Переважна більшість рішень, що ухвалюються державною владою 33 роки — це рішення про «як сподобатися народу», а не «як розвинути суспільство».
Саме тому ми маємо депопуляцію. Саме тому ми найбідніша країна Європи.
Іноді держава наважується на сильні кроки під тиском громадянського суспільства — ринок с/г землі, медичний канабіс, незалежний НБУ, … і виявляється, що землю не вивозять у Китай, банківська система стабільна (і не обов’язково всім платити за постраждалих вкладників).
Сильні рішення — розвивають країну.
Рішення «щоб сподобатись» — вбивають.
Наслідки не ухвалення рішень щодо бронювання критичного персоналу підприємств не здаються катастрофічними. Мовляв, Захід нас все одно врятує, а того бізнесу не так вже й багато. І без донатів від нього збройні сили впораються. І без нових оборонних підприємств. Захід не дасть нам програти. Ось і нові 50 млрд на підході.
Головне, щоб суспільство продовжило вважати справедливим, «війна не тільки для бідніх», хоча всі ж знають, що одні багаті відкуповуються, а інші багаті йдуть добровольцями. Але ж перше — звична корупція. На неї можна не звертати уваги. Головне, щоб таланти, кваліфіковані працівники не зазнавалися. Не мали можливостей більше за всіх.
«Не важливо, як там в кого до тих пір, поки в нього не краще ніж в мене».
Бронювання критичного персоналу — це лакмусовий папірець суспільної готовності до складних рішень заради країни.
Навіть ті, хто розуміють, що це вкрай важливо саме для посилення обороноздатності країни, побоюються говорити на цю тему, бо це призведе до «соціальних збурень».
Але ж це лише одна тема.
І навіть декриміналізація проституціі, ЛГБТ, аборти — незначні теми.
І заборона УПЦ МП.
Попереду у нас пенсійна реформа.
Враховуючи знищення українського бізнесу, імпортозалежна Україна, втративши людський капітал і контроль над ресурсами, буде країною пенсіонерів-жебраків. Не вірите? Подивіться на соціально-економічну динаміку.
Попереду у нас соціалізм.
Таке може дозволити собі Данія або Норвегія як результат значного економічного розвитку. А без цього — це сценарій Венесуели. Не вірите? Подивіться на динаміку соціології.
І коли ті, хто називають себе «право лібералами», але при цьому бояться складних рішень — грають на боці майбутньої мадурівщини.
Попереду у нас катастрофічні екологічні зміни. Клімат невмолимий. Питної води все менше. Субтропіки підіймаються. Посуха на Вінниччині стане правилом, а не виключенням.
Попереду у нас ШІ не тільки як можливість, але і як значний виклик людству.
Але ми ще не навчилися говорити один з одним. Чи впораємось ми без рефлексивності і критичного мислення з тим, хто його опановує?
Але зараз питання одне — Перемога.
Яка поступово знов стала «Вижити б».
І суспільство вимагає простих рішень.
Але лідери не мають права не замислюватися над наслідками ухвалених або не ухвалених рішень.
Лідери не мають право концентруватися на виживанні.
Бо той, хто прагне вижити — не виживе.
Виживає лише той, хто прагне розвитку, перемоги, прогресу.
Той, хто думає стратегічно.
Той, хто не боїться брати на себе складні рішення. І відповідає за них.
Саме тому ми маємо депопуляцію. Саме тому ми найбідніша країна Європи.
Іноді держава наважується на сильні кроки під тиском громадянського суспільства — ринок с/г землі, медичний канабіс, незалежний НБУ, … і виявляється, що землю не вивозять у Китай, банківська система стабільна (і не обов’язково всім платити за постраждалих вкладників).
Сильні рішення — розвивають країну.
Рішення «щоб сподобатись» — вбивають.
Наслідки не ухвалення рішень щодо бронювання критичного персоналу підприємств не здаються катастрофічними. Мовляв, Захід нас все одно врятує, а того бізнесу не так вже й багато. І без донатів від нього збройні сили впораються. І без нових оборонних підприємств. Захід не дасть нам програти. Ось і нові 50 млрд на підході.
Головне, щоб суспільство продовжило вважати справедливим, «війна не тільки для бідніх», хоча всі ж знають, що одні багаті відкуповуються, а інші багаті йдуть добровольцями. Але ж перше — звична корупція. На неї можна не звертати уваги. Головне, щоб таланти, кваліфіковані працівники не зазнавалися. Не мали можливостей більше за всіх.
«Не важливо, як там в кого до тих пір, поки в нього не краще ніж в мене».
Бронювання критичного персоналу — це лакмусовий папірець суспільної готовності до складних рішень заради країни.
Навіть ті, хто розуміють, що це вкрай важливо саме для посилення обороноздатності країни, побоюються говорити на цю тему, бо це призведе до «соціальних збурень».
Але ж це лише одна тема.
І навіть декриміналізація проституціі, ЛГБТ, аборти — незначні теми.
І заборона УПЦ МП.
Попереду у нас пенсійна реформа.
Враховуючи знищення українського бізнесу, імпортозалежна Україна, втративши людський капітал і контроль над ресурсами, буде країною пенсіонерів-жебраків. Не вірите? Подивіться на соціально-економічну динаміку.
Попереду у нас соціалізм.
Таке може дозволити собі Данія або Норвегія як результат значного економічного розвитку. А без цього — це сценарій Венесуели. Не вірите? Подивіться на динаміку соціології.
І коли ті, хто називають себе «право лібералами», але при цьому бояться складних рішень — грають на боці майбутньої мадурівщини.
Попереду у нас катастрофічні екологічні зміни. Клімат невмолимий. Питної води все менше. Субтропіки підіймаються. Посуха на Вінниччині стане правилом, а не виключенням.
Попереду у нас ШІ не тільки як можливість, але і як значний виклик людству.
Але ми ще не навчилися говорити один з одним. Чи впораємось ми без рефлексивності і критичного мислення з тим, хто його опановує?
Але зараз питання одне — Перемога.
Яка поступово знов стала «Вижити б».
І суспільство вимагає простих рішень.
Але лідери не мають права не замислюватися над наслідками ухвалених або не ухвалених рішень.
Лідери не мають право концентруватися на виживанні.
Бо той, хто прагне вижити — не виживе.
Виживає лише той, хто прагне розвитку, перемоги, прогресу.
Той, хто думає стратегічно.
Той, хто не боїться брати на себе складні рішення. І відповідає за них.