Перечитуючи старі вірші ніби зазираєш у потойбіччя:
Ось тобі крук Одіна, ось тіла загиблих,
Ось, щось непромовлене, щось, що стирає сліди.

В одному вірші - стоїш на узбіччі,
Поруч - заміноване поле.
Розумієш, там, де були пташині гнізда
Вже ніколи не буде весни.

Гучно, дуже гучно, від балістики зими.
Вона стирає села на берегах ріки.
А це вже вірш про звук від якого зникає слух:
Бух!
Бух!
Бух!
Чуєш?
Оглох.

Ще є вірш про море і про дрейфуючі кораблі.
Голос півдня лунає втомлено на мартиновому крилі.
Хата, яку змило водою, тепер лежить на дні,
Під її дахом ростуть не діти, це тепер дім для риб.

Вірш про любов звучить як сни.
Спробуй рукою їх всі зачерпни:
Сосни,
Стіни,
Коней табуни
Зникають в тумані
Незнанні останні.
Стікають водою
Стрімкою гіркою.

Миші гризуть хліб в бліндажі.
Миші панують на цій висоті.
Люди перуть брудний камуфляж
Розмовляють з мишами
Вписавшись в пейзаж.

Десь загубились вірші про любов,
Десь серед диму, вогню та дров.

Десь загубились вірші про мир,
Десь серед розбомблених квартир.

Десь загубились тлумачні словники,
Десь серед попелу публічних бібліотек.

Як тепер тлумачити мову війни?
Де знайти відповідники?

Останній вірш про знищене село:
Де воно?
Де воно?
Десь тут було.

2023

Валерій Пузік