канал Куманської

Я в роботі інколи аж диву даюсь, наскільки деяким людям важливо триматись за свої переконання, бути правими, а не шукати істину.
Навіть якщо ці переконання чи стиль мислення відверто шкодить життю людини.

Але щоб визнати це, має попуститись наше криштелеве его. А це боляче та неприємно.

Життя набагато цікавіше і багатогранніше, ніж наші уявлення про нього.
І щоразу, коли ми ловимо і відпускаємо свої упередження, то відкриваємо для себе нові грані реальності.

Тож будьте уважнішими до фільтрів свого сприйняття - хто знає, які відкриття чекають на вас по той бік звичних переконань?)

Ось кілька прикладів того, як упередженість підтвердження може посилювати обмежуючі переконання:

- Людина з установкою "я невдаха" подумки перебільшуватиме кожен свій промах і не помічатиме або буде віртуозно знецінювати власні успіхи.
- Перфекціоніст, який вважає, що він "недостатньо класний", проігнорує 99 компліментів і зациклиться на одному критичному зауваженні.
- Люди, які вірять у теорії змови, будуть шукати "приховані натяки" у випадкових збігах і відкидати незручні офіційні факти.

Наш мозок часом поводиться як дуже упереджений суддя. Він схильний помічати та приймати лише ту інформацію, яка узгоджується з нашими існуючими переконаннями, та ігнорувати чи знецінювати все, що їм суперечить. У психології це називається [упередженість підтвердження] (confirmation bias).

По суті, це властивість нашого мислення, яка буде автоматично відфільтровувати незручну правду і посилюватиме комфортну ілюзію. Отримані із зовнішнього світу факти проходять через "сито" наших установок, і в результаті ми віримо у власну непогрішність, навіть якщо об'єктивні дані говорять про інше.

Якщо ти знаєш навіщо, ти витримаєш будь-яке ЯК.

Я сьогодні хуліганка 🤭
Прокинулась зранку, мала іти на урок англійської. І не пішла, а дивилась тікток і їла бутерброди з відбивними)))

Помітила по собі, що один з моїх способів постійності - це легалізація погрішностей. Я знаю, що мені треба оця територія хуліганства, бунту і домовляюсь з собою, що одне-два заняття в місяць можу пропустити.
І да, це хуліганство. Але воно нічого не означає, якщо я продовжую.

А мої хуліганства навпаки, допомагають мені продовжувати!)

Поки міленіали, в погоні за ідеальністю, бояться впасти лицем в грязь, зумери падають лицем в грязь і ведуть звідти стрім, набираючи тисячі аудиторії 😁

https://www.instagram.com/reel/DDumW2rtqNN/?igsh=ZGNqM3d0c2hidmpx

Там в інстаграмі був просто неймовірний ефір, дивитись всім!

Я не те, що зі мною трапилось. Я те, що я із себе зробив.

К. Юнг

Через 20 років, Джек повернувся в літературу і опублікував новий збірник віршів. І знову літературний світ прийняв його в свої обійми. Він знову став знаменитим.

І знову зник. Тепер - на 10 років.

Гілберт був як квітка папороті, але ще більш рідкісним. Квітнув раз на десятки років.

Старість він вирішив провести в Америці, викладаючи письменницьку майстерність.

"Ми повинні наважитися захоплюватися, - писав він, - Ми маємо набратися впертості, щоб стати щасливими в безпощадній гартувальні цього світу"

Він закликав своїй студентів проявляти сміливість:
"Без сміливості, любі мої, ви нізащо не дізнаєтесь, як розширюються горизонти ваших власних можливостей. Без сміливості вам не пізнати світ настільки, наскільки він жадає бути пізнаним! Без сміливості життя кожного з вас буде мілким. І набагато більш мілким, ніж вам хочеться його уявляти."

Джек помер у 2012.

Історія його життя досі заграє з нами, наче запитуючи:
А чи вистачить у вас сміливості витащити на білий світ всі скарби, які приховані всередині вас?

Жив колись чоловік. Джек Гілберт.
В доволі юному віці він почув в собі поклик писати вірші. І без особливих вагань віддався поклику.

Він ставився до поезії, як до служби Богу, як до акту любові, як до справи всього його життя.
З його талантом, Джек міг би легко стати знаменитим, але цього він не прагнув. У нього були і талант і харизма, але слава взагалі його не цікавила.

Перший збірник віршів Джек опублікував у 1962. Одразу - престижна нагорода Єльського університету та номінація на Пулітцерівську премію. Увага, захват глядачів. У ньому було щось таке, що притягувало і втримувало людей біля нього. Його фотографували для журналу Vogue, знімки вдались просто чудові. Люди буквально божеволіли від нього. Напевно, його чекала доля літературної рок-зірки.

Але замість цього він зник. Усі плюшки слави, про які мріє так багато людей, для Джека були просто нецікавими. Нудно.
Він хотів чогось більшого, іншого, багатшого, яскравішого. Ось і кинув це все.

Гілберт поїхав в Європу і прожив там 20 років. Спочатку пожив в Італії, потім в Данії і найбільше часу провів в хатині пастухів на пагорбі в Греції.
Там він думав, розмірковував про світ, спостерігав за природою. Бідував, кохався з жінками, перемагав і програвав.
Припустив, що про нього вже майже всі забули.

Майже рік тому розповідала, що мені дає психоаналіз через історію з моїм татом 👇🏻

Сьогодні в мене друга сесія з моїм новим психоаналітиком)

І сьогодні я познайомлю його з світом своїх сновидінь, бо вночі таке їбануте казино наснилось, шо капець 🤯😅