Опинившись десь біля парку, він зайшов і сів на крайню лавочку. Трохи згодом, озирнувшись, він його пізнав — це був Золотоворітський сквер з двома обгородженими купами розваленого каменю, що й дали йому назву. Охоплений підступом всепалющої ненависті, він пробурмотів, криво посміхаючись:

— Тоже... Золоті ворота!

✍️📚 Валер’ян Підмогильний «Місто», 1927

Ну, хто тут не кияни, зізнавайтесь — хто так само, як Степан Радченко, з першого разу взагалі не був вражений Золотими воротами? Уявляли собі їх колись як щось такееееее….золотееее? 😊

👩‍🎨🎨 Анатоль Петрицький «Золотоворітський сквер. Київ», 1962

Якби без підпису – впізнали б локацію? Я трохи замислився і, начебто, зрозумів, що це вид з будинку Сіроткіна (там зараз готель Renaissance) на Володимирську. Най кияни поправлять, якщо ні.