Репост из: Carpathian spirit — Дух Карпатських гір
Різдво в Мармарощині
Ярослав Пастернак
30 Грудня, 2024
Пропонуємо заглянути в зниклий колоритний та архаїчний світ українських горян (переважно гуцулів), прочитавши призабуту в наші дні замальовку про різдвяні звичаї українців Мараморошу – історичної східної частини Закарпаття, теперішніх Рахівського і Тячівського районів Закарпатської області України, та жудця Марамуреш Румунії. Автор цього тексту – український археолог, історик, відомий дослідник пам’яток княжого Галича Ярослав Пастернак, який упродовж багатьох років вивчав також минуле Закарпаття.
Про різдвяні звичаї, ворожби та вгадування в Галичині вже не раз у нас писали. Цікаво приглянутися, як святкують Різдво наші закарпатські браття на Мармарощині.
До Різдва там уже заздалегідь готовляться. Молодь старається вивчитися якнайбільше колядок, а господарі додивляються, щоб чого не забути, бо тоді важний час: тоді, мовляв, усякі ворожки та инші темні духи мають найбільшу силу.
Перед Свят-Вечором печуть по всій Мармарощині так званий «керечун», себто великий житній або кукурудзяний хліб, посипують його зверху трошки різним зерном: житом, вівсом, кукурудзою («кендерицею»), фасолею тощо. За народним переказом цей звичай має походити ще з дуже давніх часів, коли наш народ жив серед патріархальних відносин, себто так, що один старий, розумний дід – з-грецька: патріарх – розказував не тільки свому родові, але й цілому селу, а всі його слухали. На знак цієї влади й пекли «керечун» для цього діда, а ще клали в нього головку часнику, щоб дід-патріарх був такий здоровий і сильний, як часник. Керечуна не сміє ніхто перший покуштувати, а тільки сам ґазда, а їдять його так, щоб до Нового року його стало.
Насипане на «керечун» різне зерно ізріжуть потім, сховають і худобі потрохи дають, щоб тучна була й добре плодилася. А тістом з-під «керечуна» мажуть хрести на дверях стайні, щоб нечистий дух не мав сили пошкодити худобі.
На різдвяну вечерю здавен-давна в Мармарощині дев’ять різних страв варять: пасулю (фасолю), ленчу (сучавицю), горох, печениці, гриби, біб, крумплі (бульбу), паленята з олієм та кутю. Цей звичай, кажуть, держиться в ту пам’ятку, що наші предки прийняли там Христову віру в ІХ столітті. Инші знов вияснюють, що це на спомин дев’ятьох ран Христових (Маковиця) та що цей звичай перейнятий від словаків.
Перед самою вечерею ґазда дає найперше їсти худобині найліпшої паші, щоб і скотина знала, що нині Свят-Вечір. Взагалі про худобу тоді добре дбають, бо тяжкий гріх, кажуть, матиме той, у кого вона того вечора голодна. Потім до «хижі» вносить тілько соломи, щоб устелити нею всю землю. На стіл дають звичайно сіно. Це на пам’ятку, що Христос у яслах народився. Воно залишається в хаті аж до Нового року, потім розвішують його клаптями по деревині, щоб садовина добре родила.
Як уже вечеря готова, вся челядь іде, заки накриють стіл, на річку, кожний витягає з води один камінчик та несе до хати. Це знов, кажуть, тому, що колись предки мармарошців жили над такою рікою, де були золоті камінчики. Тим то й тепер принесені в хату камінчики називають «золотими». І це теж відгомін дійсних подій іще з передісторичних часів, коли то в багатьох річках карпатської котловини добували справді золотий пісок та робили з нього всякі цінні прикраси.
Як уже вечеря на столі, ґазда ще не сідає, а тільки вносить у хижу сокиру, кладе її під стіл, обв’язує довгим ланцюгом кругом і замикає його на колодку. Цей звичай, як розказував один старий верховинський дід, походить іще з того часу, як наші предки жили між багатьма ворогами й дикими звірями, від яких мусіли раз-у-раз відборонюватися. Тим то в часі Різдва закладали двері, щоб бодай тоді мати спокій. І тепер іще на цю пам’ятку бодай стіл ланцюгом обв’язують – забезпечують. А на колодку його замикають на те, щоб диким звірям «писки були так цілий рік позамикані», щоб вони скотини й чоловіка не займали...
https://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/rizdvo-v-marmaroshchyni/?fbclid=IwY2xjawHj_QhleHRuA2FlbQIxMQABHdFiPG55qO02f2yRN_ZqC-e20w0ae5xyAIIJAfM1NxFunw9k67f4_zuF5w_aem_hli83mkuZYk2KjN15eBuBA
Ярослав Пастернак
30 Грудня, 2024
Пропонуємо заглянути в зниклий колоритний та архаїчний світ українських горян (переважно гуцулів), прочитавши призабуту в наші дні замальовку про різдвяні звичаї українців Мараморошу – історичної східної частини Закарпаття, теперішніх Рахівського і Тячівського районів Закарпатської області України, та жудця Марамуреш Румунії. Автор цього тексту – український археолог, історик, відомий дослідник пам’яток княжого Галича Ярослав Пастернак, який упродовж багатьох років вивчав також минуле Закарпаття.
