#Мариуполь #Надежда

Таня Ф. підтвердила: "Якщо в гіпсі, то правда біліє. Я великий палець влітку зламала, коли з пірса стрибнула на камінь. Усю ступню гіпсували. У мене потім нога була засмагла, а ступня біла"

Потім всі подивилися на мене. Ну, на кшталт, а ти, що собі ламала і на якому місці був гіпс?

Мені було прикро. У мене на той час не було жодного каліцтва. Нема про що навіть розповісти.

Я одного разу зістрибнула з гірки і підвернула ногу. Ми цього дня мали поїхати до пансіонату. Нога трохи роздулася і посиніла, але я дуже хотіла на морі, тож терпіла скільки могла.

Ми їхали в машині і ніхто спочатку не зрозумів, що я "поранений боєць Іван огірок". Тільки коли вийшли, і я не змогла стати на ногу, батьки перелякалися.

Вони збиралися їхати назад, до лікарні, але я репетувала "Врятуйте! Допоможіть!" і не давала їм шансу посадити мене в машину.

Усі два тижні я стрибала по пансіонату на одній нозі. Проте бадьоро плавала і закопувала хвору ногу в гарячий пісок.

Татові друзі, з якими він ходив на рибалку, назвали мене "коник одноногий" і пригощали азовськими креветками. Вони були дрібні, як насіння.

Коротше, мені розповісти не було чого. Нога у пансіонаті стала нормальною. Я якийсь час кульгала, але це була нісенітниця.
Кульгаючи, я примудрилася взяти участь в естафеті і прийшла другою.

Я нічого не могла розповісти і була у розпачі. Натомість Оля П. не зупинялася.

"У тебе ще все попереду!" - пообіцяла вона.

І розповіла про свій язик. Він нарешті почав роздвоюватися, коли вона впала з велосипеда.

Його зашили і тепер він, як у всіх. Вона показала його кожному, хто хотів і Олена М. його навіть помацала.

Вона потім нам сказала, що сильно натиснула, але ніякого шраму не відчула. І швидше за все Оля П. прибріхує.

Натомість Таня Ф. підтвердила,
що язик Олі подвійний.

Вона якось дивно висловилася: "Ти свій язик можеш навіть не показувати. Це й так ясно".

Ніхто з нас нічого не зрозумів. Дуже важко спілкуватися з відмінницями.

Далі буде.
***
А на фото дівчинка із собачкою. Дівчинка не справжня. Це скульптура, що прикрашає німецький дворик. У дитинстві я також сиділа і "косолапила".

#Мої_дитячі_таємниці 14
Попередні серії - посилання нижче.

***
Увечері, після школи ми граємо у гру "Хто найпораненіший". Треба показати свої шрами та розповісти, як це сталося.

Ми йшли зі школи після другої зміни. Наші портфелі майже волочилися по землі. У нас було чотири уроки, бо захворіла "трудовичка". Про це повідомила "класна". Ми всі застрибали, як юні ослиці та закричали "Ура!!!"

Я тоді подумала, що фіг стану вчителькою. Чи не дочекаєтеся!

Я ж знатиму, що моєї хворобі радіють шалена кількість людей. Із різних класів. Якою б я не була доброю і милою, малолітні вампіри перебувають у піднесеному настрої від того, що в мене температура та кашель.

Усі хочуть піти додому раніше і не нудитися на останніх уроках. Їм начхати на моє самопочуття.

Додому ми зазвичай йдемо вчотирьох: я, Оля П, Олена М. та Олена Л.

Якщо уроки закінчувалися вчасно, десь близько сьомої вечора, то нас супроводжував тато Олени Л. – дядько Гриць.

Він йде позаду, як сек'юріті і ніколи не втручається в наші розмови. Несе портфель доньки та делікатно відстає від нас на кілька кроків. Ми про нього часто забуваємо і голосно розмовляємо так, наче його немає.

Потім спохоплюємося і злякано озираємось. Але Олена Л. заспокоює: "Тато нікому нічого не скаже. Говоріть все, що хочете".

Так і було. Дядько Гриць жодного разу нас не видав. Навіть коли ми планували вдавати хворих і не йти на контрольну.

Поруч із нами він ставав глухим та сліпим. Це точно. Бо одного разу Оля П. дорогою додому тицяла дулі Артуру С. з п'ятого класу і дядько Гриць ніяк не відреагував.

Ми вважали його найкращим батьком! Жодних нотацій, зауважень, суворих поглядів. Просто доставка додому всіх нас та забезпечення безпечного шляху зі школи. Особливо взимку, коли всіх мазали снігом.

