Мовний дощ📓🌧

👨‍🦰«Характерник. Антологія», Олексій Чорний, Дарця Зіронька

Ох. Я не писав про «Характерника» на момент виходу нульового й першого синглів, й від того враження настільки нашарувались, що писати вже про «Антологію» ще складніше. Перш за все, я відмічу, що кольори із зібраним перевиданням місцями стали значно краще (хоча нульовий «Характерник» мені й парадоксально ліпше виглядає у монохромі). Та чи є зміни крім того?..

У «Антології» є також різдвяний спецвипуск й бонусні матеріяли, які радше доповнюють, аніж розвивають світ, й це аж ніяк не йде на користь «Характернику», який і досі сюжетно існував здебільшого на референсах. Тобто, ми досі маємо всі ті само концепції, які тепер продають читачам у новому форматі, і це… я не впевнений, як до цього ставитись. З одного погляду, гард явно легше підтримувати у наявності й продавати, аніж окремі сингли, з іншого ж, чи то є сенс випускати гард, коли фактичного контенту у світі досі тільки випуск номер один та дрібка бонусів?

Неіронічно чекатиму досі чекаю на розширення світу й основного сюжету, бо мені дійсно цікаво, куди можна вирости у ньому, якщо чіплятись не за панчлайни, які закриваються в межах одного випуску, а за глобальні події та розкриття персонажів. Обкладинка й оновлення кольору та якості друку у «Антології» на висоті, та, зрештою, це не «перший том», а «розширений перший випуск», продовження якого ми теоретично можемо й не отримати. І якщо це так, то й як завершена історія «Характерник» досі не працює, як мав би.

#мальописроку2024 🐈‍⬛

🖼«Воля. Том 3»

З кожним наступним томом цей всесвіт дедалі більше роздувається за масштабом своїх концепцій, а проте досі ніяк не обросте виразними персонажами й послідовним сюжетом. З однієї сторони, для машапу «Воля» має ще не настільки й вкрай відбито абсурдну історію, та ж водночас накидання посилань на меми часів повномасштабки (часом надмірне накидання) й із кожним томом дедалі більша кількість дійових осіб зле в цьому допомагають мальопису.

Колір «Волі» досі яскравий із подекуди надміром градієнтів, контур досі чіткий та стильовий (й за кольором і контуром наразі дуже легко вирізнити «Волю» від решти укр мальописів, адже цей візуал все ж є вкрай виразним, й ба більше, виразними є обкладинки кожного тому), а водночас деякі з образів (угу, особливо мехи) з намаганням адаптувати їх під історію Східної Європи й протистояння із червоними втрачають необхідну деталізацію й стають посиланнями заради посилання. Проблемою «Волі» залишаються й перевантажені тим само кольором панелі, й то проблемою, яка була присутня у мальописі від самого початку. Як у змалюванні динаміки певний прогрес відчувається, то зокрема в аспекті перевантаженості хиби переростають в елементи стилю.

«Воля» досі лишається одним із найамбітніших проєктів із величезною командою й розмахом відразу в різні серії, настілки, локалізації закордоном… і я досі іноді уявляю, як би пішло проєктові на користь звуження усіх лінійок до однієї серії, яка б, утім, малювалась не у форматі європейських альбомів, а синґлово, і як би тоді змінились від обсягу окремих частин темп оповіді, можливість деталізації персонажів тощо тощо. Масштаб таки дав The Will побачити й поправити деякі зі своїх помилок, а все ж, не всі.

#мальописроку2024 🐈‍⬛

🖲«Джем для малих чудовиськ. Том 1», Роман Кепкало, Яна Паламаренко

У перший том «Джему» включено дві історії про малого Матвія, що із міста переїздить із мамою до Глушини, в якій, виявляється, реально існують переосмислені через суперздібності істоти з фольклору. Це дуже бадьора і яскрава робота із вигадливими концептами для персонажів й часом гарною роботою з панелями.

Хай загальна тенденція для дитячих мальописів наразі більш стримана у контрасті кольорів, барви тут викручені на максимум, й так само нестримним є й темп оповіді: персонажі ні на мить не замовкають, й тут буквально немає жодної сторінки, на якій динаміка оповіді хоч би трохи сповільнилась. Якщо придивитись уважніше, то виходить, що у мальописі буквально є не так багато панелей, на яких персонаж був би присутнім і не сказав би бодай одне слово.

А відтак мені іноді не вистачало тієї можливості взяти павзу, подумати про причину переїзду Матвія із матір’ю і які-небудь побутові питання на кшталт «а що це за населений пункт, й де хоч хтось ще з людей» (що присутнє будь-де, навіть якщо твір зосереджується на невгамовних пригодах персонажів). Коротко кажучи, мені не вистачало світобудови й характерів (не характеристик) персонажів. Утім, кажуть, ЦА воно заходить, та й том є тільки першим. Гачків на майбутні сюжети я сам не помітив, однак цікаво, у що воно виросте.

