Віршолюб

#поезіяпідписників

Серце поросло опунціями.
Мексиканські пустельні кактуси з особливим білим пушком,
що називаються “Крила янгола”. Колись
я розводила їх вдома на підвіконні.

І мене дражнили: о, ти так любиш кактуси,
що чоловік у тебе буде зелений і колючий.
Певно то казали в годину,
коли Боженька мав прийомні дні небесної канцелярії
І сприймав усе за побажання та ретельно їх записував.

Але, поки я виясняла, котрий із моїх чоловіків більше схожий
на колючого мовчазного мексиканського кактуса,
але веселого і милого,
бо з нього роблять текілу і він вкритий білим пухом,
Опунцією "крила янгола" стала я сама.

І це не про крила, не про текілу,
яка є дуже роковим для мене напоєм,
бо всі 4 рази, коли я її в житті пила, усіяні екшеном.

А тому, що моє пустельне серце поросло опунціями.
І вже не ясно, чи це вони виссали з мене останню воду.
Певно, вся вода пішла на підтримку, роботу і донейти.

І коли мені кажуть і кричать із кожної праски:
мала, ти що!
Розповідай більше, кричи більше, співчувай більше, донейть більше, підтримуй більше, роби більше, їбаш, їбаш, їбаш, поки не впадеш замертво.

Я здивовано мовчу, бо серед загальної пустелі ніхто не помічає,
Що моє серце давно поросло опунціями,
вони перекривають клапани,
замість крові є в'язка зелена речовина,
що навряд згодиться навіть на дешеву текілу.
А на шкірі ніби шкварить +50 і шкварчить так, що все перетворюється на білий пушок опунції, на крила янгола.

І лишається сказати тільки три слова тим,
хто важливий посеред пустелі.
Три слова там, де інше не має значення.
Три слова про минуле, про майбутнє і теперішнє.
Я тебе любила. Я тебе люблю. Я тебе любитиму.

Три слова до того, як сонце пропече мої колючки
і я нарешті зрозумію, що це так спекотно, бо я вже дуже давно
живу у пісках свого власного і нашого спільного пекла.
Три слова, які щодня подають у нього трохи води.
Кажуть, що опунції – найстійкіші кактуси.
Тож колючки крил янгола стануть помічними у цій пустелі.

👤 Міла Шевчук

Сидів і довго думав над собою
Блакитний вечір вдома навесні,
Тим часом як спливалася водою
Його зоря на темному веслі.

Я не скажу, що я — оце той вечір
В блакитнім одязі на зорях при воді…
Важкий вогонь мої закутав плечі,
Закутав так, що вже не рад собі…

Як ти летіла! як ти довго билась!
Мала з малих, крилечечко із крил,
Сама собі сама собою снилась
До переджнив'я, груш і до могил.

Не треба вже нічого говорити.
Твої уста цвітуть в устах моїх.
І не зроню я слова, як з молитви,
До тих любовей, де любов — ще гріх!

✍ Микола Вінграновський

Це я. Не поспішай мене прощать
За те, чого я досі не зробила
І не зроблю. Не те, щоб я безсила, —
А просто доля не дарує час…

Це я. Не поспішай мене зустріть.
Я йду сама. У тебе я — транзитом,
І, мабуть, не найкращу для візиту
Обрала мить…

Це я. Не поспішай шукати віск —
Він весь розтанув у моїх долонях,
Тому і не осяяна ікона,
І темний світ…

Це я. Хай буде тиша поміж нас,
Зеленим щастям сповнена без міри,
Бо ти мені не зможеш не повірить
В останній час.

