Vae Victis 🇺🇦✙

Віце-президент США порадив Зеленському створити уряд в екзилі та готуватися до партизанської війни.

Правда, це було три роки тому, коли віце-президентом США була Камала Гарріс. Подібна традиція недооцінки України й переоцінки можливостей РФ триває й досі. Так, наприклад, вчора українські соцмережі були перезбуджені від новин, що Трамп вкотре назвав малоймовірним повернення Україною власних окупованих територій. З точки зору символів, за допомогою яких з нами спілкується Бог, це більше позитивний знак — починаючи з "Kyiv chicken speech" й через "партизанську війну", доля України розгортається рівно протилежним чином від роздумів та припущень "світлих" вашингтонських голів (а також українців й росіян). Тим паче, тут відстежується певний дух часу, адже за три роки повномасштабного вторгнення відбулась певна еволюція – пропозиція втікати з Києва змінились порадами не наступати на окуповані території на Сході та Півдні України.

Але, якщо відкинути символізм (безумовно, лиш на короткий час), у цієї закономірності є досить просте пояснення: наші дорогоцінні союзники — круглі короткозорі ідіоти, котрі приречені вкладати гроші та озброєння в регіон, який самі не розуміють. Приречені потрапляти в ситуацію, де вони, намагаючись "менеджити ескалацію", в результаті "успішного" менеджменту вимушені вливати все більше й більше ресурсу, що в кінцевому підсумку буде капіталізовано об'єднаною Європою.

Звісно, так буде й цього разу. Спроби осідлати тигра війни, що вирішив знищити всі країни регіону (з більш серйозними наслідками для більших за площею) — сміхотворні, тим паче людьми, народженими у Нью-Йорку. Інформаційний шум, який вони створюють в безславних спробах заради самолюбування, буде приголомшувати емоційно, але після широких жестів виявиться, що в цьому нарцисичному спектаклі інші країні брали участь тільки тому, що це гра з нульовою сумою.

Українська та російська держави готуються до ескалації конфлікту. Рекордне авансування військових витрат російського бюджету на початку цього фіскального року луною відбивається від українських спроб розширити потік комплектації та реорганізації в корпусну систему. Вже сильно зранені, обидві сторони відчувають, що кінець війни дійсно наближається, тому готуються до нових запеклих боїв цього та наступного року, що висмокчуть останній наступальний потенціал сторін на довгий час. В цьому контексті, руда мавпа на посаді Президента США з інтелектом, близьким до залежного від фентанілу афро-американця, може стати одним з факторів на користь однієї зі сторін. Так, підрізання чи розширення допомоги Україні в цьому році – це події з однаковою ймовірністю, а на чию користь випаде монета, хоч й далеко не ключова, стане відомо за результатами приречених на неуспіх перемовин. У зв'язку з цим обидві сторони максимально заграють з "мирними ініціативами" Трампа та клянуться, що вражені його світлою мудрістю (допоки він не зрозумів, що обидві сторони уявляють "уступки" з боку противника взаємовиключно).
Але навіть поява якогось перемовного майданчика відкриває простір для можливостей — так, наприклад, певне символічне припинення вогню може бути використано для ротації, перекидання та перегруповання підрозділів, розірваних по всьому фронту до ротно-батальйонного рівня. Але навіть без цього, поки йде спектакль, цивільні та військові по обидва боки фронту можуть нарешті отримати порцію надії, що покращить сон та апетит на якийсь час (що також корисно, хоча й викликає залежність).

Отже, пропускаючи інформаційний шум на тему перемовин, у власних роздумах я вже більше міркую про те, як буде виглядати літня кампанія, котру щиро бажаю нам усім пережити та вийти з неї переможцями. Довести цю війну до кінця, нанести достатню шкоду противнику, щоб схилити його до миру, доведеться нам, а не американським президентам.

Підсумувати рік можна тільки однією тезою: протягом нього ми не наблизилися до кінця війни ні на крок, а, скоріше, віддалилися. Те, що про це говорять, та, ймовірно, вірять деякі місцеві та закордонні політики – не більше ніж демонстрація досить скромних інтелектуальних здібностей внутрішнього та міжнародного політикуму.