Олени Л. з нами цього літа не було. Вона виїжджала до бабусі, до села, на Чернігівщину, і коли повернулася, стала нашою королевою.

Вона мала в селі таку кількість "наречених", яка нам навіть не снилася. Олена розповідала, що всі сиділи там на лавках до 12-ї години ночі і ніхто нікого не заганяв додому.

Це була романтика та екзотика в одному флаконі.

Навколо Олени Л. постійно "вилися" хлопчаки. Вона була біленька, блакитноока і дуже говірка. Могла пожартувати, як сільський пацан і "увігнати в фарбу" наших надто міських однокласників.

На цей раз ми йшли без Леніного тата. Він просто не знав, що ми закінчили уроки.

Зате наші ряди поповнила бідося Таня Ф., яка посміла вирватися з-під маминої опіки і робила зухвалий вчинок. Ішла в інший, від школи, бік.

Вона сподівалася, що повернеться до шкільного ґанку, якраз до закінчення шостого уроку. Її також завжди забирали.

Нам було нудно, а на вулиці була золота осінь. На голову падали каштани і Олена М. сказала: "Мені одного разу на голову впав горщик із квіткою з другого поверху і потім зашивали брову"

Оля П. не повірила: "Якби впав горщик, то ти б лежала в лікарні кілька місяців. Мені, коли двоюрідний брат зафурдолив у морду ціпком, то навіть викликали "швидку". У мене було синє око і перелом носа"

Це були щось нове з Олиних історій. Ми ніколи не чули про брата і таке страшне каліцтво.

Тому всі зупинилися на вузькій доріжці між парканом дитячого садка та гаражами. Вийшов затор, але нам було начхати. Ми жадали подробиць.

Розумна відмінниця Таня Ф. сказала: "Якби був перелом, то
ніс був би кривий!"

Оля П. образилася: "А мені його вправляли. Два лікарі. Потім наклали гіпс"

"Щось ми тебе з гіпсом на носі не бачили!", - єхидна Олена Л. висловила сумніви Олиним словам.

Це було дарма. Оля почала нервувати. Вона стала голосно і обурено говорити, що ніколи не бреше. Кожне її слово – це правда. І про тата японського імператора, і про підземний хід у Японію під її двором, і про загіпсований ніс.

"Ось подивіться", - нервувала вона: "Мій ніс іншого кольору. Щоки рожеві, а ніс білий. Це тому, що він був зламаний. І в гіпсі він був три дні. Я тоді до школи не ходила".

Два дні тому мені написали, що від роботи, на яку я йду, люди тупіють. Робота помічницею медсестри жорстка та важка. Я розповіла по це подрузі.

Кажу: "Хіба можна отупіти, якщо мозок працює нормально і ти не дурна по життю?"

Вона каже: "Можна. І ти знаєш, як швидко це відбувається".

А я й справді знаю. Просто хотіла про це забули. Там, у Маріуполі, особисто я перетворилася на отупілу тварину. У мене там збереглися лише базові потреби.

Це сталося з вини російських окупантів. І найстрашніше, що їм для цього знадобилося лише три тижні.

Вони вбивали Маріуполь у різний спосіб: бомбили з літаків, обстрілювали з артилерії, били з корабельних гармат. Принижували мешканців відсутністю води, їжі, ліків, інформації. Не давали нам спати. Закрили нас усередині підвалів і посадили між двома картонними стінами і обстрілювали цілодобово. Вбивали, якщо ми намагалися залишити мишоловку.

Вони поступово знищували всередині нас людей. Ще до фізичної смерті вони вбивали нас морально.

Я перетворилася на тремтячу мишу.

Спочатку я боялася звуків, потім тиші. Божеволіла від жаху, коли мені потрібно було виходити з підвалу і просто йти вулицею. Вигуляти собаку, наприклад. Або відвідати когось, щоб дізнатися жива людина чи ні?

Я йшла від одної багатоповерхівки до іншої і розуміла, що мене зараз уб'ють. Фізично відчувала. Шкірою. Мені здавалося, ніби по моєї спині проводять крижаною бурулькою.

Я нікуди не ходила сама, я завжди була з кимось. Поки йшли, про щось говорили і навіть усміхалися. Але завжди було відчуття загнаності. Наче ти дика тварина і на тебе полюють.

Я тільки зараз зрозуміла, що мої зміни були страшними. Їх ніхто не помічав. Тому що всі мінялися так само, як і я. Від колишніх людей майже нічого не залишалося.