✍ Марина Брацило

🔥Додавай одним кліком папку

Весняний вечір. Молоді тумани.
Неон проспектів. Туга ліхтарів.
— Я так тебе любила, мій коханий.
— Пробач мене — я так тебе любив.
І срібляться озерами долини,
шовковий шепт пригашених калюж,
мені ти все життя, немов дружина,
мені ти все життя, неначе муж.
— А пам’ятаєш? — Добре пам’ятаю.
— А не забув? Чи не забув? — О, ні.
— Здається, знову в молодість вертаю,
все наче увижається вві сні.
І першу зустріч? Першу і останню.
— А я лиш першу. Ніби й не було
минулих років нашому коханню,
не вір, що за водою все спливло.
— Не треба, люба. Знаю, що не треба.
Хай давні душі б’ються на ножах.
А єдиніться — предковічне небо
вам спільний шлях покаже по зірках.

✍ Василь Стус

#поезіяпідписників

Замість відвертих слів – тиради чи промови,
Спізнілих зізнань і сумнівного почуття провини
Мені сниться твій рідний номер телефону.
Не теперішній. Такий давній, аж старовинний.

Він рясніє цифрами, як поцілунками в щоки,
Дзвенить у вухах змістом важливим і недоказаним.
Мені сниться номер, в якому ти сміявся і шокав.
Час по ньому проїхав танками і КамАзами.

Я сприймаю цифри арабські, ніби бачу їх вперше,
Малюють у пам’яті теплі пензлі старої любові.
Кожна цифра – як жінка: кулеметниця і вершниця,
Силою і змістом, спогадами переповнена.

І твоє обличчя зморшками засіяне трюфельними,
А твої рибини давненько вже і виловлені, й випущені.
Мені сниться номер, якого я роками чекала в слухавці,
А тепер він вже належить не тобі, а комусь іншому.

Після цього сну я особливо і спустошена, й розчулена,
Ні, не плачу, та не можу стати й твердо спертися на ноги.
Мені сниться номер твій, що раніше був, а нині не існує
Поза моїм серцем, світом снів і телефонним богом.

18.02.2024

👤 Міла Шевчук

#поезіяпідписників

Кондор літає парами. Хмари повзуть донизу.
Тут поруч активні вулкани енергіями пронизують.
Небесними пензлями писані лапаті каскадні Анди.
Три вдихи і ти станеш іншою, у горах нема буфонади.
Серце землі з-під килима екваторіальних туманів
Посилить душевну видимість. Гори – це сито омани.

7.01.2020

👤 Міла Шевчук

Самотній сум розіп’ятої п’ятниці,
Зітхає день у сутінках годин,
Бо він один.
Нема йому порадниці
Над мороком непрощених провин.
Зітхає день.Не плаче – лиш зітхає,
Бо хмарам сліз проронених шкода.
Чия біда
У тім, що затихає
Комусь привиджена часу хода…
Комусь намічена на серця матриці.
А втім, зітхаючи, і день, і ніч
Із протиріч
Розіп’ятої п’ятниці
Тікають в сон суботніх протиріч…

✍ Анна Багряна

Продамо її в місто замерзле,
Щоб налякано падала в ноги.
Білі пальці, як пещені пензлі,
Малюватимуть дзвін на порозі.

Продамо її в місто не краще,
Де господар напився і винен.
Він відкриє дверцята, побачить
Вбогу замкненість клавесина.

Він майстрів, прибиральниць покличе,
Буде ноти невміло і вдячно.
Поверни її в місто обличчям —
Ніжні пензлі злякались і плачуть.

✍ Олеся Лященко

#поезіяпідписників

“А ти що – ще не ходиш по воді?!
Ну, мала, ти даєш!
Це уже 1,5 роки як в тренді!
Всі уже пройшли інструктажі, тренінги,
Вже виявили для себе найефективніші способи ходити по воді!
Мала, агов! Де ти була, що це пропустила?”

… В цей час вона говорила з Тим, хто ходив по воді.
Він нічого не знав про тренінги, виміри ефективності
І що Він був лохом, адже ходив по воді без усіх цих танців із бубном.

І вона Його питала: чуєш, що мені тепер робити?
Як мені жити серед тих, що масово вчаться ходити по воді?
А головне, що вимагають це робити
чи принаймні змушують мене цього хотіти?

А Він відповів питанням: “А чому тебе це бентежить?
Я от ніколи не хотів ходити по воді та не парився цим”.

