Нікому крім нас

Стилістична дилема владики Євстратія

Коли хочеться бути і огдялачем-інсайдером і поважним церковним діячем.

В ролі першого варто було б описати «розкладки» і написати що відомо про кожного з кандидатів.

В ролі другого варто було б написати «БПЦ має свою складну історію і нелегкі стосунки, зокрема і з Московію. Але кого б не було обрано на патріарший престол наша церква шукатиме шляхів порозуміння і взаємного визнання».

Але вийшло «я щось знаю, але вам не скажу».

Причастя в провінційних парафіях

Ану поділіться досвідом. Вже багато разів спостерігав в сільських парафіях що ніхто не причащається. Максимум діти.

Ну і я думав, що це наслідок обтяжуючої підготовки з постом і молитвами і люди просто лінуються. Чи, скажімо, побічний ефект людської побожності.

Але от почув історію, як люди буквально дорікали жінці, що висловила бажання причаститися в їхній парафії. «Як тобі не соромно? Ще й в свято!»

В чому прикол? Це чисто невігластво чи за цим стоїть якась традиція, якої я не розумію?

Дві чесноти в епоху діджиталізаціі — споглядання і спілкування.

Споглядання. Воно може бути різним. Можна дивитись у вікно на двір, можна вистежувати в парку пташечок чи комах у траві. Можна дивитись навкруги, гуляючи містом. Можна читати книгу. Можна навіть дивитись кіно.

Важливо спостерігати за всім, а не лише за чимось короткотривалим і захопливим. Не відволікатись на те, що стимулює якісь там емоційні закутки нашої психіки, а виділити 20-30-40 хв щоб просто побачити щось в його цілісності. Як співають пташки. Як їх щось сполохало, як вони шукають чим поживитись, як спілкуються. Подивитись на людей — навіть якщо вони не роблять нічого цікавого, просто побачити їх повсякдення. Прочитати і зрозуміти що хотів написати автор на тих 30 сторінках, які ми можемо осилити за один раз. Не для того, щоб винести для себе 5 практичних порад, а просто щоб почути що нам хочуть розповісти.

Споглядання — це майже втрачене мистецтво дивитись і бачити світ таким, як він є.

Спілкування. Воно передбачає не лише реакцію на чиїсь слова. Воно передбачає розуміння, прийняття, навіть за відсутності згоди. Приділяйте час спілкуванню. І зі своїми рідними — відклавши телефони. Взагалі це має бути правилом і традицією. Під час спілкування в родині телефони мають бути десь поза полем зору. Але навіть в мережі. Не забувайте, що по той бік екрану з вами говорить людина. У неї є свої погляди, образи, труднощі, інтереси. Свій життєвий досвід — приємний чи не дуже. Спілкуйтесь з нею, а не просто висловлюйте свою думку.

Цифровий світ створює багато труднощів, спокушає нас і розкриває в нас не найкращі сторони. Але це не значить, що ми не можемо з ними впоратись. Не забуваймо, що ми — люди.

Два пороки нашого діджиталізованого світу — залипання і, перепрошую, срачі.

Залипання. Нескінченний потік беззмістовної інформації. Здебільшого не обʼємної і часто провокуючої дофамінові викиди. Рілси, шортси і інші короткі відео. Смішні, шокуючі і збуджуючі. Новинна і псевдоновинна інформація. Специфічно сформульовані, часом не варті уваги, інформаційні приводи. Обсмоктані і пережовані, подані під різним соусом. Здебільшого, щоб викликати нашу тривожність і паніку.

І от на це ми буквально «залипаємо», гортаючи стрічку безупину в кожну вільну і не вільну хвилину. І дратуючись на наших близьких, а особливо дітей, коли вони «не дають спокійно відпочити/почитати/подивитись».

Психіка так звикає до такого формату, що зрештою потребує його постійно і не здатна сприймати інформацію окрім, як в коротких відео або дописах. Доходить до абсурду — подивитись півторагодинний фільм без одного ока на екрані смартфона стає неможливим. Що вже казати про прочитаний розділ книги.

Срачі. Ще одна огидна річ епохи соцмереж. Враження, що свою думку неодмінно треба висловити (в той час як цілком доречно було б промовчати, хто б від цього що втратив?). І що ще гірше — думку висловлюють у знеособлений спосіб. Не так, як сказали б людині в очі. Не так як звертались би до живої людини. Бо це ж інтернет, тут можна вилити бруд, образити, зневажити, принизити. Це ж просто коментар. І тому таке «спілкування» в інтернеті лишає на душі гіркоту, образу, відчуття приниження і складає враження, що в суспільстві нас оточують погані люди з жахливими поглядами на життя.

А що робити з пороками? Бороти їх чеснотами.

Притча

Один чоловік йшов містким базаром і раптом побачив ТЦКшника, що дивився на нього і кликав до себе.

Чоловік злякався і втік. Прийшов додому, нашвидкоруч зібрав такі-сякі речі і мершій помандрував з міста. Їхав цілий день, надвечір добрався до іншого містечка, де в готелі поселився під чужим іменем.

Ледь перевівши дух почув стукіт у двері. Подивився і вічко і побачив того самого ТЦКшника.

У відчаї відчинив двері, смиренно розписався за повістку. А тоді спитав:

- Але ж як ви мене знайшли?

- Та не сильно й шукали. — каже ТЦКшник. — Я направду здивувався як побачив тебе зранку на базарі в іншому місті, бо по нашим документам у тебе вказана ця адреса і я знав, що ввечері маю тут вручити тобі повістку.