Були лише інстинкти. Найголовніший інстинкт – самозбереження. Він виявився дуже сильним. Я хотіла вижити.

Причому, я не розглядала довге життя. Я хотіла прожити деякий час. Півгодини, годину, десять хвилин, прокинутися вранці, дійти живою до сходів будинку, щоб упіймати зв'язок і зателефонувати.

Я знала, що мене вб'ють, але хотіла, щоб це було не сьогодні. І я чіплялася за кожну хвилину життя.

Самотність, навіть якщо поряд тридцять чоловік. Я чітко розуміла, що я одна. І всі, хто поруч, теж залишаться віч-на-віч зі смертю. На допомогу прийдуть лише найближчі. Якщо виживуть.

Насправді всередині мене залишилося дуже мало почуттів.

Першим пішло почуття гидливості.

Я їла з однієї тарілки з незнайомими людьми, пила з однієї чашки з сусідами сусідів і мене абсолютно не хвилювало, що я моюся крижаною водою з брудного снігу, призначеної для того, щоб змити унітаз. По суті я краду цю воду. Вона була не для миття.

Потім пішов інтерес. Два останні дні перед тим, як вирватися з Маріуполя, мене не цікавили новини. Навіть не тому, що вони завжди були поганими. Навіщо дізнаватися новини, якщо за годину тебе не буде?

А потім прийшла байдужість. Мені байдуже, що буде далі. Головне, щоби це закінчилося.

В останній день, перед втечею з Маріуполя, я сиділа і тупо чекала на смерть. Я більше ні про що не мріяла, ні на що не сподівалася, ні чому не вірила. Я отупіла.

Мені казали: "Ти така спокійна. Ти молодець. Ти тримаєшся"

Я не трималася. Я просто мовчала і погано розуміла що відбувається навколо. Це був тупий розпач. Коли вже ти не ти. А лише оболонка.

Мені знадобилося багато часу, щоб повернути себе. І я досі не впевнена, що це, насправді, я.

Сьогодні росіяни вбивали Запоріжжя. Вони скинули понад десяток авіабомб. Зруйнована багатоповерхівка та приватні будинки.

Це місто - першим приймало змучених і напівживих маріупольців. Там мешкають чудові люди. Справжні.

Це дуже страшно. У Запоріжжі була маріупольська ніч. Я під час бомбардувань теж думала про російського льотчика і бажала йому здохнути.

У нас проти бомб були подушки. Вони не захищали навіть від звуку. Ми закривали ними голови та вили. Спочатку тихо, а потім все голосніше.

Нас все одно не було чути. Бо літали російські літаки та бомбили. І ми були певні, що так буде завжди.

Звук літаків схожий на шипіння та гул. Ніби повітря роздирають, як старе простирадло. Або горить величезний вогняний смолоскип.

Слово "страшно" не може передати ті відчуття. То були не страх, не жах, не паніка.

Усі ці слова живих людей. А ми перебували у стадії постійного вмирання. У пеклі, за межею людського сприйняття.

Слів, що передають це наше життя, ще не вигадали. Тому що в житті у тисячу разів страшніше.

Багато хто залишився в цьому страху назавжди. Гул літака було останнє, що вони чули.

Ті, хто скидали бомби, бачили, що вони падають у спальні райони. Знали, що там є люди. Вони здогадувалися, що унизу дуже страшно.

Цікаво, ким вони почувалися в той момент?

Що спостерігали зверху, коли робили другий захід і викидали другу, третю, четверту багатотонну смерть?

Розглядали спалахи, будинки, що складаються, чорний дим і пил або душі, що летять назустріч літаку?

Від російських бомб та ракет щодня гинуть люди в українських містах. Я не знаю скільки вже загинули.

Але я думаю не про цифри, а про жах, що люди відчували перед смертю. Нехай цей жах повернеться бумерангом до тих, хто його несе.


***
Heute haben die Russen Saporoschje bombardiert. Sie warfen mehr als ein Dutzend Fliegerbomben ab. Die Bomben fielen und landeten in einem Wohngebiet.

Vor zwei Jahren war Saporoschje der erste Ort, der erschöpfte und halbtote Einwohner von Mariupol aufnahm. Dort leben wunderbare Menschen.

Heute war es in Saporoschje fast eine Mariupol-Nacht.

Die Bewohner von Mariupol hatten Polster gegen Bomben. Sie schützten nicht einmal vor Lärm. Wir bedeckten unsere Köpfe und weinten. Zuerst leise, dann lauter.

Aber wir waren nicht zu hören. Weil russische Flugzeuge flogen und bombardierten. Und wir dachten, das würde für immer so bleiben.

