Ремовська Дайджест

🤨 Не те щоб ми сумнівалися, міг би й не нагадувати.

P.S. Скористаюся цим приводом, щоб ще раз привернути нашу увагу до цього сміливого хлопця (я не про Фіцо).

🇦🇿 "Якби ми з перших хвилин чи годин побачили спроби з боку офіційних кіл Російської Федерації об’єктивно розслідувати цю трагедію, ми, скоріш за все, погодилися б на розшифровку чорних скриньок Міждержавним авіаційним комітетом".

А так Азербайджан відправив чорні скриньки в Бразилію. Бо, каже президент Алієв, хочуть об'єктивності в розслідуванні катастрофи.

"Коли ми побачили спроби применшити цю справу, списати все на пташок чи вибух газового балона, то і в мене, і в азербайджанської громадськості почалися серйозні сумніви в об'єктивності розслідування цієї структури", - сказав Алієв на зустрічі з рідними загиблих.

"Я можу з повною впевненістю сказати, що провина за загибель громадян Азербайджану в цій катастрофі лежить на представниках Російської Федерації", - наголосив він.

От тобі й обійми з Путіним. Той, нагадаю, недавно вибачався за авіакатастрофу. Але видно, у відносинах між країнами настала чорна смуга.

👩‍💻 Дуже влучно, як на мене, Макмастер підмітив у своїй книзі одну з рис "російської війни нового покоління".

Він пише про те, що "критично важливим елементом російської дезінформації та диверсійних дій є заперечення власної відповідальності". Макмастер каже про це в контексті історії про втручання росіян у вибори у США в 2016 році, але ми з вами, очевидно, спостерігали це на початку російсько-української війни, з вторгненням росіян до Криму, в Донецьку та Луганську області.

Що мені здалося надзвичайно влучним, то це ось цей висновок: "Заперечення відповідальності часто створює можливість тим, хто не бажає протистояти діям РФ, демонструвати показне незнання".

Я подумала, що справедливо буде додати тут і реакцію Гілларі Клінтон на критику "пере(за)вантаження" — щоб було зрозуміло, як вона оцінювала цю свою ідею з "кнопкою" через кілька років по тому (нагадаю, мемуари вийшли у 2015 році):

"Згодом, після вторгнення у Крим 2014 року, дехто в Конгресі звинувачував, що саме "перезавантаження" підбадьорило Путіна піти на такий крок. Гадаю, такий погляд неправильний і щодо Путіна, і щодо перезавантаження. Зрештою, він вдерся до Грузії у 2008 році й реакція на це була незначна з боку Сполучених Штатів чи інших країн. Путін вдерся до Грузії та Криму з власних міркувань, за власним графіком, у відповідь на місцеві події. Ні жорстка риторика й доктрина превентивної війни адміністрації Буша, ні зосередження адміністрації Обами на прагматичній співпраці у галузі стрижневих інтересів не сприяли і не стримували цієї агресії. Перезавантаження — не винагорода, а визнання того факту, що Америка має багато важливих стратегічних і безпекових інтересів, і там, де можна, нам потрібен поступ. Це й нині так".

—
Найцікавіше тут, мабуть, оце відмежування від російсько-грузинської війни як від чогось, що сталося за адміністрації Буша-молодшого і хай там і лишається. Росія вторглася в Грузію в серпні 2008 року, а інавгурація Обами відбулася у січні 2009-го — і вже в березні 2009-го його адміністрації здалося цілком доречним привозити Лаврову "кнопку перезавантаження".

👩‍💻 Гілларі Клінтон у своїх мемуарах «Важкі рішення», пишучи про Росію, цитує Вінстону Черчіля («У справжній обʼєднаній Європі Росія повинна мати свою частку») і згадує, що на ідею з «кнопкою» її надихнув Джо Байден.

