Зцілення десяти прокажених
Скільки радості й живої вдячності було навколо Христа! Коли ми читаємо Євангеліє, то на кожній його сторінці, в кожному рядку, бачимо, як виливаються на наш грішний, холодний, змучений світ Божа ласка, Божа любов, Божа милість. Як Бог, через Христа, шукає тих, у кого зважчала душа, потемніла від гріха, хто вже не в змозі нести тягар свого життя — через хворобу чи інші обставини. Як тільки Христос входить у життя людей, це життя починає сяяти радістю, новою надією, вірою не лише в Бога, але й у самих себе, у людину, у життя.
І як ми спотворюємо євангельську проповідь і слово, коли перетворюємо своє життя на постійне шукання в собі найтемнішого, гріховного, недостойного ні нас, ні людей, ні Бога — під приводом того, що, нібито, таким чином ми прагнемо стати гідними нашого Учителя й Спасителя…
Радість була ознакою євангельської християнської громади, радість і вдячність, торжество про те, що Бог так полюбив світ, що не лише створив його, але й послав у цей світ Свого Єдинородного Сина — не судити, а спасти світ! Ми спасенні, світ спасенний Божою любов’ю.
І це спасіння ми повинні зробити своїм власним надбанням через вдячність, яка б виражалася не лише в словах, не лише в живому почутті розчулення, не лише в сльозах радості, а в такому житті, яке могло б — якщо можна так висловитися — втішити Отця тим, що Він віддав Свого Сина на смерть заради нас, звеселити Спасителя тим, що не марно Він жив, не марно навчав, не марно страждав і не марно помер: що Його любов влилася в наше життя і є нашою надією, нашою радістю, нашим торжеством і нашою впевненістю у спасінні…
Тому, наближаючись до свята Воплочення, Різдва Спасителя, будемо вчитися цієї радості; подивімося на своє життя по-новому; згадаймо, скільки Господь вилив у наше життя милості, ласки, любові, скільки радості Він нам подарував: тілесної, душевної; згадаймо наших друзів, тих, хто нас любить, батьків, які нас оберігають, навіть якщо вони вже покинули цей світ. Скільки нам дано земного, і як небесне вливається в наше життя, роблячи землю початком неба, час — початком вічності, а наше теперішнє життя — початком життя вічного…
Навчімося цієї радості, бо вже дуже скоро ми будемо стояти перед яслами, в яких лежить Господь; ми побачимо, що таке Божа любов — крихка, беззахисна, вразлива, віддана без меж і опору, аби тільки ми її прийняли, і для нас почалося нове життя, нова радість… Подумаймо про Божу любов і про те, що жодна сила не може її перемогти. Недаремно апостол Павло казав, що ніщо не може вирвати нас із Божих рук, відторгнути нас від Божої любові. Навчімося радіти й із глибин цієї радості будувати життя, яке буде суцільною вдячністю, якщо потрібно — хресною, але торжествуючою радістю.
Митрополит Сурозький Антоній (Блум)
Скільки радості й живої вдячності було навколо Христа! Коли ми читаємо Євангеліє, то на кожній його сторінці, в кожному рядку, бачимо, як виливаються на наш грішний, холодний, змучений світ Божа ласка, Божа любов, Божа милість. Як Бог, через Христа, шукає тих, у кого зважчала душа, потемніла від гріха, хто вже не в змозі нести тягар свого життя — через хворобу чи інші обставини. Як тільки Христос входить у життя людей, це життя починає сяяти радістю, новою надією, вірою не лише в Бога, але й у самих себе, у людину, у життя.
І як ми спотворюємо євангельську проповідь і слово, коли перетворюємо своє життя на постійне шукання в собі найтемнішого, гріховного, недостойного ні нас, ні людей, ні Бога — під приводом того, що, нібито, таким чином ми прагнемо стати гідними нашого Учителя й Спасителя…
Радість була ознакою євангельської християнської громади, радість і вдячність, торжество про те, що Бог так полюбив світ, що не лише створив його, але й послав у цей світ Свого Єдинородного Сина — не судити, а спасти світ! Ми спасенні, світ спасенний Божою любов’ю.
І це спасіння ми повинні зробити своїм власним надбанням через вдячність, яка б виражалася не лише в словах, не лише в живому почутті розчулення, не лише в сльозах радості, а в такому житті, яке могло б — якщо можна так висловитися — втішити Отця тим, що Він віддав Свого Сина на смерть заради нас, звеселити Спасителя тим, що не марно Він жив, не марно навчав, не марно страждав і не марно помер: що Його любов влилася в наше життя і є нашою надією, нашою радістю, нашим торжеством і нашою впевненістю у спасінні…
Тому, наближаючись до свята Воплочення, Різдва Спасителя, будемо вчитися цієї радості; подивімося на своє життя по-новому; згадаймо, скільки Господь вилив у наше життя милості, ласки, любові, скільки радості Він нам подарував: тілесної, душевної; згадаймо наших друзів, тих, хто нас любить, батьків, які нас оберігають, навіть якщо вони вже покинули цей світ. Скільки нам дано земного, і як небесне вливається в наше життя, роблячи землю початком неба, час — початком вічності, а наше теперішнє життя — початком життя вічного…
Навчімося цієї радості, бо вже дуже скоро ми будемо стояти перед яслами, в яких лежить Господь; ми побачимо, що таке Божа любов — крихка, беззахисна, вразлива, віддана без меж і опору, аби тільки ми її прийняли, і для нас почалося нове життя, нова радість… Подумаймо про Божу любов і про те, що жодна сила не може її перемогти. Недаремно апостол Павло казав, що ніщо не може вирвати нас із Божих рук, відторгнути нас від Божої любові. Навчімося радіти й із глибин цієї радості будувати життя, яке буде суцільною вдячністю, якщо потрібно — хресною, але торжествуючою радістю.
Митрополит Сурозький Антоній (Блум)