Насправді, ситуація залишається стабільно неконтрольованою.

З Новим Роком!

Асад програв.

Те, що починалося як успішний прорив опозиції на півночі країни, перетворилося на повний розпад режиму та загальнонаціональне повстання. За три доби місцеві міліції на півдні країни, в Дараа та Сувейді, зуміли роззброїти урядові війська та захопити пункти дислокації механізованих частин зі складами озброєнь, після чого вирушити на столицю. Не маючи нормального командування та озброєнь окрім трофейних, місцеве населення вже самостійно вийшло на околиці Дамаску.

В той же час, контрольовані та навчені американцями на базі Ат-Танф з'єднання Вільної Сирійської Армії зробили швидкий стрибок пустелею від кордонів Йорданії та встановили контроль над Пальмірою й заходять у Східну Гуту, передмістя Дамаску, що роками чинило відчайдушний спротив в повному оточенні під хімічними атаками.

Паралельно, підрозділи Хайат Тахрір аш-Шам зломили оборону урядових військ в стратегічно важливому м. Хомс та починають зачистку районів міста, звільняючи політичних ув'язнених з катівень режиму, що роками не бачили свободи.

Тільки турки й контрольовані ними підрозділи вирішили, що саме зараз — найкращий момент для нападу на курдів, котрі разом з арабськими міліціями намагаються встановити контроль над цілими районами, котрі в повному складі полишили урядові війська. Ну, кожному своє.

Режим не встиг консолідувати сили, а його союзники — врятувати його. Й, якщо оборона Хомса ще якось створювала надію режиму на те щоб встояти, повстання в Дараа стало останнім цвяхом в домовину Асада. Наразі залишки військ, поки коридор існує, намагаються відійти в прибережні алавітські регіони — Латакію та Тартус, де розміщені російські військові бази. Сили опозиції досі не починали наступу на ці регіони через ризики відчайдушного спротиву місцевих міліцій, але після зачистки Дамаску та консолідації сил перед новим урядом буде стояти задача встановлення контролю й над ними. Не вийде уникнути важких перемовин та зіткнень й курдам, які наразі контролюють майже всі залишки нафтогазової промисловості Сирії, й котрі будуть вимушені ділитися.

Але це буде в майбутньому. Й це буде без Асада, без Путіна та аятолл. Для них майбутнє закінчується.

В ніч з 26 на 27 листопада перші розвідувальні групи опозиції вийшли на нічну задачу, а вже зранку основні сили вирушили у утворений прорив в напрямку Алеппо, до котрого тоді було 16 км. Фронт рухнув, урядові війська побігли.

На третій день з мінімальними боями був взятий Алеппо — друге місто країни. На четвертий, себто зараз, передові групи опозиції увійшли в Хаму — майже місто-мільйонник та провінційний центр. Провінція Ідліб повністю визволена, а урядові війська вийшли майже з усіх важливих позицій в провінції Алеппо. Утворився вакуум влади, котрий починає хаотично заповнюватися незначними за обсягом силами: варто розуміти, що сили опозиції, що під авіаударами ледь утримували половину провінції Ідліб, це не армія Венка — це обмежені за своїм ресурсом та чисельним складом сили. Ще слабшими є протурецькі проксі, котрі бояться діяти без прямого наказу Анкари — дуже обмежені дії вони розпочали тільки на ранок третього дня, коли урядові війська вже відійшли — Ердоган явно досі боїться сваритися з Путіним. Курди, що залишилися без асадівсько-російського протекторату, на відміну від урядових військ, намагаються чіплятися за ситуацію, але їх ресурс так само обмежений й вони вперше за довгий час вимушені зіштовхнутися прямо на вулицях Алеппо зі сп'янілою від перемог сирійською опозицією. В той же час урядові війська, хоч й хаотично відходять з цілих областей, нікуди не зникли: вони досі мають серйозний людський та технічний ресурс. Проблеми, котрі вони переживають, мають більше морально-психологічний характер: соцмережами ходять панічні чутки, що рації вибухають, росіяни вже садяться в кораблі та упливають, навколо зрада, турки та джихадисти. Звісно ж, це не так — так само, як режим рятувався роками до цього, так само його будуть рятувати всі його колишні союзники до останнього, й в першу чергу Іран, що боїться втратити сухопутний коридор до Лівану.

