Сьогодні росіяни вбивали Запоріжжя. Вони скинули понад десяток авіабомб. Зруйнована багатоповерхівка та приватні будинки.
Це місто - першим приймало змучених і напівживих маріупольців. Там мешкають чудові люди. Справжні.
Це дуже страшно. У Запоріжжі була маріупольська ніч. Я під час бомбардувань теж думала про російського льотчика і бажала йому здохнути.
У нас проти бомб були подушки. Вони не захищали навіть від звуку. Ми закривали ними голови та вили. Спочатку тихо, а потім все голосніше.
Нас все одно не було чути. Бо літали російські літаки та бомбили. І ми були певні, що так буде завжди.
Звук літаків схожий на шипіння та гул. Ніби повітря роздирають, як старе простирадло. Або горить величезний вогняний смолоскип.
Слово "страшно" не може передати ті відчуття. То були не страх, не жах, не паніка.
Усі ці слова живих людей. А ми перебували у стадії постійного вмирання. У пеклі, за межею людського сприйняття.
Слів, що передають це наше життя, ще не вигадали. Тому що в житті у тисячу разів страшніше.
Багато хто залишився в цьому страху назавжди. Гул літака було останнє, що вони чули.
Ті, хто скидали бомби, бачили, що вони падають у спальні райони. Знали, що там є люди. Вони здогадувалися, що унизу дуже страшно.
Цікаво, ким вони почувалися в той момент?
Що спостерігали зверху, коли робили другий захід і викидали другу, третю, четверту багатотонну смерть?
Розглядали спалахи, будинки, що складаються, чорний дим і пил або душі, що летять назустріч літаку?
Від російських бомб та ракет щодня гинуть люди в українських містах. Я не знаю скільки вже загинули.
Але я думаю не про цифри, а про жах, що люди відчували перед смертю. Нехай цей жах повернеться бумерангом до тих, хто його несе.
***
Heute haben die Russen Saporoschje bombardiert. Sie warfen mehr als ein Dutzend Fliegerbomben ab. Die Bomben fielen und landeten in einem Wohngebiet.
Vor zwei Jahren war Saporoschje der erste Ort, der erschöpfte und halbtote Einwohner von Mariupol aufnahm. Dort leben wunderbare Menschen.
Heute war es in Saporoschje fast eine Mariupol-Nacht.
Die Bewohner von Mariupol hatten Polster gegen Bomben. Sie schützten nicht einmal vor Lärm. Wir bedeckten unsere Köpfe und weinten. Zuerst leise, dann lauter.
Aber wir waren nicht zu hören. Weil russische Flugzeuge flogen und bombardierten. Und wir dachten, das würde für immer so bleiben.
Das Geräusch von Flugzeugen ähnelt einem Zischen und Summen. Es ist, als würde die Luft wie ein altes Blatt auseinandergerissen. Oder eine riesige feurige Fackel brennt.
Das Wort "beängstigend" kann diese Gefühle nicht vermitteln. Das ist nicht genug. Um es zu spüren, muss man mit Angst, Entsetzen und Panik zusehen.
Aber alle diese Worte gelten nur für lebende Menschen.
Und wir befanden uns in einer Phase des ständigen Sterbens.
In der Hölle, jenseits der menschlichen Wahrnehmung.
Die Worte, die unser Leben ausdrücken, sind nicht erfunden. Denn das Leben unter Bomben ist tausendmal schlimmer.
Viele blieben für immer in dieser Angst.
Viele starben dort.
Das Dröhnen des Flugzeugs war das Letzte, was sie hörten.
Diejenigen, die die Bomben abwarfen, sahen, dass sie Wohngebiete trafen.
Sie wussten, dass dort Leute waren.
Sie vermuteten, dass es dort sehr gruselig sei.
Ich frage mich, wie sie sich in diesem Moment gefühlt haben?
Was beobachteten sie von oben, als sie sich zum zweiten Mal näherten und den zweiten, dritten, vierten tonnenschweren Tod "direkt ins Schwarze" warfen?
Haben Sie Blitze gesehen, einstürzende Häuser, schwarzen Rauch und Staub oder Seelen, die auf ein Flugzeug zufliegen?
In Mariupol starben viele Menschen. Wir sprechen von hunderttausend Einwohnern von Mariupol.
Jeden Tag sterben Menschen in ukrainischen Städten durch russische Bomben und Raketen.
