❗️5.4.❗️Навчальний підрозділ❗️
Провівши незабутню відпустку, знову прийшов час прощатись з коханою та повертатись на полігон…
Навчальних груп ставало дедалі більше і справлятись з цим було все більш складно… Зʼявився цілий список проблем, з якими ми зіткнулись:
1. Одного навчального класу було критично недостатньо для проведення теоретичних занять, адже було вже по 40-50 людей одночасно (поєднували 2-3 групи в одну) і ця, відносно невелика кімнатка, була завжди переповнена народом…
2. Проводити якісну практику теж ставало все складніше, адже, по-перше: не вистачало інструкторів, по-друге: було занадто мало дронів (і то, більшість з них були наші).
3. Ми також зіткнулись з проблемою ремонту техніки. В якийсь період почали привозити, лаконічно кажучи, не зовсім вмотивованих та освічених людей… Їм було абсолютно все-рівно на ті дрони, вони сприймали це як іграшку, дуркували, розбивали квадрокоптери об дерева і тд… І хоч ми і завжди попереджали про те, що якщо ти займаєшся з дорогою технікою - ти несеш матеріальну відповідальність за неї, але не з кожного вдавалось «вибити» гроші на ремонт, бо люди то зникали, то морозились, то одразу лізли в конфлікти і тд… Тому, ремонтувати приходилось за свій рахунок і мене знову, вчергове, поступово почало це все дуже сильно напрягати морально, адже ти начеб-то стараєшся щось робити, якось допомагати своїм же людям заради нашої однієї загальної цілі, витрачаєш купу грошей, які ти з радістю витратив би краще на якісь особисті покупки (але совість тобі не дозволяє), намагаєшся цих же людей навчити чомусь більш толковому, ніж просто копати окопи…, а у відповідь тобі: «пішов ти на**й, не буду я нічого ремонтувати».
Рівень особистої мотивації поступово спадав майже до мінімального… Та ще й вже скрізь почали зʼявлятись оці новини про корупцію, зрадників і тд, адже вже лінія фронту стабілізувалась і всі ці чорти одразу повилазили… Я замічав, що кількість дійсно вмотивованих та патріотичних людей ставала все менше і менше… Нові мобілізовані не соромились казати вголос, що вони прийшли в армію заради грошей або ще якихось інших причин (іноді прям зовсім відверто дурнуватих).
На щастя, саме в цей період в наш навчальний підрозділ доєднали ще декілька людей на посади інструкторів (один з них - той самий хлопчина, з яким я ходив перший раз в наряд у лісі) і якось так склалось, що ми всі були «братами по нещастю». Кожен якимось дивом потрапив в цю частину і хотів вирватись на бойові… Тому, як в любому великому колективі, ми сформували свій певний «кістяк» із 5-6 людей і завжди старались триматись разом та підтримувати один одного морально…
Продовження незабаром...
1.1. Початок 👈
2.1. Мобілізація 👈
3.1. Лікування 👈
4.1. Служба 👈
5.1. Навчальний підрозділ 👈
«Пригоди Ветенара🫡» Про мій шлях добровольця та цікаві історії з війни.
Провівши незабутню відпустку, знову прийшов час прощатись з коханою та повертатись на полігон…
Навчальних груп ставало дедалі більше і справлятись з цим було все більш складно… Зʼявився цілий список проблем, з якими ми зіткнулись:
1. Одного навчального класу було критично недостатньо для проведення теоретичних занять, адже було вже по 40-50 людей одночасно (поєднували 2-3 групи в одну) і ця, відносно невелика кімнатка, була завжди переповнена народом…
2. Проводити якісну практику теж ставало все складніше, адже, по-перше: не вистачало інструкторів, по-друге: було занадто мало дронів (і то, більшість з них були наші).
3. Ми також зіткнулись з проблемою ремонту техніки. В якийсь період почали привозити, лаконічно кажучи, не зовсім вмотивованих та освічених людей… Їм було абсолютно все-рівно на ті дрони, вони сприймали це як іграшку, дуркували, розбивали квадрокоптери об дерева і тд… І хоч ми і завжди попереджали про те, що якщо ти займаєшся з дорогою технікою - ти несеш матеріальну відповідальність за неї, але не з кожного вдавалось «вибити» гроші на ремонт, бо люди то зникали, то морозились, то одразу лізли в конфлікти і тд… Тому, ремонтувати приходилось за свій рахунок і мене знову, вчергове, поступово почало це все дуже сильно напрягати морально, адже ти начеб-то стараєшся щось робити, якось допомагати своїм же людям заради нашої однієї загальної цілі, витрачаєш купу грошей, які ти з радістю витратив би краще на якісь особисті покупки (але совість тобі не дозволяє), намагаєшся цих же людей навчити чомусь більш толковому, ніж просто копати окопи…, а у відповідь тобі: «пішов ти на**й, не буду я нічого ремонтувати».
Рівень особистої мотивації поступово спадав майже до мінімального… Та ще й вже скрізь почали зʼявлятись оці новини про корупцію, зрадників і тд, адже вже лінія фронту стабілізувалась і всі ці чорти одразу повилазили… Я замічав, що кількість дійсно вмотивованих та патріотичних людей ставала все менше і менше… Нові мобілізовані не соромились казати вголос, що вони прийшли в армію заради грошей або ще якихось інших причин (іноді прям зовсім відверто дурнуватих).
На щастя, саме в цей період в наш навчальний підрозділ доєднали ще декілька людей на посади інструкторів (один з них - той самий хлопчина, з яким я ходив перший раз в наряд у лісі) і якось так склалось, що ми всі були «братами по нещастю». Кожен якимось дивом потрапив в цю частину і хотів вирватись на бойові… Тому, як в любому великому колективі, ми сформували свій певний «кістяк» із 5-6 людей і завжди старались триматись разом та підтримувати один одного морально…
Продовження незабаром...
1.1. Початок 👈
2.1. Мобілізація 👈
3.1. Лікування 👈
4.1. Служба 👈
5.1. Навчальний підрозділ 👈
«Пригоди Ветенара🫡» Про мій шлях добровольця та цікаві історії з війни.