Про різдвяні звичаї, ворожби та вгадування в Галичині вже не раз у нас писали. Цікаво приглянутися, як святкують Різдво наші закарпатські браття на Мармарощині.
До Різдва там уже заздалегідь готовляться. Молодь старається вивчитися якнайбільше колядок, а господарі додивляються, щоб чого не забути, бо тоді важний час: тоді, мовляв, усякі ворожки та инші темні духи мають найбільшу силу.
Перед Свят-Вечором печуть по всій Мармарощині так званий «керечун», себто великий житній або кукурудзяний хліб, посипують його зверху трошки різним зерном: житом, вівсом, кукурудзою («кендерицею»), фасолею тощо. За народним переказом цей звичай має походити ще з дуже давніх часів, коли наш народ жив серед патріархальних відносин, себто так, що один старий, розумний дід – з-грецька: патріарх – розказував не тільки свому родові, але й цілому селу, а всі його слухали. На знак цієї влади й пекли «керечун» для цього діда, а ще клали в нього головку часнику, щоб дід-патріарх був такий здоровий і сильний, як часник. Керечуна не сміє ніхто перший покуштувати, а тільки сам ґазда, а їдять його так, щоб до Нового року його стало.
Насипане на «керечун» різне зерно ізріжуть потім, сховають і худобі потрохи дають, щоб тучна була й добре плодилася. А тістом з-під «керечуна» мажуть хрести на дверях стайні, щоб нечистий дух не мав сили пошкодити худобі.
На різдвяну вечерю здавен-давна в Мармарощині дев’ять різних страв варять: пасулю (фасолю), ленчу (сучавицю), горох, печениці, гриби, біб, крумплі (бульбу), паленята з олієм та кутю. Цей звичай, кажуть, держиться в ту пам’ятку, що наші предки прийняли там Христову віру в ІХ столітті. Инші знов вияснюють, що це на спомин дев’ятьох ран Христових (Маковиця) та що цей звичай перейнятий від словаків.
Перед самою вечерею ґазда дає найперше їсти худобині найліпшої паші, щоб і скотина знала, що нині Свят-Вечір. Взагалі про худобу тоді добре дбають, бо тяжкий гріх, кажуть, матиме той, у кого вона того вечора голодна. Потім до «хижі» вносить тілько соломи, щоб устелити нею всю землю. На стіл дають звичайно сіно. Це на пам’ятку, що Христос у яслах народився. Воно залишається в хаті аж до Нового року, потім розвішують його клаптями по деревині, щоб садовина добре родила.
Як уже вечеря готова, вся челядь іде, заки накриють стіл, на річку, кожний витягає з води один камінчик та несе до хати. Це знов, кажуть, тому, що колись предки мармарошців жили над такою рікою, де були золоті камінчики. Тим то й тепер принесені в хату камінчики називають «золотими». І це теж відгомін дійсних подій іще з передісторичних часів, коли то в багатьох річках карпатської котловини добували справді золотий пісок та робили з нього всякі цінні прикраси.
Як уже вечеря на столі, ґазда ще не сідає, а тільки вносить у хижу сокиру, кладе її під стіл, обв’язує довгим ланцюгом кругом і замикає його на колодку. Цей звичай, як розказував один старий верховинський дід, походить іще з того часу, як наші предки жили між багатьма ворогами й дикими звірями, від яких мусіли раз-у-раз відборонюватися. Тим то в часі Різдва закладали двері, щоб бодай тоді мати спокій. І тепер іще на цю пам’ятку бодай стіл ланцюгом обв’язують – забезпечують. А на колодку його замикають на те, щоб диким звірям «писки були так цілий рік позамикані», щоб вони скотини й чоловіка не займали...
https://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/rizdvo-v-marmaroshchyni/?fbclid=IwY2xjawHj_QhleHRuA2FlbQIxMQABHdFiPG55qO02f2yRN_ZqC-e20w0ae5xyAIIJAfM1NxFunw9k67f4_zuF5w_aem_hli83mkuZYk2KjN15eBuBA