МЕТАРОМАНТИКА

Вітаємо вас із Різдвом Христовим!

Я чув історію, колись в Палестинській пустелі народився Бог.

За його спиною не бачили пекельної кари, справедливого суду, колективної розплати за гріхи.

Зігрітий материнським коханням у бідному хліві, доторкнувшись до теплого носу старенької корівки, цей невинний малюк посміхнувся і залився чистим, дитячим сміхом, неначе оголосивши - ось він, новий шанс на спасіння. Всі рахунки будуть закриті, всі винуватці - пробачені.

І ми його вбили. Не просто вбили - знущалися, наплювали і принизили, скоївши найгірший злочин, який тільки можна було уявити.

Але рахунки були закриті. Він простив - і подарував Всесвіту можливість перейти з рівня "рабів Божих" до статусу друзів.

"Ви друзі Мої, якщо чините все, що Я вам заповідую."

Цей малюк, який був призваний змінити Всесвіт, взяв у свою команду найменш перспективних представників свого суспільства - рибалок, куртизанок та збирачей податків. В момент найбільшої кризи вони зрадили Його, але на їх прикладі Господь показав найкраще, що може статися з людською природою - він зробив їх Апостолами нового світу, людьми, які срежисували своє життя аж до самого фіналу і осмисленої смерті.

Оцей процес божественної трансформації людської природи і всебічного прощення, математична формула, яка оперує людськими душами вже близько двох тисяч років, напевно, є найкрасивішим витвором, який є доступним людській свідомості.

Воістину, Боже, ти великий. Ти прощаєш те, що не простить людина, і возвеличуєш до висот, які не досягаються штучно.

З днем народження Тебе.

— Серафим Гордієнко

О смерте, ти є таємницею життя.
Твоя живуча мʼякоть огортає його твердь.
Я знаходжу тебе у всій таємниці мого буття, звідки походять всі мої незрозумілі вчинки.
Ти, яка забираєш мої ночі, береш також мої дні.
Є лише смерть.
Темний знак.

— Дріє Ля Рошель

Будь-який відносно мирний, "щасливий" період є підготовчим до критичного і екстремального світового стану. Екзистенція глобальної цивілізації не припускає наявність довготривалого миру, а Belle Époque (Прекрасна Епоха) завжди є предтечею до Великої війни.

Людство не змогло вигадати час, в якому впродовж тридцяти років не сталася би якась масштабна війна.

Якщо ви думаєте, що призупинення цієї війни виключить обов'язковість початку наступної через найближчі роки - це думка людини, яка не робила висновків з історичних книжок.

Життя у світі - це двобій, війна з державами, націями, самим собою. Найвидатніше, що змогла зробити людина у супротив цьому - створити образ лицаря, як воюючого святого. Персони, яка перемагає випробування світу, ставлячись до смерті, як до етапу переходу до Вічності.

Книжкове лицарство - це виклик, плювок в обличчя смерті і земному світу, як такому.

Будьте лицарями. Все одно помремо.

Але у когось буде шанс на вічність.

Ми живемо у реальності, де існує росія і досі триває війна.

За кожну прожиту хвилину завдячуємо військовим, які захищають нас на лінії фронту. Пам’ятаємо тих, хто вже не повернеться.

Сьогодні вшановуємо пам’ять Костянтина «Стамбула» Юзвюка, який 5 місяців тому загинув на передовій.

Костя — волонтер, активіст, веган, військовий. Народився у Рівному, але велику частину життя провів в інших містах, де відстоював і поширював свої цінності. У 13 років брав участь у Революції Гідності. Разом з родиною постійно допомагав війську, проходив різні навчання, долучався до реабілітації ветеранів.

Життя Кості складалося з багатьох речей: допомоги людям і тваринам, організацій заходів та аукціонів, подорожей та відбудови України, зборів донатів та багатьох інших. Усе це він робив з девізом «Будь вірним собі» в серці. Костя був прикладом того, як проактивність та усвідомленість насправді змінюють суспільство на краще.

Йому було 23 роки, коли отримав смертельне поранення. Пам’ять про нього несуть близькі, друзі й люди, які не встигли познайомитися з Костею — самі та завдяки проєкту пам’яті Кості «Стамбула» Юзвюка (kostya.stambul). Костині справи продовжують, а цінності — популяризують.

«Головне пам'ятати, що нам більше ніколи не буде соромно»,

— сказав Костя.