Ситуація зависла в повітрі. Ресурс обмежений, а виклики вже стають стратегічними: сирійській опозиції треба вирішити, чи йти на конфронтацію з курдами й рухатися на схід вздовж Євфрата, звільняючи від курдів арабські міста, чи сконцентруватися на наступі на південь, максимізуючи успіх в Хамі. Курдам треба вирішити чи йти на конфронтацію зі свого боку чи відходити за Євфрат. Нарешті, урядовим військам треба вирішити на яких рубіжах починати перегрупування та контрнаступальні дії, а союзникам Асада вирішити скільки їм треба виділити ресурсу щоб врятувати його й цього разу.

Монетка підкинута, й тільки Бог знає, яким ребром вона впаде.

[2/2]

Пройшло вже, здається, років 8 як я почав писати про війну в Сирії та Іраку — цей канал оригінально створювався для цієї ж цілі.

Складно передати, що я зараз відчуваю! Але емоції в сторону, треба трохи написати про події, що відбуваються.

Станом на початок 2020-го року режим Асада завершив зачистку неконтрольованих анклавів по всій країні, а остання цитадель опозиції — Ідліб — перетворилась на невеликий прикордонний закуток. Фінальним акордом було витіснення залишків сил опозиції за трасу М5, вглиб провінції Ідліб. На десятий рік війни режим встановив майже повний контроль над країною — навіть курди, не маючи альтернатив після трампівського хаотичного виведення військ перед турецькою операцією "Джерело миру", були вимушені піти на васалітет.

Пройшло більше чотирьох років. Режим консолідував утримувані території, турки були задоволені прикордонним буфером в 20-35 км, де влаштували яке-ніяке життя за допомогою проксі — т.зв "Сирійської Національної Армії", що виконувала міліцейські та допоміжні функції. В Ідлібі тим часом відбулась яка-ніяка консолідація місцевих угруповань під керівництвом легендарного та безумовно талановитого лідера Хайат Тахрір аш-Шам, Абу Мохаммеда аль-Джолані, та в перервах між російськими авіадуарами йшло мирне життя при допомозі Туреччини. Йшла розмірена адміністративна робота, розрізненим угрупованням потроху нав'язувалась військова ієрархія, а колишні польові командири засвоювали сучасне використання БПЛА та command & control.

Чому все розгорнулося саме так? Сирійська війна — війна легкої моторизованої піхоти. Справні пікапи з крупнокаліберними кулеметами вже непоганий ресурс. В той же час затяжна війна вибила з усіх учасників конфлікту кадри, здатність вести будь які військові дії дуже сильно залежала від мотивації особового складу, його постійного притоку та допомоги закордоном. Тому не дивлячись на всі інші переваги, цю війну — в першу чергу — виграла тактична авіація РФ та США, що вбомбила в пісок ключових ворогів режиму — опозицію та Ісламську Державу відповідно. Не маючи засобів ППО окрім анекдотичних (а-ля легендарної трофейної Шилки у східній Гуті), опозиція існувала у жахливих гуманітарно-економічних та військових умовах та не могла збити навіть російські БПЛА оперативного рівня, що давали цілевказання та зводили на "ні" будь які контрнаступальні дії. Другим фактором були іноземні сили — іранці, хезбола, російські "чвк" та ССО були серйозною силою на випаленому громадянською війною театрі військових дій.

