Етносказ

Національно-визвольна боротьба Східної Слобожанщини: українська ідентичність в умовах репресій

Частина 7⃣

Весна 1917 року: активізація руху

Після подій у Петрограді у березні 1917 року, вже у квітні в Пуховому розпочались наради між членами “Просвіти”, кооперативу та інших місцевих активістів. Підсумком стало створення селянського гуртка “Земля і Воля” та легалізація “Просвіти”. Обидві організації почали розширювати діяльність у контакті друг з одним.

На вулицях Пухово з’явилися дві вивіски: одна на кооперативі, інша – на приміщенні “Просвіти”. У гурток “Земля та Воля” приймали лише за рекомендацією учасників. Це допомагало зберігати революційний дух та захищатися від провокацій.

“Просвіта” розпочала активну освітню діяльність. У її приміщенні проходили лекції з української історії та літератури, обговорення, читання творів Тараса Шевченка й Михайла Грушевського.

З перших днів своєї легальної роботи “Земля та Воля” організувала мітинги у Пуховому, Коломицевому, Мелахіному та інших селах Ліскинської волості. На мітингах висвітлювали причини лютневої революції, її значення для селянства та роль українського відродження. Після виступів вулицями проходили ходи зі співом революційних пісень та гімну “Ще не вмерла Україна”, хоча іноді мелодію замінювали більш відомою в регіоні - “Ой, не ходи, Грицю”.

Ходи проходили під трьома прапорами: червоним із написом “Земля і Воля”, жовто-блакитним із гаслом “Нехай живе вільна Україна” та чорним на згадку про загиблих борців за Україну. Це символізувало зв’язок національних та соціальних устремлінь.

Джерело:
1️⃣ Аркадій Животко «Вивільний рух на Подоню»

#Весна1917 #ЛютневаРеволюція #УкраїнськеВідродження #Пухово #Просвіта #ЗемляІВоля #УкраїнськаІсторія #СелянськийРух #УкраїнськаЛітература #ЖовтоБлакитнийПрапор #РеволюційніПісні #ЩеНеВмерлаУкраїна

📌 Підписуйтесь @SkhidnaSlobozhanshchyna

Різдво в Мармарощині
Ярослав Пастернак
30 Грудня, 2024
Пропонуємо заглянути в зниклий колоритний та архаїчний світ українських горян (переважно гуцулів), прочитавши призабуту в наші дні замальовку про різдвяні звичаї українців Мараморошу – історичної східної частини Закарпаття, теперішніх Рахівського і Тячівського районів Закарпатської області України, та жудця Марамуреш Румунії. Автор цього тексту – український археолог, історик, відомий дослідник пам’яток княжого Галича Ярослав Пастернак, який упродовж багатьох років вивчав також минуле Закарпаття.

Про різдвяні звичаї, ворожби та вгадування в Галичині вже не раз у нас писали. Цікаво приглянутися, як святкують Різдво наші закарпатські браття на Мармарощині.

До Різдва там уже заздалегідь готовляться. Молодь старається вивчитися якнайбільше колядок, а господарі додивляються, щоб чого не забути, бо тоді важний час: тоді, мовляв, усякі ворожки та инші темні духи мають найбільшу силу.

Перед Свят-Вечором печуть по всій Мармарощині так званий «керечун», себто великий житній або кукурудзяний хліб, посипують його зверху трошки різним зерном: житом, вівсом, кукурудзою («кендерицею»), фасолею тощо. За народним переказом цей звичай має походити ще з дуже давніх часів, коли наш народ жив серед патріархальних відносин, себто так, що один старий, розумний дід – з-грецька: патріарх – розказував не тільки свому родові, але й цілому селу, а всі його слухали. На знак цієї влади й пекли «керечун» для цього діда, а ще клали в нього головку часнику, щоб дід-патріарх був такий здоровий і сильний, як часник. Керечуна не сміє ніхто перший покуштувати, а тільки сам ґазда, а їдять його так, щоб до Нового року його стало.

Насипане на «керечун» різне зерно ізріжуть потім, сховають і худобі потрохи дають, щоб тучна була й добре плодилася. А тістом з-під «керечуна» мажуть хрести на дверях стайні, щоб нечистий дух не мав сили пошкодити худобі.

На різдвяну вечерю здавен-давна в Мармарощині дев’ять різних страв варять: пасулю (фасолю), ленчу (сучавицю), горох, печениці, гриби, біб, крумплі (бульбу), паленята з олієм та кутю. Цей звичай, кажуть, держиться в ту пам’ятку, що наші предки прийняли там Христову віру в ІХ столітті. Инші знов вияснюють, що це на спомин дев’ятьох ран Христових (Маковиця) та що цей звичай перейнятий від словаків.

Перед самою вечерею ґазда дає найперше їсти худобині найліпшої паші, щоб і скотина знала, що нині Свят-Вечір. Взагалі про худобу тоді добре дбають, бо тяжкий гріх, кажуть, матиме той, у кого вона того вечора голодна. Потім до «хижі» вносить тілько соломи, щоб устелити нею всю землю. На стіл дають звичайно сіно. Це на пам’ятку, що Христос у яслах народився. Воно залишається в хаті аж до Нового року, потім розвішують його клаптями по деревині, щоб садовина добре родила.

Як уже вечеря готова, вся челядь іде, заки накриють стіл, на річку, кожний витягає з води один камінчик та несе до хати. Це знов, кажуть, тому, що колись предки мармарошців жили над такою рікою, де були золоті камінчики. Тим то й тепер принесені в хату камінчики називають «золотими». І це теж відгомін дійсних подій іще з передісторичних часів, коли то в багатьох річках карпатської котловини добували справді золотий пісок та робили з нього всякі цінні прикраси.

Як уже вечеря на столі, ґазда ще не сідає, а тільки вносить у хижу сокиру, кладе її під стіл, обв’язує довгим ланцюгом кругом і замикає його на колодку. Цей звичай, як розказував один старий верховинський дід, походить іще з того часу, як наші предки жили між багатьма ворогами й дикими звірями, від яких мусіли раз-у-раз відборонюватися. Тим то в часі Різдва закладали двері, щоб бодай тоді мати спокій. І тепер іще на цю пам’ятку бодай стіл ланцюгом обв’язують – забезпечують. А на колодку його замикають на те, щоб диким звірям «писки були так цілий рік позамикані», щоб вони скотини й чоловіка не займали...

https://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/rizdvo-v-marmaroshchyni/?fbclid=IwY2xjawHj_QhleHRuA2FlbQIxMQABHdFiPG55qO02f2yRN_ZqC-e20w0ae5xyAIIJAfM1NxFunw9k67f4_zuF5w_aem_hli83mkuZYk2KjN15eBuBA