Малюнок тут трішки дратує всюдисущим для дитячих творів стилем із використанням округлих ротів, а все ж, є дуже деталізованим (особливої згадки заслуговують робота з тлом, мімікою та світлом) й пасує вибраній для оповіді динаміці. Точково композиція панелей й використання поділу є дуже творчим, а разом з тим, через сталу для будь-якого проміжку інтенсивність оповіді глобальна композиція не є надто цікавою: розгортів, гри зі статикою чи баблами тут небагато. Можливо, якщо дійде до глобального сюжету, то й цього з’явиться більше.

#мальописроку2024 🐈‍⬛

ну то шо, знов це з нами (скриншот із 2022)
зі святом всіх майстрів

💩«Дума про Потилицю», Олександр Семякін

Мальопис Семякіна, який (судячи із підпису від «2017» до «2020» на аркушах) деякий час лежав у шухляді, є досить класичним у своєму стилі й добряче посилається на стару графічну класику радянських часів: замкнутий контур, академічні пропорції із гарним «мультиплікаційним» викривленням (давно не бачив нормальної «не пласкої» гуми не в бандесіне) тощо. Тут дуже добре та із гумором стилізовані персонажі, багато вигадливих елементів тла, непряма сітка із великою кількістю «завислої» без рамки композиції, доречне та майстерне в межах стилю штрихування та гарно зроблена ономатопея і шрифт. Для одноосібної роботи це дуже не зле, та є й але.

Мальопис не надто вдало працює із поділом там, де прагне із ним експериментувати: в нас є, наприклад, панель із кулею наприкінці першого розділу, що стає через невдалий ракурс зрозумілою тільки на початку наступного, а далі трапляється сцена із «видінням у відключці» в якій для виділення переходу між видінням та реальністю пасувало б значно більше акцентувати на тій стрічці кардіограми (тим більш що подібні абсурдні монстри з’являються й в основному наративі).

Однак значно більше зауважень я б міг виділити щодо сюжету, адже сама історія у цих замальовках досить проста й невигадлива. Мені сподобалась стилізація «нагайців», що відкидає образ орди у більш фентезійний (най це й типовий прийом для дитячих історій), як сподобалась й сама ідея мандрів від монстра до монстра, крізь усі перешкоди й до визволення родини. А проте, образи самого Потилиці (що стає вразливим саме тоді, коли це потрібно сюжетові, й невколупним саме тоді, коли це потрібно сюжетові), значна частина досить беззубих і невигадливих бійок та зле зло на місці антагоністів (хай і з цікавими дизайнами тут і там) роблять «Потилицю» в дечому радше нафталіновим, аніж ностальгійним.

#мальописроку2024 🐈‍⬛

Нарешті дістався додати до схеми дитячу мерчову книжечку й послідовність у хронології виходу. Певним чином саме хронологічна послідовність найкраща для розуміння взаємозв'язків та ланцюжку логічного розвітку мультиверсуму.

Наприклад, дуже добре видно, як перед тим, як підійти до «Вовків Кальї» сей Кінґ вже написав цілу низку творів, у яких присутні Регулятори, й вже потім підбив це під цвяшок Вежі в осерді світів.

Повість «Імла», крім того, тепер можна знайти у «Команді скелетів» (краще було б «Кістяк команди», й я досі на цьому наполягатиму), що випустили українською КСД наприкінці минулого року, однак я не змінюватиму титулку, бо не всі твори з тої збірки є частиною мультиверсу.

Файл закину в коментарі.

👨‍🦳«Символи незламності», Кузнєцов, Самусь, Кордоба

«Драмтеатр»
Це суб’єктивно найпрямолінійніша й від того найслабша історія у книзі, в якій наділений суб’єктністю маріупольський драматичний театр розповідає власну історію, а після того за читачів текстом роблять висновки щодо подій. Недостатньо художня, недостатньо документальна, ця історія надмірно апелює до читача, який знає про події у Маріуполі, й зображає ці події із емоційними акцентами, що мають додатково роз’ятрити сучасників, але водночас є максимально «узагальненими», що для белетризованої документалістики зле. Це скидається на «плакатну замітку», й від того навряд стане гарним ображчиком історичної довідки у майбутньому, а радше є використанням тренду й травм сучасності.

«Добрі звірі»
Для мене це найкраща візуально історія антології, яка, утім, стоїть посередині між першою та останньою на щаблі якості її історії. Вона значно художніша за попередню, але авторська мова досі видається тут надто нарочитою, адже задає і зав’язку, і фінал. Без авторської мови, яка є не документальною, а апеляційною до емоцій сучасників (і я на цьому наполягатиму, адже формулювання цієї авторської мови є саме суб’єктивно-сентиментальними й аж ніяк не позачасовими), ця казка про «живі» фігурки глазурованих звірів стало б значно ліпшою, й змогла б через алегоричні образи зобразити переживання перших днів широкої війни. А утім, саме авторська мова цю алегорію й перекреслює надмірним її трактуванням.


