боронь комусь заходити сюди.
тут поле вимерле. тут вже гілляччя чорне.
коли згорілий сад тебе пригорне,
не згадуй, як котилися плоди.
коли вже вікна вибиті, мов очі,
не глипають з-під ночі на тини,
поріг і комин звилися в одне,
калейдоскопом завертіле, клоччя,
не думай: а чому я пам'ятаю
ім'я того захвицяного пса,
що років сорок тут не завиває?
коли жилава висохла рука,
десниця суму, горло притискає,
не згадуй давню провесінь, яка
дива творила в повноводді синім,
не згадуй сміх, тим паче добрі вісті.
не згадуй предків, що водили в храм
аж доки осінь в ночі горобині
тебе віднесла з рідного обійстя
і знавіснілим віддала птахам.
хай хто тебе закинув на край світу,
якби він знав, що ти вернеш колись,
то балки не прогнили б так за літо
і бур'яни би так не розрослись.
та вороття минулому нема.
тож пом'янеш виною, без вина.
якби ж раніше знати, то авжеж...
вже перейшло мереживо пожеж.
десь є твій син, хоч ти його не знаєш.
десь є дочка, хоч ти й не признаєш.
і плечі їй вкриває позолота,
таким, як сад цей, відблиском густим.
кропива проводжає за ворота
і трохи далі проводжає дим.