На календарі рік 2024 Anno Domini. Хезболла нокаутована Армією Оборони Ізраїлю, Російський "вагнер" та ССО перетворилися на майбутню роботу українських археологів, ВКС РФ в ресурсному та кадровому перенапружені, а "Орлани" підрізані "небесним русорізом" Стерненка та іншими програмам протидії російським БПЛА, а КВІР паралізований ескалацією з Ізраїлем. Сирійський режим не помітив, як залишився наодинці.

[1/2]

4) Криза військового планування

Генерал Залужнии‌ неодноразово повторював: "Наступати потрібно не там, де можна, а там, де треба", – пише Долгоновська.

Після більше ніж року відсутності військових успіхів під керівництвом столь мудрого полководця та ще півроку ремісії можна констатувати — поки українці "вірили в ЗСУ", найвище військове керівництво вірило у казки у власній голові та весь цей час приймало хибні рішення стратегічного характеру. Самоочевидна думка, що слабший має воювати проти сильнішого асиметрично, шукати слабкі місця та бити там, куди може, виявилась недосяжною для "не-радянських" свєточєй військової думки, котрі з шашкою наголо поклали за Роботино значний людський й материальний ресурс. Головне — що наступали туди, куди треба, а не, наприклад, на погано захищені прикордонні області РФ, тим самим розхитуючи російську військово-політичну машину та вселяючи віру у серця українців, так необхідну їм для подальшої боротьби у цій всенародній війні.

Що стосується російських керманичів, то там, з усією постіронічною серйозністю, можна констатувати — "на болотах все стабільно". Замість утворення дійсно матової ситуації переходу до глибокої оборони, російське політичне керівництво явно вимагає, повторюсь, максимально "усилить лупашево" та продовжувати спроби наступу навіть на малоперспективних напрямках, виснажуючи досить обмежений російський людський та матеріальний ресурс. Вже можна не сумніватися — переконані у власній неминучій перемозі, російське керівництво не бентежиться за те, що останні бажаючі підписатися на піхотну історію навіть за мільйони підходять до кінця, а супутникові знімки складів зберігання з кожним кварталом показують все більш печальну картину. Тут цікавіше те, що почнеться, коли орденоносні гвардії полковники після чергового відправлення механізованої колони на спалення за посадку з трьома дідами, замість нового м'яса та піднятої зі зберігання бронетехніки, отримають у відповідь фігу.

Таким чином, хоч й хворіючи різними хворобами, російське та українське військове керівництво успішно доводять обидві армії до стану "з голой жопой", й в цьому плані українському політичному керівництву варто бути уважним до того, як виділений людський та матеріальний ресурс використовується. Якщо ворог налаштований розбити собі голову за будь яку ціну, задача українського політичного керівництва не дати українським військовим при отриманні ресурсу почати займатися тим самим, бо може наші союзники продовжать нас забезпечувати, але от український народ рано чи пізно виснажиться як фізично, так й морально.

Щиро переконаний, що цю війну переможе той, хто більш мудро та довготривало розпорядиться ввіреним йому ресурсом. Інші фактори просто зведуться до цього інтегрального показника. Й саме в нас, а не противника, є всі шанси зробити цей еволюційний стрибок.

[4/4]

3) Криза в тилу

Українська держава зуміла добре пережити найстрашніші дні війни — перші. На більшій частині територій фронт навіть не існував, контроль втрачався районами та областями. Подібна динаміка конфлікту зараз, мабуть, призвела б до капітуляції, проте тоді правильна інформаційна політика та самоцензура всіх інформаційних площадок призвела до концентрації небачених сил та значних успіхів у стримуванні та зламі експансіоністських планів. Наразі контроль над ЗМІ втрачений, а значна частина населення деморалізована — хоча ситуація на полі бою краща за хаос початку війни й ворог має набагато скромніші успіхи. Це наслідок системної слабкості української держави, котра пускає на самотьок велику кількість питань, маючи мандат воєнного стану на досить радикальні дії по вирішенню інформаційних, корупційних та ін. проблем, що впливають на суспільство.

