Не розказуй нікому, та він хоче бути банально щасливим.
Отак просто. Без маніпуляцій, без драм і без хмар сльозогінного диму.
Мати вельми звичайні причини для посмішок, — і посміхатись.
Тримати й підтримувати, а не всупереч всьому триматись.

Не розказуй нікому, та він часом теж хоче бути вразливим, -
Хоч до ласки тієї єдиної жінки, що зве “особлива”.
Так буває потрібно припасти до стегон її, чи до рук, чи до грудей,
І дихати, дихати нею, щоб запах проникнув усюди.

Він воліє виводити гаму із дотиків на її тілі,
По губам читати, що сниться їй пізнього ранку,
Розганяти над нею шторми, мошкару й заметілі,
І ходити за свіжоспеченим хлібом їй для сніданку.

В її погляді нотки ловити: озонові, кавові й винні,
Вести подумки облік усім її родимкам і ластовинню,
Перевірити, чи в арифметиці є взагалі такі числа,
І дихати, дихати жадібно її волоссям пречистим.

Над усе ж він жадає безпечно із нею мовчати
Одним, зрозумілим навзаєм, їх спільним мовчанням,
Під стукіт її колискового серцебиття засинати,
І щоранку писати очима у неї в очах про кохання.

Та насправді не так вже й багато йому необхідно:
Лиш вдихати, щоглибше вдихати її, аж до гемоглобіну,
Напувати себе одкровеннями з її родовищ.
Може, це і багато, а може, і ні. Але більше спроможностей мови.

Не розказуй нікому, і навіть йому. Не потрібно про це говорити.
Просто дай і йому, і собі, цю крихку, заповітну можливість — любити.

Євген Лесін