Aber ich denke nicht an die Zahlen, sondern an den Schrecken, den die Menschen vor dem Tod erlebt haben.
Це місто - першим приймало змучених і напівживих маріупольців. Там мешкають чудові люди. Справжні.
Це дуже страшно. У Запоріжжі була маріупольська ніч. Я під час бомбардувань теж думала про російського льотчика і бажала йому здохнути.
У нас проти бомб були подушки. Вони не захищали навіть від звуку. Ми закривали ними голови та вили. Спочатку тихо, а потім все голосніше.
Нас все одно не було чути. Бо літали російські літаки та бомбили. І ми були певні, що так буде завжди.
Звук літаків схожий на шипіння та гул. Ніби повітря роздирають, як старе простирадло. Або горить величезний вогняний смолоскип.
Слово "страшно" не може передати ті відчуття. То були не страх, не жах, не паніка.
Усі ці слова живих людей. А ми перебували у стадії постійного вмирання. У пеклі, за межею людського сприйняття.
Слів, що передають це наше життя, ще не вигадали. Тому що в житті у тисячу разів страшніше.
Багато хто залишився в цьому страху назавжди. Гул літака було останнє, що вони чули.
Ті, хто скидали бомби, бачили, що вони падають у спальні райони. Знали, що там є люди. Вони здогадувалися, що унизу дуже страшно.
Цікаво, ким вони почувалися в той момент?
Що спостерігали зверху, коли робили другий захід і викидали другу, третю, четверту багатотонну смерть?
Розглядали спалахи, будинки, що складаються, чорний дим і пил або душі, що летять назустріч літаку?
Від російських бомб та ракет щодня гинуть люди в українських містах. Я не знаю скільки вже загинули.
Але я думаю не про цифри, а про жах, що люди відчували перед смертю. Нехай цей жах повернеться бумерангом до тих, хто його несе.
***
Heute haben die Russen Saporoschje bombardiert. Sie warfen mehr als ein Dutzend Fliegerbomben ab. Die Bomben fielen und landeten in einem Wohngebiet.
Vor zwei Jahren war Saporoschje der erste Ort, der erschöpfte und halbtote Einwohner von Mariupol aufnahm. Dort leben wunderbare Menschen.
Heute war es in Saporoschje fast eine Mariupol-Nacht.
Die Bewohner von Mariupol hatten Polster gegen Bomben. Sie schützten nicht einmal vor Lärm. Wir bedeckten unsere Köpfe und weinten. Zuerst leise, dann lauter.
Aber wir waren nicht zu hören. Weil russische Flugzeuge flogen und bombardierten. Und wir dachten, das würde für immer so bleiben.
Das Geräusch von Flugzeugen ähnelt einem Zischen und Summen. Es ist, als würde die Luft wie ein altes Blatt auseinandergerissen. Oder eine riesige feurige Fackel brennt.
Das Wort "beängstigend" kann diese Gefühle nicht vermitteln. Das ist nicht genug. Um es zu spüren, muss man mit Angst, Entsetzen und Panik zusehen.
Aber alle diese Worte gelten nur für lebende Menschen.
Und wir befanden uns in einer Phase des ständigen Sterbens.
In der Hölle, jenseits der menschlichen Wahrnehmung.
Die Worte, die unser Leben ausdrücken, sind nicht erfunden. Denn das Leben unter Bomben ist tausendmal schlimmer.
Viele blieben für immer in dieser Angst.
Viele starben dort.
Das Dröhnen des Flugzeugs war das Letzte, was sie hörten.
Diejenigen, die die Bomben abwarfen, sahen, dass sie Wohngebiete trafen.
Sie wussten, dass dort Leute waren.
Sie vermuteten, dass es dort sehr gruselig sei.
Ich frage mich, wie sie sich in diesem Moment gefühlt haben?
Was beobachteten sie von oben, als sie sich zum zweiten Mal näherten und den zweiten, dritten, vierten tonnenschweren Tod "direkt ins Schwarze" warfen?
Haben Sie Blitze gesehen, einstürzende Häuser, schwarzen Rauch und Staub oder Seelen, die auf ein Flugzeug zufliegen?
In Mariupol starben viele Menschen. Wir sprechen von hunderttausend Einwohnern von Mariupol.
Jeden Tag sterben Menschen in ukrainischen Städten durch russische Bomben und Raketen.
Aber ich denke nicht an die Zahlen, sondern an den Schrecken, den die Menschen vor dem Tod erlebt haben.