Das Geräusch von Flugzeugen ähnelt einem Zischen und Summen. Es ist, als würde die Luft wie ein altes Blatt auseinandergerissen. Oder eine riesige feurige Fackel brennt.

Das Wort "beängstigend" kann diese Gefühle nicht vermitteln. Das ist nicht genug. Um es zu spüren, muss man mit Angst, Entsetzen und Panik zusehen.

Aber alle diese Worte gelten nur für lebende Menschen.

Und wir befanden uns in einer Phase des ständigen Sterbens.

In der Hölle, jenseits der menschlichen Wahrnehmung.

Die Worte, die unser Leben ausdrücken, sind nicht erfunden. Denn das Leben unter Bomben ist tausendmal schlimmer.

Viele blieben für immer in dieser Angst.

Viele starben dort.

Das Dröhnen des Flugzeugs war das Letzte, was sie hörten.

Diejenigen, die die Bomben abwarfen, sahen, dass sie Wohngebiete trafen.

Sie wussten, dass dort Leute waren.

Sie vermuteten, dass es dort sehr gruselig sei.

Ich frage mich, wie sie sich in diesem Moment gefühlt haben?

Was beobachteten sie von oben, als sie sich zum zweiten Mal näherten und den zweiten, dritten, vierten tonnenschweren Tod "direkt ins Schwarze" warfen?

Haben Sie Blitze gesehen, einstürzende Häuser, schwarzen Rauch und Staub oder Seelen, die auf ein Flugzeug zufliegen?

In Mariupol starben viele Menschen. Wir sprechen von hunderttausend Einwohnern von Mariupol.

Jeden Tag sterben Menschen in ukrainischen Städten durch russische Bomben und Raketen.

Aber ich denke nicht an die Zahlen, sondern an den Schrecken, den die Menschen vor dem Tod erlebt haben.

Я отримала лист зі Словаччини електронною поштою. Він був англійською, але я переклала. Я переклала його вам теж.

Тут йдеться про Маріуполь та підтримку України. А ще про те, наскільки важливо, щоб світ знав, що коїть росії в нашій країні.

Пропаганда рф гірша за геббельсівську. Вона виїдає мозок і забирає душу. Будь ласка, почитайте цей лист.

***

Шановна пані Сухорукова!

Я пишу Вам із Братислави, щоб ласкаво запросити Вас до Словаччини взяти участь у Центральноєвропейському форумі 2024, який відбудеться 16 та 17 листопада. Для нас було б великою честю та радістю вітати Вас у Словаччині.

Я вибачаюсь, що повідомлення надійшло у короткий термін. На жаль, ми не знали про вашу книгу раніше. Прочитавши її, ми вважаємо, що вся Словаччина має її прочитати, особливо зараз, коли ми завалені російською пропагандою, а цинізм, схоже, зашкалює.

Словаччина - це дволике суспільство, з одного боку емпатичне і відкрите, а з іншого боку боязке та егоїстичне. Обидва боки присутні в рівній мірі, а іноді навіть в тих самих людях.

Ваша книга має велике значення для нашої країни зараз. Ми всі маємо побачити, як саме виглядає історія, коли дивишся зблизька.

Особливо важливо для нас це побачити в ці дні та місяці, коли наша демократія переживає важкі часи і потребує стійкості. Побачити, що означає справжня мужність та справжня жертва заради свободи.

Центральноєвропейський форум проходить у 35-ті роковини Оксамитової революції. Наш основний формат – розмова від одного до чотирьох гостей із модератором. У цих бесідах ми намагаємось об'єднати людей з різним бекграундом, різного покоління, різної мови, соціологів, письменників та поетів.

Центральна подія відбудеться в Братиславі, але, якщо ви не проти, ми хотіли б, щоб ви – у співпраці з вашим видавцем – також вирушили на читання до Центральної Словаччини, до Банської-Бистриці.

Шановна пані Сухорукова, ми будемо з нетерпінням чекати на Вашу відповідь.

З найкращими побажаннями з Братислави

***

P.S. На жаль, поїхати я не зможу( У мене медичні курси. Там не можна пропустити жодної хвилини. Думаю, запропонувати їм спілкування через Ватсапп або Скайп, якщо, звичайно, будуть технічні можливості).

Цього літа ми ходили на пляж майже кожен день. І я шукала цього художника щосили. Підключила Ленку М., яку ми брали із собою на море.
Ми обшукали весь пляж, але його так і не знайшли.