«У промові на Мюнхенській конференції з безпеки у лютому віце-президент Байден сказав: «Час натиснути на кнопку перезавантаження і знову пройтися по всіх тих галузях, у яких ми можемо і повинні працювати разом із росіянами». Мені сподобалася ідея «перезавантаження» не як спосіб ігнорувати наші реальні розходження, але як спосіб монтувати їх у ширший порядок денний разом із галузями спільного інтересу».

Клінтон пише, що «у політиці важливо мати почуття гумору». «У дипломатії, де розмови ретельно виписуються заздалегідь з урахуванням мовних особливостей і культурних відмінностей, для гумору менше місця. Але іноді він допомагає. І цього разу був саме той випадок», — вважає вона.

Гілларі Клінтон пригадує, як привезла на зустріч із Лавровим у Женеві «невеличку зелену скриньку, обвʼязану стрічкою.

«Доки камери відволіклись, я відкрила скриньку й витягла звідти ясно-червону кнопку на жовтій підставці, яку ми взяли в готелі біля ванни зі змішувачем. На кнопці було російське слово «перегрузка». Ми обоє сміялися і натискали кнопку разом. «Нам було нелегко відшукати потрібне російське слово, гадаєте — воно правильне?» — запитала я. Міністр закордонних справ роздивився уважніше. Інші американці в приміщенні, особливо ті російськомовні, що добирали це слово, затамували подих. «Неправильне», — відповів він. Чи перетвориться цей жарт на міжнародний інцидент? Я продовжувала сміятись. Лавров теж розсміявся — і всім відлягло. «Мало би бути «переЗАвантаження», — пояснив він. — Бо це означає «перевантаження». «Ну, — відповіла я, — ми вам не дозволимо це нам заподіяти, я обіцяю».

Гілларі Клінтон написала свою книжку у 2015 році. Український переклад вийшов у 2016-му.

👩‍💻 Так збіглося, що за останні кілька днів відразу у двох книгах я побачила згадку про епізод із "пере(за)грузкою" між США та Росією — памʼятаєте, як у 2009 році Гілларі Клінтон привезла Сергію Лаврову "кнопку перезавантаження"?

Тоді ще вийшов конфуз, бо американці написали на тій кнопці "перевантаження" замість "перезавантаження".

Розібʼю це на два дописи, один за одним.

У першому наведу фрагмент із книги "Поля битв. Боротьба за захист вільного світу" Герберта Макмастера, якого я нещодавно тут згадувала. Це радник Трампа із нацбезпеки в 2017-18 рр. Книга вийшла у 2020 році, її український переклад — у 2023-му, тобто погляд Макмастера, очевидно, вже є ближчим до того, як ми всі зараз ставимося до того перфомансу.

Перш за все, Макмастер звертає увагу на те, що "перезавантаження" між США і Росією відбулося всього лише через сім місяців після російського вторгнення у Грузію — "першого в історії війн, у якому кібератаки поєднувалися з наступном армії та тривалою дезінформаційною кампанією".

Він також пише, що:

"Надмірний оптимізм привів до самозаспокоєння, а адміністрація Обами провадила політику щодо Росії з огляду на свої сподівання співпрацювати з Кремлем, а не на потребу стримувати російську агресію та захищатися від неї. Ці надії незабаром випарувалися, коли Росія анексувала Крим, вторглася в Україну, втрутилась у ситуацію в Сирії, хакнула кампанію Клінтон і Демократичний національний конгрес, атакувала президентські вибори 2016 року. У 2000-х, коли російська агресія ставала дедалі складнішою та комплекснішою, Сполучені Штати помилково припускали, що цілі Росії відповідають їхнім цілям. Вони вважали, що дипломатичними зусиллями можна вивести Кремль з ізоляції, щоб він долучився до спільноти відповідальних країн і відмовився від своєї руйнівної поведінки.