Вона скривила бліде личко, нахмурила лоба в зморшку
і напружила губи, що вони аж виструнчилися в пряму лінію.

“Бо бувають дні, коли я почуваюся винною,
Що не вмію ходити по воді!

Адже всі навколо ґелґочуть про це:
Ходи, ходи, ходи по воді!
Ти мусиш ходити по воді!
Не можна не ходити по воді!
Інші вже давно ходять по воді!
А вони за тебе навіть молодші!
Або, навпаки, старші! Їм було складніше, але вдалося!
А хтось уже пройшов по воді кілометр!
А хтось по воді перейшов кордон!
А хтось встановив і зареєстрував офіційний рекорд ходіння по воді!

Я, за звичкою, шукаю інформацію.
А в джерелах бачу тільки Того, Хто Першим Пішов По Воді.
То може все трендове ходіння по воді – то фейк?
Хіба так може бути? Це ж просто тупо,
Щоб тисячі людей були синхронними довбограями.

Але мені кажуть: ти що, не бачиш? Та це очевидно!
ВСІ можуть і ВСІ мусять хоч раз, але гідно пройти по воді!

Може на підсумки року! Чи на день народження!
Чи для збору на ЗСУ хоча би!
Хіба тобі складно? Невже тобі шкода?
Просто пройди по воді, доведи, що ти це можеш і забудьмо про це!

А я до того ніколи не знала, що
Мені взагалі треба ходити по воді.
Ніколи не думала, як це роблять,
Що вдягають для цього і чи має бути на тих невагомих людях білизна,
Чи треба мейк, чи можна перед цим щось їсти,
І чи за три дні до цього можна кохатися,
вживати алкоголь, гостре та медикаменти,
як попереджають перед всякими важливими процедурами.

“Мала, – каже Він. – Я теж про це нічого не знав!
І взагалі не хотів ходити по воді.
Просто в мене за тих обставин інакше не вийшло”

І поки вона сидить і говорить із Тим, Хто Ходив По Воді,
Їй докоряють, що вона геть нею не ходить,
не вміє й не прагне встати і прямо тут і зараз
зробити хоча би кілька кроків,
хоча би на кілька метрів підкорити ту стихію неприродним способом.

А ще докоряють,
що вона зовсім не цікавиться теорією,
історією цього питання й подробицями,
інтерв’ю на тему, блогерами, що про це пишуть:
Як воно – ходити по воді?

“Забий, мала”. Каже Він.
А ще каже: “Вони тобі лишають почесну місію:
Бути тією тверезою людиною,
Що їх рятуватиме,
Коли вони будуть намагатися ходити по воді
І тонутимуть”.

А потім довго мовчить.
І додає:
“Так я і навчився ходити по воді”.

15.12.2023

👤 Міла Шевчук

📃 Вечірній сон. І спогади. І дощ...

Вечірній сон. I спогади. I дощ
колише світ розпуклого ясмину.
Бездомний вітер. Спи, маленький сину,
спи, сину мій маленький, коли хоч.
Немає мами нашої давно —
вертала, поспішала, забарилась.
Надворі дощ і ллє як із барила.
Заснеш — і чуєш: торготить вікно.
Здається, хтось підійде до дверей,
проситиме негоду переждати.
Ти ж, синку, спи і не питай про матір,
I більше не загадуй наперед,
бо не стоїть хвилина на хвилині,
хвилина на хвилині не стоїть.
Нехай тобі бодай у сновидінні
появиться очікувана мить.

✍ Василь Стус

Сонце намальоване циноброю,
На вітрилах вечора пливло.
В золотій спечаленості обрію
Ти світилась, як небесне тло.

За зорею рідною й далекою
Ти тужила на моїм крилі,
Ніби не принесена лелекою,
А прибула в світ на кораблі.

Ми стояли в придніпровській обочі,
Ми вдивлялись, наче діти, в путь,
По якій твої космічні родичі
Надпливуть чи просто надійдуть…

✍ Дмитро Павличко