Літературний Тигр

Головні інсайди, які я виніс для себе:

> Не купуйте одразу багато квитків, якщо не були в конкретному театрі до цього

Ситуація: ще у серпні я купив купу квитків у театр на Подолі. В основному я брав місця посередині 11 ряду партеру. Уявіть моє здивування, коли я зайшов до зали та побачив, що прямо перед моїм місцем стоїть пульт звукорежисера та сидить сам звукорежисер. Протягом вистави уся ця конструкція світиться й доволі відчутно відволікає. Така ж ситуація із першими місцями будь-якого ряду на балконі, там сидить режисер зі світла.

Із цієї ж серії: у театрі Франка абсолютно людожерські місця в другому ряді на балконах. Замість крісел там стоять звичайні вузькі стільчики, які ставлять максимально впритул один до одного. Інакше усі люди не влізуть. Іноді люди люди не влізали у два ряди й останній стілець ставили позаду всіх інших, у третій ряд. Видимість дуже обмежена, про місце для ніг я взагалі мовчу. А ще готуйтеся до небажаних доторків із сусідами по ряду і постійних прохань до людей з першого ряду не затуляти сцену. Якщо ви не дівчина зростом 155 см, то вам чисто фізично буде дуже некомфортно висидіти трьохгодинну виставу. Вже не кажу про найвищій ярус: ви не будете бачити сцену сидячі рівно, доведеться перегинатись через перила, щоб побачити хоч щось. Якщо брати бокові місця верхнього ярусу, то ви будете мати "сліпу зону" у 10-15% сцени.

Такі приколи є майже в кожному залі. Театр ім. Лесі Українки позначає на сайті "незручні місця", інші театри надають перевагу "приємно дивувати" своїх глядачів.

> Перший ряд на камерних сценах

Завжди беріть перший ряд на камерних сценах. Якщо театри витискають максимум із посадки на основній сцені, то у випадку із камерною ситуація іноді доходить до абсурду.

Найгірший досвід в цьому плані — мікросцена Молодого театру. Тут на вас очікують не просто "небажані доторки до сусідів", а потенційно повноцінна пенетрація з усіх сторін. Люди буквально сидять плече в плече. Ноги неможливо розігнути навіть до 90°, доводиться піджимати їх під себе. Можливості змінити позу також немає. Якщо ви не на крайньому місці, то єдине доступна позиція для сидіння — із рівною спинкою та непереборним бажанням, щоб це нарешті скінчилось.

Не у всіх театрах настільки тісна камерна сцена. У того ж Франка, цілком є місце і для ніг, і навіть певна подоба приватного простору (сумнівно, але). Проте, мала сцена все одно має мінуси. Наприклад, не можна пройти по ряду, якщо там вже хтось сидить. Тобто, якщо ви прийшли під самий початок вистави — доведеться підіймати весь ряд або ж сідати на вільні місця з самого краю. Швидко вийти та встигнути дійти до метро чи виїхати на машині, поки парковку не заполонила сотня людей? Ні, ви будете чекати поки людина з вашого ряду почухає жопу, понюхає палець, одягне куртку, вронить телефон, почне шукати телефон, підніме телефон, вирішить зателефонувати Людці, кумі, поділитись думками про виставу й тільки після цього у вас буде можливість вийти.

Вартість квитків на перший ряд в камерних сценах екстрадемократична. В тому ж Молодому театрі взагалі ціна на всі квитки однакова. Тому беріть перший ряд та отримуйте максимально комфортний досвід.

> Експериментуйте

Театр в Україні, як індустрія, знаходиться на дуже низькому рівні: у кожного колективу вкрай обмежене фінансування, яке не доводиться розпиляти на дрібниці. Чомусь не рідко адміністрація театру вважає за дрібниці притомну афішу та адекватний опис. Про шоуріли чи тизери у тіктоці взагалі не кажу.

На етапі купівлі квитків я дуже скептично ставився до багатьох вистав, на які ті самі квитки й купував. Бо ані світлини з вистави, а ні опис не надихали. Дві з цих "сумнівних вистав" опинились у моєму списку найкращих за рік. В той самий час, кілька вистав на які я покладав великі сподівання, опинились на найнижчих щаблях мого рейтингу.

У нас немає сильної критики чи великої кількості спільнот/блогерів, спираючись на які ви могли б обрати собі щось максимально до смаку. Тому найкраще, що ви можете робити — із відкритим серцем пробувати всяке-різне.

Нарешті це трапилось

Вчора відбувся мій останній похід в театр на найближчі місяці. У мене закінчились квитки, які накупив ще у серпні-вересні.

З початку осені цього року я відвідав 21 виставу в театрі Франка, 7 вистав у Молодому театрі, 6 вистав у театрі на Подолі, 1 виставу в театрі Лесі Українки та ще одну виставу від Харківського театру ляльок.