«Прапор»
З усіх історій антології саме ця є найбільш художньою з акцентом на правильних аспектах особистої, а не узагальненої драми. «Прапор» проходиться по знакових для становлення українських добровольців подіях від «вогняного лютого» на Майдані й до початку повномасштабного вторгнення із використанням чисто фетишового символу стяга, однак усе одно між історичними віхами не втримується, й робить реакційні висновки із закликом до витримки духу й шанування української незламності. Й саме ця реакційність у всіх трьох (включно із найхудожнішою й найліпшою фабульно) історій, що спрямована на сучасників та їхнє прагнення на зібрання сувенірів власної незламності, є злою.

Якби прибрати ці висновки й плакатні посилання зі зверненням до читачів та зосередитись на самих історіях, антологія б стала значно кращою й вже точно позачасовою, й ба більше, могла б працювати однаково гарно і для українців, і для зарубіжних читачів. А втім, наразі вона вже видається радше експлуатаційною, най задум історій є гарним, а малюнок дуже файним і за кольорами, і за стилістикою, і за композицією: графічний у своїй основі, він однаково добре бавиться із подвійною експозицією, добре порається із фактурою та переведенням у «площини» там, де це потрібно.

#мальописроку2024 🐈‍⬛

🐢«Stars Cry. №1-5. Ark I. Початок нової історії»

Спершу я думав написати окремі тексти на кожен із випусків, однак швидко зрозумів, що основні пункти цих коротких оглядів так чи інакше перетинаються. Перші п’ять випусків цілком могли б бути єдиним ТПБ, однак завдяки досить великому складу авторів (ролі яких не зазначено на обкладинці чи титулці, що я особисто вважаю великим промахом), який розтягнув виробництво, а також прагненню розтягнути продажі у масштабах, ми маємо п’ять синґлів, чомусь обгорнутих у палітурку. Це досить гарний темп для мальопису на нашому ринку, якщо дивитись на це «кількісно», однак досить сильно відчувається, що готовими до друку ті випуски все одно були приблизно в один і той само час, адже прогресії з технічної сторони випуски «Stars Cry» не показують.

Моя основна претензія до цих мальописів виражена у претензіях до верстки й кольору. А втім, не все так просто.

Верстальник явно боявся змінювати розміри й розташування баблів, й взаємодія сценариста й художника із ним була недостатньою для того, щоб це підкорегувати (я можу тільки припускати це, адже ролі, все ж, не розписано навіть на сайті видавця). Його ж помилкою є надмірне використання стандартного комп’ютерного шрифтового арту замість накреслення ономатопеї вручну. Це сильно вибивається зі стилістики малюнку із тонким контуром, який водночас часто має розриви й розбивку на площини, та ще й ніколи (на відміну від цих об’єктів) не використовує бен-дей дотс у кольорі. Кумедну помилку зі вставленням звуку оплесків як «хлоп» у «ялинках» навіть не знаю на кого тут спихнути, однак зауважу, що і ті «хлопці» й звуки вибухів через комп’ютерний копіпаст тут не масштабуються, не змінюють ані розмірів, ані форми. Живий звук так не робить, він має глибину й фактуру, яка завжди має відображатись і у зміні ономатопеї. Вона не має бути копіпащеною без найменших змін.

Тут також наголошу на тому, що саме на ономатопею покладалась частина екшону, а це вже є помилкою сценариста й художника. Ономатопея є допоміжною, але мусить інтегруватись у візуал і наратив, а не витягати його.

Другою великою хибою я назву колір, однак не сам по собі, а у комбінації із тим малюнком, який ми маємо. Адже сам по собі він не такий вже й злий, скажу щиро. Але у поєднанні із малюнком, який не всюди вдало використовує поділ для обмеження рамки, через що часом вже на етапі розкадрування ми отримуємо Гарольда із квадратним писком (😬), цей колір не виграє. Колір тут теж не без вад. Наприклад, саме часто ламає й без того відсутню глибину, заливає інтер’єрний простір градієнтом, який натякає на абсолютну відсутність підлоги, або ставить персонажів, які у контурі явно зображені із перспективою «згори» на пласку поверхню, яка ту перспективу знищує. Хиб у зображенні об’єму об’єктів та постатей тут теж хай не багато, але достатньо, й часто вони народжені через недовикористання тіней. Водночас я можу похвалити розуміння силуетного зображення, яке часто як тільки можна використовується в кольорі.

Чи наполягали художник зі сценаристом на використанні «колірної магії» для деталізації постерів, панорами міста (які тут беззаперечно мають бути у деяких місцях деталізовані, однак не тільки кольором) — я не знаю. Я б ставив на те, що саме художник зі сценаристом покладались на колір як на вирішальний для деталізації фактор, однак стверджувати цього не можу.