Психологи визначають упередженість оптимізму як схильність тих, хто починає лікування, вірити в його успіх, навіть якщо впевненості в результатах немає. Президент Обама та державний секретар Клінтон не були першими з тих, хто піддався упередженості оптимізму та схильності видавати бажане за дійсне у своєму прагненні покращити відносини з Росією, і не стали останніми".

У наступному дописі я наведу вам фрагмент із мемуарів Гілларі Клінтон про це саме "пере(за)вантаження".

⤴️ Давайте про позитив, суто мій субʼєктив:

Альона Гетьманчук — дослідниця, яка вже тривалий час послідовно займається темою євроатлантичної інтеграції. Засновниця центру "Нова Європа", до того — співзасновниця Інституту світової політики. Скільки я себе памʼятаю в журналістиці, всі ці роки Альона Гетьманчук була присутня в пулі тих аналітиків і оглядачів, до яких можна було звернутися за фаховим коментарем на тему європейської та євроатлантичної інтеграції (зокрема — в ті часи, коли ці теми явно не були мейнстрімні).

Наріман Джелял — заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу, колишній політвʼязень Кремля. Росіяни увʼязнили Джеляла у 2021 році незабаром після того, як він виступив на Кримській платформі у Києві, по поверненню у Крим. Ми з вами знаємо, що в кримських татар історично тісні відносини з Туреччиною, там велика кримськотатарська діаспора. Наскільки знаю, про Василя Боднара, який донедавна очолював дипмісію України в Туреччині, були позитивні відгуки. Нещодавно, однак, він був призначений послом у Польщу, надзвичайно важливу для нас країну, де точно потрібен фаховий дипломат.

Андрій Мельник — відомий вам (і нам🙂) як посол України в Німеччині до липня 2022 року, тобто станом на початок повномасштабного вторгнення. Роздавав жару німцям (по ділу і інколи без). З червня 2023 року — посол України в Бразилії. Оскільки в публічній площині послу України в ООН часто доводиться мати справу з росіянами, тут не маю жодних сумнівів, що посол Мельник дасть гідну відсіч.

Щодо закулісся роботи послом, в плані рутинної щоденної роботи, тут я не можу дати оцінку ані послу Мельнику, ані Гетьманчук, ані Джелялу. Думаю, ми самі все побачимо через півроку-рік після призначення, як у новопризначених послів ідуть справи.

Тепер про негатив:

Пакетом з цими призначеннями йде призначення послом екс-генпрокурора Костіна. Я не маю уявлення, який із Костіна буде посол, але коли людину звільняють на тлі скандалу з масово оформленими інвалідностями в прокурорів на Хмельниччині, погодьтеся — призначення її після цього послом не виглядає здорово.

(Хоча, нагадаю, чутки про призначення Костіна послом у Нідерланди ходили ще навесні цього року, до скандалу з прокурорськими "інвалідностями". Цю ідею, за моїми даними, не сприймав тодішній міністр закордонних справ Кулеба.)

Костін, екс-генпрокурор Венедіктова, екс-міністр оборони Таран призначені послами, хоч їхня діяльність на попередніх посадах викликала запитання. Я не знаю, може, Венедіктова та Таран у підсумку добре зарекомендували себе на цих посадах (публічно ми — виправте мене, якщо це не так — про них і їхню роботу нічого не чуємо). Але сам факт таких призначень, без комунікування перед суспільством проблем, які прозвучали публічно, — не ок. Цікаво, як такі призначення сприймають у країнах, куди таких екс-посадовців відправляють послами.

(Венедіктову, нагадаю, відсторонили з посади генпрокурора в липні 2022 — тоді ж, коли й Баканова, на тлі перевірок в силових відомствах щодо ймовірних зрадників. Щодо Тарана — можна просто ввести в гугл "Таран, скандал", і вам видасть кілька найгучніших історій. Хоча мова там насправді і про системні проблеми у війську, які потребували вирішення за його міністерства.)

—

Оновлення станом на 21.12: Президент звільнив Андрія Тарана з посади посла у Словенії.