Я стану
мандрівником
не гіршим
ніж Жак ів Кусто
чи
Індіана Джонс
чи той крутий чоловік
у бежевих коротких шортах
та смішній бежевій рубашці
з широким коміром
я виточу мачете
зі своїх пальців
щоб
обережно прокрадатись
тропічним лісом
твого волосся
в якому
до речі
я не проти заплутатись.
Я вступлю в ПТУ
на столяра
знайду найміцніше дерево
виточу з нього
величезний дракар
як в Флокі
син Вільгарда
щоб вирушити у сплав
зморшками
навколо твоїх очей.
Я вивчусь
у військовій академії
я буду десантником
зроблю сто стрибків
щоб кожного наступного разу
стрибати в ямочки
твоїх
щік.
Тоді
я вступлю додатково на іншу кафедру
вивчусь
на артилериста
щоб влучно
з американської гаубиці
засіювати твоє тіло
пострілами поцілунків
бабах.
Коли мені виповниться шість
я запишусь на плавання
щоранку прокидатимусь чим раніше
щоб поки мої однокласники
дивитимуться «Боба Губко»
чи «Мишенятка Лапича»
я вчитимусь плавати
щуритиму свої очі від хлору
пізніше здобуду
перший юнацький
щоб
не втонути
в озері Мічіган твоїх очей
і перепливати його брасом
щоразу
прижмурючи очі.
А поки
ти спиш поруч
Я
притискуюсь до тебе як щільніше
щоб бути
твоїм спальником
твоїм куполом
твоєю траншеея
Твоїм потягом
твоїм бронетранспортером
і шепочу на вушко:
не бійся.

— Максим «Далі» Кривцов

Де він, Творець, Бог Ізраїлів, із його райдугою та його Храмом,
із його стовпом вогню врешті-решт?
Шкода, що він зараз не тут - цей пейзаж пасував би йому:
цілі народи, що замешкали у глухомані,
цілі армії, що отаборилися у пустелі -
їхні маленькі намети нагадують стадо овець у прерії -
це все цілком у дусі Бога Ізраїлева.
Ось ця країна, яка була тиха й порожня, раптово її переповнили крики й сумʼяття, широкі білі степи та сірі глибокі низини
тепер спотворені ордами армій.
Пікардію трусить і лихоманить,
пікардійські пагорби зранені та розриті,
пікардійські поля немовби вразила віспа - який шанс для його пророків!
Який чудовий майданчик для нових див!
Військо на межі виснаження, яке бʼється супроти смерті,
супроти жаху - і немає кому поклонятись!
Йому варто було би тільки поворушити пальцем -
ось усі його прийоми, усі під рукою,
грім, блискавка, хмари й вогонь,

це Його година, але Господь проґавив її,
це не Його грім, не Його ці блискавки,
не Його навіть ці народи -

це армії Франції та Британії,
грім - це грім їхньої зброї,
а блискавки, що спалахують на горизонті,
це спалахи та заграви жорстоких боїв;
Мойсей помер, і Ісус Навин, який вивів Його народ
до землі обітованої,
теж помер, і немає більше пророків,
чий плач над пустелею втішив би ці народи -
їм доводиться дбати про себе самим.

Всі їхні війська, кожне з них, є самотнім,
і кожен з сотень тисяч солдатів - самотній,
він має наодинці іти у бій,
коли навіть небо розколюється,
коли створіння з металевими крилами
розривають небо у нього над головою,
коли труситься земля,
і твердий ґрунт під ногами йде ходором;
коли пагорби покриті вогнем,
і над рівнинами іде дим,
і декілька голих дерев розривають кулі,
і дороги нагадують стрімкі ріки,
по яких переправляють зброю та боєприпаси,
і переправляють людей, щоразу все більше,
і коли течія їх відносить до водоверті,
вони тонуть і не можуть порятуватись.
Коли декілька вцілілих будинків завалюються,
і немає стін, ані тепла, ані прихистку.
Коли цілий Всесвіт над ним руйнується, і він беззахисний перед дощами, сонцем,
холодом, темрявою та смертю.

Коли чоловіки навколо нього божеволіють, кричать у конвульсіях та стікають кровʼю,
коли його товариші лежать мертві у нього під ногами,
а десь поруч пильнує незримий ворог.
Коли потойбіччя чатує, шепоче до нього крізь гуркіт гармат,
коли спогади про дім переслідують його, і обличчя жінки, яка чекає.
Коли чуються ніжні відлуння голосів та сміху його дітей,
а тоді гранати розриваються з ревом десь біля нього,
та не можуть заглушити цих голосів -
він стоіть там
Він продовжує стояти.
Він стоїть прямо.