Усього 36 вистав за чотири місяці 🤯

До речі, про завоювання албанців турками.

Арнаути мають легендарну постать, про яку дотично йдеться у «Барабанах дощу», князя Скандербега (Кастріоті).

Скандербег, що походив із заможного роду, служив у османській армії, мав у підпорядкуванні до п'яти тисяч воїнів. Проте, в якийсь момент у його сім'ї по-бєспрєдєлу відбирають родовий маєток. Наш герой хоче вирішити суперечку цивілізовано, проте османський суд вирішує цю справу не на його користь. У Скандерберга починає палати, він зрікається ісламу, стає католиком, повертається на рідну землю й починає національно-визвольну війну.

Спочатку він підписує військово-політичні договори із супротивниками турків. Потім, шляхом партизанської війни, албанці здобувають фактичну самостійність. А наостанок Кастріоті домагається офіційного визнання від султана, як правителя Албанської держави. Все це відбувається буквально за десять років. Албанці, які не мали власної державності, рознесли османів, які ото якраз захопили Константинополь.

Проте, албанці були настільки круті, що ще через десять років після підписання мирного договору, Кастріоті розриває мир і кілька разів добряче відсипає туркам, щоб не втикали.

І на цьому моменті, дуже вчасно, мужик вирішує померти. Правити залишається його непутящий син. Вже за лічені роки Албанія паде й опиниться у багатовіковому турецькому ярмі. Величезна кількість арнаутів бігтиме в інші країни, а тих, хто залишиться, активно асимілюватимуть.

Щось мені це дуже нагадує 💵

А ще окремо хочу пожалітись на гру акторів. Вистава не надто близька до тексту оригінального твору, але дуже близька духом та атмосферою. А дух та атмосфера у Ремарка традиційно неймовірно трагічні та пафосні, на межі із кітчем. Тому й актори здебільшого не грають, а ГРАЮТЬ. ОСЬ ПРЯМ ОСЬ ТАК ГРАЮТЬ, ЩОБ КОЖЕН ДІАЛОГ ПРО ЯКУСЬ ДРІБНИЧКУ СПРИЙМАВСЯ НІБИ ПРОМОВА ХРИСТА.

Це не сильно бісить, бо, знову ж таки, вкладається у дух вистави й виглядає цілком органічно. Тим паче місцями були вкрай пристойні відіграші від багатьох другорядних персонажів. Проте, це працює далеко не завжди...

Наскільки яскраво, дотепно та органічно Андрій Романій виглядає у комедійних ролях, настільки ж шаблонно та нудно сприймаються його драматичні персонажі.

Так вийшло, що останні три вистави на яких був, усі мали Романія в акторському складі. І в усіх трьох виставах я бачив одного й того самого персонажа. Одна й та сама інтонація, міміка, акценти, пластика. Все на дуже високому рівні, але дуже одноманітно, ніби, коли у файтингу затикуєш суперника нескінченним комбо з одного прийому.

І це не випадок актора-кліше, який гарно підпадає під певний типаж і тому грає подібних персонажів. Ні, він буквально грає абсолютно різних персонажів однаковим чином.

Водночас я бачив дві різні вистави, де Романій грав комедійну роль. І це взагалі інший актор. Настільки живий та унікальний, що (додатково завдячуючи гриму) я не одразу впізнавав його. Кожного разу отримував неймовірне задоволення саме від його перфомансу, хоча комедійні герої Романія мають ще менше спільного ніж драматичні.

Так само питання до Анжеліки Савченко, яка грає Патрицію. Особисто для мене персонаж так і залишився абсолютно незрозумілим. В один момент Патриція може говорити зі снобською інтонацією та зображати на обличчі обережну гидливість перед робочим класом, коли наступної секунди починає локати міцний алкоголь та лягає спати на килимку в коридорі комуналки. Не знаю чи був у цьому задум режисера, зробити таку «загадкову та непостійну la femme fatale», але я цього приколу так і не зрозумів.

Як же я хотів би побачити українською Гайдеґґер та Ґадамера. Ви б знали скільки разів я був близький до того, щоб купити старі видання від «Основ» та «Філософської думки» за кілька тисяч гривень.

А як було круто мати видання «Ґарґантюа та Пантаґрюель» із новим перекладом. Для мене цю книгу відкрив Мирослав Лаюк, лише кілька років тому. Одна з найкращих книг написаних ever.

А перевидання якої книги ви б хотіли побачити українською?

🪲 Факт дня:

на момент розпаду The Beatles усім учасникам гурту було менше 30 років. Найстаршими були Ленон та Стар, яким було по 29. Маккартні було лише 27, як і Гаррісону.

Коли гурт був на піку слави та розпочав «британське вторгнення», хлопцям було 20-22 роки відповідно.

Гурт існував 10 років, лише на 4 роки більше за One Direction та на 2 роки менше за BTS.

Лишайте у коментарях свою улюблену пісню бітлів.