Два пороки нашого діджиталізованого світу — залипання і, перепрошую, срачі.
Залипання. Нескінченний потік беззмістовної інформації. Здебільшого не обʼємної і часто провокуючої дофамінові викиди. Рілси, шортси і інші короткі відео. Смішні, шокуючі і збуджуючі. Новинна і псевдоновинна інформація. Специфічно сформульовані, часом не варті уваги, інформаційні приводи. Обсмоктані і пережовані, подані під різним соусом. Здебільшого, щоб викликати нашу тривожність і паніку.
І от на це ми буквально «залипаємо», гортаючи стрічку безупину в кожну вільну і не вільну хвилину. І дратуючись на наших близьких, а особливо дітей, коли вони «не дають спокійно відпочити/почитати/подивитись».
Психіка так звикає до такого формату, що зрештою потребує його постійно і не здатна сприймати інформацію окрім, як в коротких відео або дописах. Доходить до абсурду — подивитись півторагодинний фільм без одного ока на екрані смартфона стає неможливим. Що вже казати про прочитаний розділ книги.
Срачі. Ще одна огидна річ епохи соцмереж. Враження, що свою думку неодмінно треба висловити (в той час як цілком доречно було б промовчати, хто б від цього що втратив?). І що ще гірше — думку висловлюють у знеособлений спосіб. Не так, як сказали б людині в очі. Не так як звертались би до живої людини. Бо це ж інтернет, тут можна вилити бруд, образити, зневажити, принизити. Це ж просто коментар. І тому таке «спілкування» в інтернеті лишає на душі гіркоту, образу, відчуття приниження і складає враження, що в суспільстві нас оточують погані люди з жахливими поглядами на життя.
А що робити з пороками? Бороти їх чеснотами.
Залипання. Нескінченний потік беззмістовної інформації. Здебільшого не обʼємної і часто провокуючої дофамінові викиди. Рілси, шортси і інші короткі відео. Смішні, шокуючі і збуджуючі. Новинна і псевдоновинна інформація. Специфічно сформульовані, часом не варті уваги, інформаційні приводи. Обсмоктані і пережовані, подані під різним соусом. Здебільшого, щоб викликати нашу тривожність і паніку.
І от на це ми буквально «залипаємо», гортаючи стрічку безупину в кожну вільну і не вільну хвилину. І дратуючись на наших близьких, а особливо дітей, коли вони «не дають спокійно відпочити/почитати/подивитись».
Психіка так звикає до такого формату, що зрештою потребує його постійно і не здатна сприймати інформацію окрім, як в коротких відео або дописах. Доходить до абсурду — подивитись півторагодинний фільм без одного ока на екрані смартфона стає неможливим. Що вже казати про прочитаний розділ книги.
Срачі. Ще одна огидна річ епохи соцмереж. Враження, що свою думку неодмінно треба висловити (в той час як цілком доречно було б промовчати, хто б від цього що втратив?). І що ще гірше — думку висловлюють у знеособлений спосіб. Не так, як сказали б людині в очі. Не так як звертались би до живої людини. Бо це ж інтернет, тут можна вилити бруд, образити, зневажити, принизити. Це ж просто коментар. І тому таке «спілкування» в інтернеті лишає на душі гіркоту, образу, відчуття приниження і складає враження, що в суспільстві нас оточують погані люди з жахливими поглядами на життя.
А що робити з пороками? Бороти їх чеснотами.