Він такий маленький у цьому пейзажі, що майже не розрізнити.
Згори його видно лише як пляму.
Він брудний. Він втомлений. Його шлунок порожній.
Він отупів. Його життя теж отупіле.
Він жив останні декілька років, нічого не розуміючи -
і зараз він також не розуміє - ніколи не зрозуміє.
І все ж він є більшим, ніж цілий світ.
Він є більш важливим, ніж ціла армія.
Він є більш жахливим, ніж вся війна.
Він стоїть там.

...Але де Творець, Бог великої драми,
Бог Помсти, Бог Воїнств?
Ось сцена для Його гри - пустеля, земля обітована,
нація, яка чекає в агонії - але Бога немає тут.
Лише чоловік стоїть на посту -
Геть нерухомо.

— Мері Борден
«Де Господь?»

«Поет», він же Владислав Онищенко — доброволець підрозділу «Реванш», солдат батальйону «Шаман» Головного Управління Розвідки МОУ.

Талановитий музикант, поет, хоробрий військовий, бунтівний хлопець. У вирішальний для країни час без вагань виконав свій чоловічий обовʼязок. На жаль, загинув під час виконання спеціального завдання на лівому березі річки Дніпро у Херсонській області.

Виставка фотографа Діми Ель-Хамада, присвячена його другу та бойовому товаришу «Поету» — це спроба закарбувати у памʼяті суспільства імʼя хлопця, якому ми усі завдячуємо.

У кінцевих своїх словах він сказав:

— Вірю, що збережете вояцьку дисципліну та із зброєю в руках повернемось на свою Українську землю...

Гучне «Слава Україні!», що луною відбилося в поблизь-кому лісі, йшло справді з наших сердець. Ми вірили, вірили, що, може, цим разом вдасться вибороти незалежність своїй країні. Зрештою, там, на рідних землях, — наша Повстанська армія, а кінець війни ще не перерішував нашої програної.

Це не був пафос. Узагалі пафос звучить фальшиво в нормальних обставинах. Однак там пафос був інший, природний, що виникав якось сам із себе. Був і в смерті тих людеи, що гинули в чужому однострої на чужій землі, був він і в воєнному спустошенні кругом, кудою проходили ці люди, був і в словах генерала Шандрука. Для мене ця подія була чи не найбільш радісною за час мого довгорічного воякування. Врешті я став вояком української армії.

Врешті з гордістю зможу носити свою національну емблему та, коли й не пощастить, легше буде вмирати.

— Євстахій Загачевський

Перша російсько-чеченська війна розпочалася 11 грудня 1994 року, рівно 30 років тому, коли російські війська вторглися до Ічкерії з метою силового відновлення контролю над регіоном.

Незважаючи на масштабне насильство та руйнування, боротьба чеченського народу за незалежність триває.
Ічкерія буде вільна.

А це вірш «Чечня»,
Дмитра Павличка:

Це фальшивої волі мораль,
Честь лукава, сповита в брехню,
Та прийде знахабнілий москаль І до нас, як зруйнує Чечню.

Прометею, кривава красо,
Ти й з Парижа підмоги не жди!
Може, тільки хлопчина з УНСО
Принесе тобі в жмені води.

Щодо УНСО.
То на фото — Сашко Білий у січні 1995 році, разом із чеченськими бійцями.

Зібрали для вас підбірку книг, що були написані на базі щоденників учасників Першої та Другої світових воєн.

📖 «Щоденник про Чарноєвич»
— Мілош Црнянський

Майстерний зразок експресіонізму від сербського письменника.
Химерний потік образів, що ввібрав у себе злами часу та просторів, канонаду артилерії та пожовклу мовчанку госпіталю.

📖 «Вогонь»
— Анрі Барбюс

Кожне слово - оголене переживання.
Барбюс брав безпосередню участь у Першій Світовій, тому, його роман став відчайдушним криком у намаганні недопустити більше жодних воєн.

📖 «У сталевих грозах»
— Ернст Юнґер

Його життя — це війна, а війна для нього — як життя. Образність Юнгера виходить з війни, проте по суті перевершує її, переживає, народжуючи особливий стиль письменника. Ведення щоденників на війні привело до подальшого створення книг, однією з яких і є «У сталевих грозах.

