Тепло в окопах зимою – це валюта. Скорше навіть не валюта, а золотий запас, що надає валюті цінності – патронам, сну, їжі. Запас, пов’язаний у всіх своїх форматах із лезами вогню, але хіба золото не вогонь? Голодний вогняний запас, його завжди недостатньо, він завжди потребує поповнення. Життя і свободу ми цінуємо більше ніж гроші, більше тепла, але поки зігріті хоч трошки, поки рахунки якщо не оплачені, то розморожені.

Все тепле маркується як своє і рідне, від газового пальника і самонагрівальних хімічних устілок, до брудної тісноти людей, що сплять покотом. Не можна зрадити теплу, як не можна зрадити повітрю. Ми приручаємо вогонь, а вогонь – нас. Він розкривається на залізному вістрі пальника небанальною метафорою квітки, він розкривається чимось дружнім та особистісним, коли ми простягаємо до нього скоцюрблені льодяні пальці. У пульсації зелених, жовтих, синіх відтінків і стінок рожевого розкривається плинність форм. Метафоричне, жіночне горіння ероса – і вогонь перепалює метафору; реальне горіння пороху в патроні – якщо трапився найстрашніший бій – стрілецький, близький; отруйний, але теплий дим окопної свічі, такий же, як і на війні 70 років тому.

Жар приходить рятівно зсередини сплеском страху й радості від близьких прильотів, і знущально від звуків, що нагадують близький приліт. Різко прошелестить птах, скрипне дерево, зашурхотить одяг і обпече зсередини, кине на бруствер чи в калюжу багна одним ривком, а потім безнадійно доведеться обтрушувати одяг, сушити його частинами над пальником, рятуючи вогнем, від вогню, для вогню.