Ларисі Мацієвич, найстаршій українці у Польщі 3 грудня виповнилося 100 років.
Пані Лариса Мацієвич (з дому Рудь) народилася під Москвою в родині біженців під час Першої світової війни. Нагадаємо, що в 1915 році понад два мільйони людей, в основному православних, покинули тоді Холмщину і Підляшшя. Серед них були й батьки пані Лариси. Під час подорожі на схід помер її дід.
До рідного Гонятина (тепер Грубешівський повіт) вона повернулася в 1922 році, в свої три роки, пізніше за інших односельчан.
Жінка ходила в селі до польської школи, бо тільки така тоді була, – двічі до того самого класу. У 1924 році в Польщі ухвалили закон Грабського, який регламентував питання про освіту національних меншин. Він передбачав перетворення окремих українських та польських шкіл на двомовні (утраквістичні). Унаслідок запровадження цього документа кількість українських шкіл у Польщі істотно скоротилася.
П’ять осіб з Гонятина забрали до БерезиКартузької. Серед них – прадід пані Аніти. Нагадаємо, що табір був створений польською владою в 1934 році, в місті Береза-Картузька на Берестейщині як місце позасудового інтернування супротивників влади ІІ Речі Посполитої.
Під час війни Гонятин не сильно знищили, на відміну від села Сагринь. – Ми бачили, як горить Сагринь, коли напали поляки. Було чути крики й плач людей. Потім ми дізналися, що дуже багато наших людей убито, – згадує жінка. І зазначає, що коли після відступу фронту до Гонятина прийшли росіяни, то вони говорили: «здєсь будєт Польша, а ви поєдєтє к нам».
Частина їхньої родини у 1946 році спробувала виїхати в Україну, проте по дорозі їх побили. Забрали все, зокрема коней, а дідо пані Аніти потрапив до лікарні. Одного з викрадених коней вдалося повернутися.
– Мій дідо вертав на коні 30 кілометрів до хати, – говорить українка. А потім цю ж саму кобилу у червні 1947 року на станції в Ґіжицьку знов вкрали. Коня забрали польські військові й продали одному з лісничих. Кобилу вдалося вдруге повернути сім’ї. – Ця тварина теж багато пережила. Зрештою, ми тоді боялися, що нас усіх будуть топити, а озера ніколи досі не бачили, – зізнається Аніта Гнап. Родина Мацієвичів приїхала до села Пілаки-Великі (Венгожевський повіт), а потім опинилася в Пілаках-Малих.
Пані Лариса є сьогодні однією з трьох представників української громади в Польщі (про яких ми знаємо у редакції – прим. ред.), яким бажати дожити до ста років – вже неактуально. Ще один довгожитель – пан Микола Герман, який проживає в Ілаві. Йому сто років виповнилося в лютому цього року. Найстарший українець у Польщі, Іван Шпунт проживає в Перемишлі. Він у серпні відзначав 104 роки.
https://www.nasze-slowo.pl/sekret-dovgolittya-pani-larisi/
Пані Лариса Мацієвич (з дому Рудь) народилася під Москвою в родині біженців під час Першої світової війни. Нагадаємо, що в 1915 році понад два мільйони людей, в основному православних, покинули тоді Холмщину і Підляшшя. Серед них були й батьки пані Лариси. Під час подорожі на схід помер її дід.
До рідного Гонятина (тепер Грубешівський повіт) вона повернулася в 1922 році, в свої три роки, пізніше за інших односельчан.
Жінка ходила в селі до польської школи, бо тільки така тоді була, – двічі до того самого класу. У 1924 році в Польщі ухвалили закон Грабського, який регламентував питання про освіту національних меншин. Він передбачав перетворення окремих українських та польських шкіл на двомовні (утраквістичні). Унаслідок запровадження цього документа кількість українських шкіл у Польщі істотно скоротилася.
П’ять осіб з Гонятина забрали до БерезиКартузької. Серед них – прадід пані Аніти. Нагадаємо, що табір був створений польською владою в 1934 році, в місті Береза-Картузька на Берестейщині як місце позасудового інтернування супротивників влади ІІ Речі Посполитої.
Під час війни Гонятин не сильно знищили, на відміну від села Сагринь. – Ми бачили, як горить Сагринь, коли напали поляки. Було чути крики й плач людей. Потім ми дізналися, що дуже багато наших людей убито, – згадує жінка. І зазначає, що коли після відступу фронту до Гонятина прийшли росіяни, то вони говорили: «здєсь будєт Польша, а ви поєдєтє к нам».
Частина їхньої родини у 1946 році спробувала виїхати в Україну, проте по дорозі їх побили. Забрали все, зокрема коней, а дідо пані Аніти потрапив до лікарні. Одного з викрадених коней вдалося повернутися.
– Мій дідо вертав на коні 30 кілометрів до хати, – говорить українка. А потім цю ж саму кобилу у червні 1947 року на станції в Ґіжицьку знов вкрали. Коня забрали польські військові й продали одному з лісничих. Кобилу вдалося вдруге повернути сім’ї. – Ця тварина теж багато пережила. Зрештою, ми тоді боялися, що нас усіх будуть топити, а озера ніколи досі не бачили, – зізнається Аніта Гнап. Родина Мацієвичів приїхала до села Пілаки-Великі (Венгожевський повіт), а потім опинилася в Пілаках-Малих.
Пані Лариса є сьогодні однією з трьох представників української громади в Польщі (про яких ми знаємо у редакції – прим. ред.), яким бажати дожити до ста років – вже неактуально. Ще один довгожитель – пан Микола Герман, який проживає в Ілаві. Йому сто років виповнилося в лютому цього року. Найстарший українець у Польщі, Іван Шпунт проживає в Перемишлі. Він у серпні відзначав 104 роки.
https://www.nasze-slowo.pl/sekret-dovgolittya-pani-larisi/