📖 «Прощавай, усе це», («Goodbye to All That»)
— Роберт Грейвс

«Звісно ж це вбивство, дурню, чим же ще це могло б бути?» — уїдливий вирок війні від Грейвса. У його випадку йшлося про Першу світову, де він служив лейтенантом. Він описав те, що бачив і те, про що чув: кошмар, злочини і травму, розміром з покоління…

📖 «Солдатський щоденник» («A Soldier's Diary») — Ральф Скот

Знову Перша Світова, знову бруд, кров, піт та абсурд. Грандіозна баталія з точки зору найдрібнішого її елементу. Наратив Скота лаконічний, як кулеметна черга — його розповідь не залишить байдужим жодного читача.

📖 «Командир роти: класичний опис піхотних боїв у Другій світовій війні» («Company Commander: The Classic Account Of Infantry Combat In World War II»)
— Чарльз МакДональд

«Арденнська операція» гарячими слідами, якими йшов капітан Чарльз МакДональд. Читаючи книгу ви ніби слідуєте за впевненим кроком командира, проживаєте його досвід, що проводить вас усіма закутками однієї з ключових битв Другої Світової.

Тепло в окопах зимою – це валюта. Скорше навіть не валюта, а золотий запас, що надає валюті цінності – патронам, сну, їжі. Запас, пов’язаний у всіх своїх форматах із лезами вогню, але хіба золото не вогонь? Голодний вогняний запас, його завжди недостатньо, він завжди потребує поповнення. Життя і свободу ми цінуємо більше ніж гроші, більше тепла, але поки зігріті хоч трошки, поки рахунки якщо не оплачені, то розморожені.

Все тепле маркується як своє і рідне, від газового пальника і самонагрівальних хімічних устілок, до брудної тісноти людей, що сплять покотом. Не можна зрадити теплу, як не можна зрадити повітрю. Ми приручаємо вогонь, а вогонь – нас. Він розкривається на залізному вістрі пальника небанальною метафорою квітки, він розкривається чимось дружнім та особистісним, коли ми простягаємо до нього скоцюрблені льодяні пальці. У пульсації зелених, жовтих, синіх відтінків і стінок рожевого розкривається плинність форм. Метафоричне, жіночне горіння ероса – і вогонь перепалює метафору; реальне горіння пороху в патроні – якщо трапився найстрашніший бій – стрілецький, близький; отруйний, але теплий дим окопної свічі, такий же, як і на війні 70 років тому.

Жар приходить рятівно зсередини сплеском страху й радості від близьких прильотів, і знущально від звуків, що нагадують близький приліт. Різко прошелестить птах, скрипне дерево, зашурхотить одяг і обпече зсередини, кине на бруствер чи в калюжу багна одним ривком, а потім безнадійно доведеться обтрушувати одяг, сушити його частинами над пальником, рятуючи вогнем, від вогню, для вогню.

— Дмитро Шандра

"Щільнийчорний",
народжений у терпких переймах втомленої душі піхотинця. Дмитро Шандра пише ніби зі звороту життя та висловлює досвід немислимого. Текст, що наповнює "щільнийчорний" — це більше крик, і це точно крок за межі звичайної української літератури.

«Памʼятаю, що вночі я уявляв як вранці нас зайдуть зачищати, уявляв в деталях як це може бути. Думав, що нехочеться тільки одного — помирати довго. Хочеться, щоб стрілок, який буде мене добивати, не виявився косим мудилою, а швиденько влучив мені прямо в голову, і все.

Не хотілося мучитись, або куди гірше — потрапити в полон. Про це ми домовились одразу — ніяких здач, всі тут і ляжемо.

Думав, чи боляче це, коли влучає куля: в плече, в плиту, в ногу. Уявляв різного характеру поранення і як воно б боліло. Гарним варіантом мені здалось, якби я пригнув на гранату, яку закотили б нам росіяни під час зачистки. І швидка смерть, і пацанам корисно».

"Вижити на Villa San Marino" — це пам'ять про зустріч з ворогом лицем до лиця під час Київської кампанії. Українські та білоруські добровольці ТрО АЗОВ вибивали російських окупантів з Київщини та зустріли переважаючу колону ворога у готельному комплексі Villa San Marino, на перехресті шляхів Ворзель-Буча-Ірпінь.

З Днем ЗСУ!

«…Зв'язані разом непоправною долею, зведені до одного рівня, захоплені проти власної волі величезною пригодою, ми все більше уподібнюємося один до одного. Жахлива тіснота спільного життя стискає нас, пригнічує і стирає наші особливості. Це своєрідна смертельна зараза. Солдати робляться схожими один з іншим, і щоб помітити це навіть не потрібна дистанція: на відстані ми тільки пилинки, що носяться по рівнині».