Водночас РФ зіштовхується з дещо протилежною проблемою — повною демобілізацією та розслабленням на всіх рівнях суспільства. Більш того — це свідома політика уряду, котрий боїться більшої залученості народних мас у військово-політичних процесах й максимально оберігає їх спокій. Водночас, російський уряд переживає важкі часи, бо в нього немає союзників котрі готові дати йому багато грошей закрити усі бюджетні діри, й розриває собі економіку намагаючись збільшити військові витрати, вичерпуючи наявні резерви. Обмеження, що створює російський тил, сильно обмежує військові плани російського уряду.

Загалом відчуття, що в обидвох випадках політичне керівництво має дуже незначний горизонт планування й не має тверезої оцінки того, що відбувається, що робить цю війну насправді набагато більш непередбачуваною ніж собі звикли уявляти різного роду спостерігачі та коментатори. До того ж відстежується несистемність прийняття рішень, загальне враження ніби обидві країни керуються командами "усилить лупашево по всем направлениям".

[3/4]

2) Криза моралі та дисципліни у війську

Українські військові, не дивлячись на гірше ставлення до них з боку противника, від початку конфлікту були більш схильні до здачі в полон та втечі з позицій. На відміну від проблем комплектації, де більше відстежується прокрастинація та перекидання відповідальності, ця проблема майже повністю просто ігнорується владою. Уряд не створює ні позитивної ("пряник"), ні негативної ("кнут") мотивації — не вирішується ні проблема переводів, ні відпусток, ні нагороджень, ні звільнень у зв'язку з пораненнями, ні водночас дезертирства, боягузтва та панікерства. Це все ігнорується, а де не ігнорується, там панують рішення на межі зі шкідливими — нам треба зменшити потік дезертирів? давайте оголосимо їм амністію. Нам треба гарантувати людям можливість бачити близьких? Давайте просто їх демобілізуємо через три роки замість відпусток.

В той же час, російська військова машина краще вирішує ці питання, хоч й більше по питанням "кнута" — звичайною практикою в ЗС РФ є "обнуления", штрафні підрозділи з деструктивного елемента використовуються як на рівні підрозділів, так й більш централізовано. Тільки це вже дає можливість росіянам тримати армію в купі при набагато гірших умовах служби за ЗСУшні та мати меншу проблему з дисципліною при ледь не повальній суїцидальності виконуваних задач. Є ознаки того, що деякі питання "пряника" також вирішуються трохи краще — такі як більша легкість в питаннях нагород для особового складу.

Таким чином, російська армія зуміла досягти набагато кращих результатів в питаннях дисципліни за українську. Втім, це пов'язано й з різними методами комплектування — російські "добровольці" фактично продали себе за гроші в рабство й легше приймають нелюдське ставлення до себе, в той самий час люди що тільки недавно жили комфортне життя в тилу й потрапили в ЗСУ мають зовсім інші очікування та стресостійкість. Бездумне копіювання російських політик може призвести до повноцінного вибуху, проте це не означає, що питання має ігноруватися — сумлінна служба має винагороджуватися, а деструктивна поведінка, така як дезертирство, має жорстоко каратися. В той же час, жорстокість дисципліни в російській армії, на мою думку, є ще одним фактором стримування політичного керівництва від початку загальної мобілізації, через страх, що система вибухне при насиченні її ідеологізованим елементом, котрий романтично прийде захищати батьківщину за першим покликом, а потрапить у великий штрафбат. Це може дати нам перевагу у майбутньому, проте поки вони знаходять добровольців м'яч на стороні противника, хоча схоже й не дуже довго.

[2/4]

Війна безжальна й, відправляючи з пораненням на лікарняну койку, вимушує мене припиняти ескапувати від ведення цього каналу.

