Репост из: 📚 Непозбувний книгочитун
Розриваюся між очікувальними поглядами непрочитаних трьохста книжок та бажанням перечитати “Дім на краю світу” Каннінгема ще раз - відразу ж після того, як закінчила. Настільки вже мені було в ній добре і по-домашньому, що не хотілося з неї виринати назовні 🫠. Ця книжка з ноги залетіла в мої ТОП-5 прочитаного цього року.
Але коли ви у мене спитаєте, а що ж, власне, такого крутого у цьому романі - я губитимуся, “еее-катиму”, “нукатиму” і пробуватиму сформулювати те, що сформулювати напевно неможливо. Просто це письмо найвищого ґатунку, яке чіпляє на якомусь позасловесному і позалогічному вимірі. А може й вас не зачепить, хто вас знає? Можливо, це щось особисте (і ні, сім’ю на трьох я ніколи ні з ким не створювала і не планую 😀).
Це книжка великою мірою про почуття власної скінченності. І про пошуки свого місця в світі. Про намагання “правильно” і “результативно” прожити своє життя, коли ніхто не розуміє, як має виглядати задовільний результат.
Але найкрутіше тут зовсім не те, про що вона написана - а те, як. Каннінгем примудряється кількома другорядними реченнями висловити щось таке особисте і невловиме, і щоразу настільки точно, що я б це читала нескінченно - зовсім не залежно від сюжету (хоча сюжет тут теж на висоті).
Цитати рендомні, просто щоб передати стиль:
А як він описує людей:
А як тут описані почуття до дитини, коли вона народжується. ооооо, оооооооо!
Можна було б засипати цей відгук цитатами, але вписані у загальний настрій і контекст книжки, вони працюють зовсім по-іншому, тому не буду забирати ваш час і задоволення. Просто купіть і прочитайте.
А ще або перед, або після читання (не важливо) варто послухати оцей 50-хвилинний подкаст на Радіо Культура з перекладачкою роману Ярославою Стріхою - це сильно додасть вам контексту і розуміння цього роману.
Цікаво, що “Години” (друга (з двох) книжка Каннінгема, яка є українською) мені свого часу не зайшла. Але тепер хочу, щоб переклали усі інші його романи - там є що перекладати. Бо це суцільний і непереборний захват 🥹. Трохи заздрю тим, у кого ця книжка ще попереду )
#непозбувний_відгук
Але коли ви у мене спитаєте, а що ж, власне, такого крутого у цьому романі - я губитимуся, “еее-катиму”, “нукатиму” і пробуватиму сформулювати те, що сформулювати напевно неможливо. Просто це письмо найвищого ґатунку, яке чіпляє на якомусь позасловесному і позалогічному вимірі. А може й вас не зачепить, хто вас знає? Можливо, це щось особисте (і ні, сім’ю на трьох я ніколи ні з ким не створювала і не планую 😀).
Карлтона мати ніколи не б’є. Терпить його так, як дівчата на фермі терплять злодійкувату ворону - з образою такою задавленою і невичерпною, що аж межує з повагою.Це роман від імені чотирьох героїв: два чоловіки і дві жінки. Америка 80-х. Прекрасні часи, коли про ЛГБТ вже можна говорити вголос, ще не почалися. А тут ще й СНІД, з яким ніхто ще не знає, що робити. Ми маємо чотирьох героїв, яких не дуже влаштовують ті суспільні моделі стосунків, які є. А як будувати інші - ніхто не знає. Тому вони пробують, нащупують, аналізують себе і намагаються побудувати якесь більш-менш комфортне життя на власних умовах.
І Клер, і Джонатан любили й уміли поговорити. Я гойдався на їхній балачці, як на гамаку, натягнутому між нимиГадаю, всі в курсі сюжетного повороту, за яким знають цей твір, тому спойлером це не буде - що врешті вони створюють нестандартну сім’ю: двоє чоловіків, жінка й маленька дитина. У цій сім’ї усі дорослі одне в одного закохані, але не усім потрібен секс. Вони переїжджають у будинок “на краю світу” і намагаються щось відбудовувати - і будинок, і стосунки. Але про це лише третина книжки, це далеко не головна тема.
Це книжка великою мірою про почуття власної скінченності. І про пошуки свого місця в світі. Про намагання “правильно” і “результативно” прожити своє життя, коли ніхто не розуміє, як має виглядати задовільний результат.
Але найкрутіше тут зовсім не те, про що вона написана - а те, як. Каннінгем примудряється кількома другорядними реченнями висловити щось таке особисте і невловиме, і щоразу настільки точно, що я б це читала нескінченно - зовсім не залежно від сюжету (хоча сюжет тут теж на висоті).
Цитати рендомні, просто щоб передати стиль:
Я хочу жменями вихоплювати музику з повітря й запихати собі в рот
Віра в майбутнє - це трошки непристойне захоплення, тобі не здається? Це наче збирати кораблики у пляшках. Розумієш? Похвально, але так трошки кріпово.
А як він описує людей:
Боббі привабливий, як привабливі кошлаті загублені коні
Попри блискуче італійське волосся й сережку, обличчя у нього було невинне, як порожня миска. Лице чоловіка, який досі вірить, що конфлікти можна загладити прощею до славетних геологічних пам’яток
Нічим не заплямований, хлопчакуватий, з юнацькою вродою скакуна, він набув вічної свіжості й недосвідченості, завдяки яким навіть старий чоловік може видаватися приголомшеним древнім дитям.
А як тут описані почуття до дитини, коли вона народжується. ооооо, оооооооо!
Можна було б засипати цей відгук цитатами, але вписані у загальний настрій і контекст книжки, вони працюють зовсім по-іншому, тому не буду забирати ваш час і задоволення. Просто купіть і прочитайте.
А ще або перед, або після читання (не важливо) варто послухати оцей 50-хвилинний подкаст на Радіо Культура з перекладачкою роману Ярославою Стріхою - це сильно додасть вам контексту і розуміння цього роману.
Цікаво, що “Години” (друга (з двох) книжка Каннінгема, яка є українською) мені свого часу не зайшла. Але тепер хочу, щоб переклали усі інші його романи - там є що перекладати. Бо це суцільний і непереборний захват 🥹. Трохи заздрю тим, у кого ця книжка ще попереду )
#непозбувний_відгук