— Анрі Барбюс
«Вогонь. Щоденник загону»

Оригінальний текст:

«…attachés ensemble par un destin irrémédiable, emportés malgré nous sur le même rang, par l’immense aventure, on est bien forcé, avec les semaines et les nuits, d’aller se ressemblant. L’étroitesse terrible de la vie commune nous serre, nous adapte, nous efface les uns dans les autres. C’est une espèce de contagion fatale. Si bien qu’un soldat apparaît pareil à un autre sans qu’il soit nécessaire, pour voir cette similitude, de les regarder de loin, aux distances où nous ne sommes que des grains de la poussière qui roule dans la plaine».

Платон не лишив чіткої особистої позиції стосовно війни та й навряд випадає вказати на особливого місця у творчості античного генія, де б розробці проблеми війни було присвячено необхідної уваги.

Проте образ війни час до часу зʼявляється у знаменитих «Діалогах» ніби тло, котре проявляє риси та принципи персонажів:

“Особливо ж варто було подивитися на Сократа, коли наше військо кинулося тікати, відступаючи з-під Делія…
Передусім — сила духу: тут Лахетові із Сократом не зрівнятись...він іде, “на всіх поглядаючи звисока й згорда”, — на друзів і на ворогів, так що кожному навіть здалеку було видно, що, — зачепи його хтось, — він зуміє дати відсіч. Тому й вийшли вони з бою цілими та неушкодженими, — він сам і його приятель.

Тих-бо, що мають мужність так триматися на війні, зазвичай не чіпають: вороги переслідують тих, у кого чешуться п’яти”

Книга «Бенкет»

У своїх роботах я зазвичай розглядаю будь-яку так звану «втому від життя» або ідею про те, що хтось може жити лише заради самого себе, як очевидно низьку. Загадка людського існування полягає в тому, що людина, як правило, не знаходить достатніх підстав для того, щоб жити і помирати тільки заради себе. Тому ми перебуваємо в пошуках ідеалів.

Людська природа визнає лише життя, присвячене певній вищості, адже незабаром ми втомлюємося від життя «для себе». Так виникає потреба пожертвувати собою заради чогось.
Це те, що називали «великою метою».

Смерть — заради «великої мети» — вважалася доблесним, героїчним і прекрасним способом померти.

Однак «великої мети» сьогодні не існує. Це природно, адже сучасна демократична система не потребує цього. Тож, якщо людина не може знайти щось, що перевершує її людський рівень, то її життя, на духовному рівні, позбавляється сенсу.

— Юкіо Місіма
Із інтервʼю, 1966 рік.

Життя Томаса Едварда Лоуренса не вписувалося у жоден з канонів військового: ні у західний, ні у східний, а було явищем, по котрому після почали майструвати шаблон: у книжках й у кіно. Він сам доклався до цього, власноруч створивши роман про своє власне життя.

«Дев’ять десятих тактики є певними й викладаються в книгах: але ірраціональна десята частина — це як птах-рибалочка, що блискавкою проноситься над водоймою, і саме це є випробуванням для генералів. Її можна забезпечити лише інстинктом, загостреним думкою, яка відточує рух настільки часто, що в момент кризи він стає таким же природним, як рефлекс».

— Лоуренс Аравійський

Усі знаходяться у війні з усіма як у суспільному, так і в приватному житті і кожен - сам із собою.

І тут теж, чужинцю, перемога над собою є перша і найкраща з перемог.

Бути ж переможеним самим собою найганебніше і гірше.

— Платон
«Закони»

Сміється з шраму той, хто ран не мав.

— Вільям Шекспір
«Ромео і Джульєта»

Каже: тримається як воїн.
Незрячий зараз, каже.
Ці білі марлі на очах.

І це не вірш, шоб говорити:
я стану очима йому.
Я стану йому всім,
бо це не вірш.

Його руками зашкарублими,
його тривожним животом,
і бородою,
і шкірою, і плоттю, щоб самій виштовхувати всі осколки.

Каже: він поки що незрячий.
Ці білі марлі на очах.
І це не вірш, тому я стану
тією барабанною перетинкою,
що розірвало.

Буду загоюватися, щоб він почув
оцей єдиний справжній спосіб
сказати: я тебе люблю.

Ці білі марлі на очах,
але я тут.
Ці білі марлі.
Ти чуєш, я люблю тебе
у цей єдиний
справжній спосіб.

— Артур Дронь