Тому давайте спробуємо розставити всі крапки над "і" та окреслити тенденції та виклики, з котрими зіштовхнулась Українська Держава та її кровний ворог:

1) Криза комплектації

Українська армія протягом війни систематично недоотримувала поповнення, причиною того було непідходяще під умови Вітчизняної Війни законодавство. Уряд прокрастинував та відкладав рішучі дії по залученню широких народних мас, постійно намагаючись йти по шляху найменшого спротиву, що призвело до того, що знекровлені підрозділи були вимушені використовувати як стрільців спеціалістів, наприклад, з артилерії та фахових сержантів, що призвело до ще більшого удару по їх боєздатності. Втім, поточні зміни законодавства нарешті призвели до масовості комплектакційних заходів, котрі ви можете спостерігати в ЗМІ. Паралельно, міністерство оборони вдосконалює шляхи потрапляння в армію для добровольців, котрі зможуть точково закривати діри в більш вузьких кадрах.

В той же час, не дивлячись на кратну перевагу в мобілізаційному ресурсі, ворог також зіштовхується з серйозними проблемами в комплектації, що забезпечило нам два наступальних успіху — Харківська та Курська операції, й ймовірно забезпечить ще не одну перемогу. Причина цьому — ще більший за український місменеджмент російського уряду, котрий доводить себе до кризи самостійно, вимагаючи на політичному рівні постійних виснажливих наступальних дій котрі дають посередні успіхи, а замість інтенсивних мобілізаційних дій намагається виправити ситуацію... добровольцями. Війна подібних масштабів не може бути добровільною — це "матір усіх конфліктів", проте замість того щоб задавити нас на полі бою кількісно й повноцінно використати популяційну перевагу, наш ворог самостійно садить себе в шпагат де йому не вистачає добровольців й він вимушений сплачувати аномальні виплати за перше підписання контракту в доволі складних економічних умовах.

Таким чином, насправді обидві сторони конфлікту досі не на піку своїх можливостей. Те, хто буде до нього підійматися швидше, а хто буде тупити, визначить стратегічну перевагу в майбутніх операцій. Втім, не варто ігнорувати й додаткові ризики, що відкриваються в процесі — такі як посилення деморалізації серед народних мас та еліт, а у випадку РФ ще й посилення еміграції та/або економічних проблем (в залежності від того чи закриють кордони).

[1/4]

Початок

Навіть коли ми всі стали цій державі безкінечно винні, вона, перебуваючи в смертельній небезпеці та намагаючись продовжувати захищати нас, жодної хвилини не переставала жаліти свої чада, продовжуючи виконувати соціальні функції, виплачуючи пенсії та забезпечувати безкоштовною освітою в умовах колапсу доходної частини бюджету. З християнською смиренністю держава дозволяла себе дурити, ухилятися від сплати податків та військового обліку та призову – за два роки (!) жодним чином не закручуючи гайки щодо ухилянтів, фактично не передбачивши жодних санкцій та не надаючи жодних екстремальних повноважень органам комплектації, котрі під тиском обставин перейшли до їх постійного перевищення, за що додатково "отримували" від керівницта. Навіть коли питання стало критичним – держава віднеслась з розумінням до людської слабкості, довго балансуючи між нормами котрі бажала б запровадити та відібрала найбільш демократичні санкції та впровадила їх з достатньою затримкою, щоб ухилятися й від них.

Ми, як цивільні так й військові, можемо безкінечно перелічувати недоліки системи на всіх рівнях – починаючи від несправедливих влк та некомпетентних офіцерів й закінчуючи корупцією в закупівлях у високих кабінетах. Проте в історичній перспективі, наша держава проявляє небачений альтруїзм – життя в нашому тилу не зрівняється з тим, як жили наші предки в часи Другої Світової, й 100 000 гривень з бойовими, мабуть, здавалися б астрономічною сумою для мого прадіда що воював Радянській армії, в котрій рядовий склад з "фронтовими" отримував 17 рублів – фактично воювавши безоплатно в набагато гірших умовах. В той самий час, безперестанку йде робота над покращенням умов життя та служби – будучи великим скептиком щодо можливості демобілізації в принципі як явища в подібних конфліктах, мене дивує, з якою впертістю держава не відмовляється від цієї абсолютно фантастичної ідеї й продовжує законодавчу роботу над такими нормами.