Це маленьке непорозуміння не завадило мені й надалі вважати своїм покликанням живопис і пудрити мізки оточуючим своїми уявними картинами.

Далі буде...

#Мої_дитячі_таємниці 13
***
У дитинстві, коли в мене питали ким я хочу стати, то я відповідала – "художницею".
То був верх нахабства. Тому що я завжди малювала огидно. З просторовою уявою у мене біда. Але я чомусь вважала, що пройде трохи часу і я зумію наносити на папір красиві плавні лінії олівцем та задерикуваті мазки пензлем.

У шість років я спостерігала, як біля моря пожвавлював білий лист пензлем якийсь мужик. У нього так здорово виходило, що я хвилин сорок стояла за його спиною в мокрих, після купання, трусах. Я саме їла кукурудзу і мені треба було чимось себе зайняти.

Потім мене закусали морські блохи і я почала інтенсивно свербіти. Чоловік пару раз глянув на мене суворо, потім пересунув мольберт, щоб відійти від мене подалі.

Але мені було цікаво, чим закінчиться картина. Жінка в червоному купальнику була не домальована і я пішла за ним. Хотіла проконтролювати процес.

Я буквально дихала йому в потилицю і постійно свербіла. Морські блохи мене нахабно жерли. Я була в захваті від того, як народжувалася картина і одночасно намагалася вирішити проблему з кусачими тварями . Качаном кукурудзи намагалася дотягнутися до середини спини, а лівою ногою - дістати гомілку правою.

Чоловік кілька разів якось "загнано" на мене озирнувся, потім спитав: "Дівчинко, як тебе звуть?"

Я зраділа, що на мене звернув увагу великий художник і назвала йому не лише ім'я та адресу, а також усі імена та роки народження моїх найближчих родичів.

Ці важливі речі ми з бабусею вивчили тиждень тому. Думаю, бабуся готувала мене до шпигунства, тому змушувала повторювати дати та імена багато разів. Вона казала: "Щоб від зубів відскакувало. Якщо ти загубишся, то зможеш розповісти про себе".

Але малювальник мене майже не слухав. Він спитав: "А де твоя мама? Вона, мабуть, дуже хвилюється?"

Я сказала: "Геть там, на синій підстилці. Вона не хвилюється. Вона мене бачить і не переживає".

Чоловік став сумним і запитав: "А ти не хочеш піти до мами? Чи в морі поплавати? Тобі напевно жарко і ти вся в кукурудзі забруднилася..."

Я відповіла, що кукурудза не морозиво та майже не липка. У крайньому випадку схожу пізніше. У мене ще один качан є. Мені мама купила два, бо я скиглила, як цуцик. І тепер краще доїсти обидві кукурудзи і вже потім скупатися.

Потім спитала у мужика: "Можна мені теж трохи помалювати у вашій картині? Я художниця. У мене багато своїх картин".

Коли я згадую, як я поводилася у шість років, то заздрю самій собі. Це все одно, що я зараз, з моїм рівнем мови, прийшла б влаштовуватися на роботу в німецьку газету - редактором. На жаль, мій дитячий кураж зник.

Людина з мольбертом вирішила мене підловити і спитала: які ж картини я написала.

Я сказала: "Тю! "Місячна ніч на Дніпрі", "Незнайомка" та "Ведмедики в сосновому борі".

Репродукції двох картин висіли в однієї бабусі і величезні "Ведмедики" - у другої. Я вважала себе знавцем образотворчого мистецтва і збиралася вразити наповал пляжного маляра.

У мене вийшло. Він сказав: "І все? Може ще й "Мону Лізу" теж ти написала?"

Я взагалі не знала, що то за картина. У жодної з бабусь такої не було. Але про всяк випадок сказала: "Ні, це не я намалювала. Але я знаю художника, який це зробив. Це мій друг. Він живе зі мною в одному під'їзді. На третьому поверсі"

Я прямо відчула, що чоловік мною захоплений. Він взагалі забув про свою картину і не домальовану тітку в червоному купальнику.
Маляр уточнив: "А скільки тобі років?"
Я відповіла: "Шість".
Він сказав: "Ти далеко підеш!"
Я сказала: "Не далеко. Візьму другу кукурудзу у мами і прийду до вас. Ви дасте мені трохи помалювати у вашій картині?"

Чоловік сказав: "Звичайно! Тільки ти спочатку з'їси кукурудзу, а потім прийди. Не поспішай, щоб не подавитися, не дай Боже".

Я збігала за кукурудзою, а коли повернулася художника, вже не було. Я так засмутилася, що навіть не доїла цієї кукурудзи.