Одного разу Yury Bogdanov необачно репостнув мій пост, в якому я писав про розбір конспірологічної маячні конгресменів щодо ковіду, і в якому я побіжно сказав, шо слід припинити цілувати «дітей в дупу», а почати вчити.
Божечки, на повному серйозі в коментарях намалювалися навіжені, які чи не звинуватили мене в ненависті до дітей та закликали, зважаючи на війну, цілувати тих дітей в дупу ще частіше і глибше.
У мене немає нервів розписувати, що я мав на увазі, але фантастична Olga Dukhnich терпляче розписала думки в моїй голові.
І проблема розважальних тік-ток уроків значно більша за просте вирощування «вигорівших сніжинок», яких не можна змушувати вчитися і критикувати.
В умовах реальної загрози винищення, ці сніжинки навпаки мають гарувати за партами вдвічі більше, щоб виробляти реальну зброю, розбудовувати ефективну економіку та загалом будувати спроможну державу.
Бути кращими за нас.
Ні, не гвинтиками системи, обпиляними з усіх боків, але і не імбецилами, що в старших класах не вміють вирішувати лінійні рівняння чи падають без свідомості від законів термодинаміки.
Софт-скіли (які, безумовно, потрібні) без хард-скілів - вироджуються у вміння штовхнути щемливу промову біля розстрільної стінки.
Якщо буде кому слухати.
І я вкотре повторю.
Якщо хтось десь доводить Вам, що Вашим дітям має бути легко вчитися - ця людина свідомо чи несвідомо намагається знизити конкурентноздатність Ваших дітей по життю.
Оля, дякую.
Ірина Єгорченко, все дуже співзвучно Вашим думкам.
Майте тихий вечір.
Пост Ольги Духніч:
https://www.facebook.com/share/p/1B1Ej4Tooi/?
«Мені завжди трошки стрьомно, коли ефективні менеджери від бізнесу починають думати про освіту.
Але зараз це модно і оскільки ефект ореола діє так, що успіх людини в одній сфері формує в оточенні впевненість що вона і в іншій сфері все порішає ефективно, то вирішила написати окремо.
Бо прям зараз прочитала ідею реформувати школу так, щоб позбутися вчителів-предметників, бо знання в світі багато, воно стрімко розвивається, діти вчитися не люблять, то давайте будуть універсальні тьютори, які організують дітей та інтерфейси, де дитина буде вчитися граючи і настане всім фан.
По перше звідки тут ноги ростуть, ще Маргарет Мід виділяла три типи культур: постфігуративну, кофігуративну та префігуративну.
В першій діти вчаться виключно від старших, бо ті - єдині носії релевантного та цінного для життя досвіду,
в другій - діти вчаться і в дорослих, і в ровесників, в третій - батькі та старші вчаться в дітей, а не тільки діти в старших та дорослих.
Ми живемо в третьому типі культури, бо прогрес знання швидкий, з елементами другого типу культури.
Але чомусь ідея, що дорослі мають вчитися в дітей, стала в рівнянні провідною, а те, що діти мають вчитися в дорослих відходить в тінь, як якась не модна.
Ну і загальна філософія сфокусувалась на задоволенні дитини.
Життя дитини має бути задоволенням, а будь яке зменшення задоволення вважається насильством, тиранією та фрустрацією.
Друге - фокусування на грі, як провідному способі навчання.
Всіх треба вчити граючи, бо тоді всі супер креативні, а якщо вчити не граючи - ми згубимо креативність і виростемо "гвинитика системи", а таке нам не потрібно.
Тому давайте приберем зі школи все, що фруструє, а діти хай вчаться у інтерфейсів, одне в одного, вчаться граючи, а вчитель їм потрібен як менеджер залу, щоб всім все подобалось.
Але при цьому умовний Маск всіх трохи жахає, бо він наче дуже креативний, але чи свпівпадає це з виживанням людства - велике питання)
Але мама Маска - то бренд.
а тепер уявимо покоління Масків, або покоління вікових осіб, які не стали дорослими.
І це питання саме про дорослість, відповідальність, системність знання та вміння скеровувати власні мотиви.
І тут є декілька принципів:
1. Его (Я) поза здоровою фрустрацією не розвивається. Бо життя "в принципі задоволення" не наближає до реальності ніяк, навпаки, набудує все, щоб від цієї реальності якомога швидше втекти "не дивитися в гору", набудувати класних захисних механізмів, щоб ту реальність ніколи не побачити.
2.
