Це найкраща, найсильніша, найзріліша книга прози Сергія Жадана, як на мене. 12 невеликих, до відвертості щирих історій (не знаю, чи є якийсь символізм у такій кількості) справді нагадують складне сакральне плетиво візерунків арабесок – ніби таємничі лінії долонь, за якими можна читати майбутнє.
Ніби фотоальбом зі світлинами людей, які застрягли між минулим і майбутнім, сьогоденням і вічністю, миром і війною, життям і смертю. Й посмішки їхні смутні та замислені, але все ж посмішки – як уламки сонця на захмареному небі. Когось із них уже немає в живих...
Короткі, мов подих, речення, ориґінальні метафори і порівняння, гірка іронія. Захоплює, яку глибину болю і співчуття вмістив Жадан у цих майже 130-ти сторінках, а його малюнки в книзі увиразнюють їхні контури.
Ніби фотоальбом зі світлинами людей, які застрягли між минулим і майбутнім, сьогоденням і вічністю, миром і війною, життям і смертю. Й посмішки їхні смутні та замислені, але все ж посмішки – як уламки сонця на захмареному небі. Когось із них уже немає в живих...
Короткі, мов подих, речення, ориґінальні метафори і порівняння, гірка іронія. Захоплює, яку глибину болю і співчуття вмістив Жадан у цих майже 130-ти сторінках, а його малюнки в книзі увиразнюють їхні контури.
«Цілий тиждень місто лежало, мов тварина з перебитим хребтом: і допомогти хочеться, і підійти страшно»
«Смерть якось об'єднує, смерть – вона, мов трамвай: не так важливо, як ти тут опинився, головне – де тобі виходити»