Нещодавно, я зловив себе на заздрості. Давно мене не турбував цей порок. Якщо чесно, по Божій Милості я забув що воно таке, але тепер згадав. Вперше тижні три тому як їздив до лікаря, в Ужгороді я побачив як тато йде з сином років десяти за руку і син йому щось розповідає, а тато посміхається і слухає. Вони кудись поспішають. Обоє щасливі. Сказати, що моє серце зжалося це нічого не сказати. Кажу до Бога, чому?! Чому ти мене полишив радості бути з моїми дітьми? Чому цей чоловік має можливість радіти своєму синові, а я далеко від своїх дітей? Чим я гірше за нього, чи мій син чимось гірший за цього хлопчика? Чи Ти забравши в мене батька коли мені ще й 19 років не виповнилося забереш в моїх дітей батька ще раніше? Я тоді пережив шквал. Цілий шквал заздрості тому чоловікові і донімав Бога своїми претензіями. Сьогодні я побачив жінку яка йшла з дитиною і мене знову взяв жаль і розпач на ситуацію. Моментально. Погляд, секунда, збурення розуму.
Розпач від безсилля.