Наврядчи щось подібне було б за таких самих ввідних в Євросоюзі – страшно уявити, на які законодавчі обмеження у випадку війни з Росією пішли б країни-члени Альянсу, згадуючи наскільки суворо впроваджувалися обмеження, наприклад, під час епідемії COVID-19. Тимчасова комфортність життя на «заході» обумовлена лише тим, що у них поки що відсутні природні вороги – це певна золота доба, проте наївно вважати що це буде відбуватися вічно – не виключаю, що вже дітям та внукам тих, хто втікає за гарним життям в країни-члени НАТО та проклинає нашу Богом дану Державу, доведеться форсувати якусь Жовту Ріку в зареві ядерних вибухів, поки ті, що залишилися вірним своїй державі, будуть спокійно пити коктейлі на березі Дніпра, ставши непробивною стіною східного кордону Європи.

Європа бачила Боснійську війну, проте наш конфлікт за масштабами перевершив його – не буде хибним сказати, що наш конфлікт безпрецедентний для Європи на багатьох рівнях: масштабі, залученості, та геополітичних наслідків того що відбулося та того що нас ще очікує.

Відповідно, безпрецедентною ця війна є й для нас – ми перебуваємо в максимально екстремальній ситуації, на межі життя та смерті, ніби головний герой кінострічки, що з усіх сил намагається відсунути руку ворога з ножем від свого горла – проте через державний масштаб подібна ситуація максимального напруження розтягується не на секунди, а місяці та роки. Але весь цей час напруження ніколи не зникає – кожен тиждень, день та годину кожен українець переживає найбільш важливі для нього моменти життя – моменти, коли йому незупинно загрожує смертельна небезпека від рук ненаситного та безжального ворога, що продовжує ломитися на оперативний простір не рахуючись з втратами серед власного особового складу.

Проте людина – біологічний вид, зі специфічною для біологічного виду психікою, й на довгий період переживання подібних почуттів вона не розрахована, відповідно, навіть при незмінній критичності ситуації – повертається в спокійний стан.

Цей спокій добре відчувається на вулицях тилових міст. Звісно ж, люди навколо не відчувають скільки факторів має скластися, скільки зусиль має докласти держава та вони особисто, щоб вони прожили ще 5-10 років, а не їх разом з близькими витягали з-під завалів зруйнованих від КАБів будівель або намагалися стабілізувати після ударів заріном по табору біженців у Вінницькій області.

Єдиний, хто відчуває – це Держава.

Думаючи про перспективи війни напередодні неї, я думав, що моя доля – загинути від чергового удару авіабомбами по жилій забудові взятого в кільце Києва, що буде перетворюватися на Алеппо, коли ворог знищить наше ППО та почне облогу великих міст. Мисленно я встиг розпрощатися й з рідним Запоріжжям – очікуючи важкі міськи бої за лівобережну частину міста, що закінчились б підривом ДніпроГЕС для запобігання форсування ворогом акваторії Дніпра з подальшим затопленням місць, де я народився та виріс.

Проте цього не відбулося. Я недооцінив українську державу – поки я займався таким відірваним від справжнього життя ідіотизмом як отримання вищої освіти та побудовою кар'єри, держава планувала та направляла кошти, працівники українського оборонно-промислового комплексу обслуговували вже допотопні зенітні ракети та комплекси, армія займалась утриманням боєздатності, а багато небайдужих чиновників намагалися організувати хоч щось з нічого на цій бідній, богом проклятій землі.

Й в критичний момент вона продемонструвала себе. Мільйони були врятовані в ті дні й досі щоденно рятуються від навали зі сходу – в той самий час, як ці самі мільйони насправді не докладали жодних зусиль до підготовки до війни. За них встигли подумати та зберегти їх життя в найскладніший час.

Що може бути важливіше, ніж борг за своє життя та життя своїх близьких? Ніщо. Проте чи вимагала держава цей борг повертати? Я не відчув жодного разу – навіть зараз, після всіх посилень, держава поки що лише наполегливо просить, залишаючи можливість самостійно підготуватися та самому обрати підрозділ.

Продовження