«Пісня про війну» скомпонована особливо просто, лаконічно, але вловлює особливо складний контекст: Данило звертається до українських жінок за кордоном, зворушливо поєднуючи ніжність зі смутком і легкою тінню доброї іронії. Зазвичай великими називають артистів і артисток, які вловлюють те, про що багато хто думає, і передають так тонко, як ніхто б не передав, і в цьому ракурсі «Пісня про війну» — робота великого артиста, який до того ж навіть посеред відчаю знаходить турботливе тепло. Композиція вийшла як перший сингл і вже полюбилася прихильницям і прихильникам гурту: на допрем’єрному слуханні альбому її проспівав весь зал. Сподіваюсь, так само буде на концертах.
Своєю чергою «Слоу моушн» встигла зібрати достатньо реакцій, щоб зарекомендувати себе як наступний хіт Blooms Corda. Це кінематографічно згущений, життєдайний ескапізм. Слова «пам’ятай про війну» з попередньої пісні ще свіжі у відгомоні, але задля психічного розвантаження можна хоча б спробувати вдати, що це не день, а чистий кайф.
Мінімалістична повторювана мантра «Все не ок, але я ок» слугує як заземлення, ще й здобрене атмосферою домашнього затишку наприкінці, коли в коду вкрадається вокал кота Батиста. А заземлившись, Данило відкривається найбільше за всі альбоми у пісні «Тато», особистій, лагідно тужливій, як ніколи щемкій. У синьому альбомі Blooms Corda стає гуртом, який може довести до сліз.
«Стамбул» — напевно, найоригінальніша та найбільш ейфорійна тутешня композиція. Постійно прискорювана босанова в кращих бразильських традиціях, делікатна й повітряна (до речі про повітря: в цьому альбомі особливо багато акустичної гітари), під яку Данило проспівує винахідливий лаконічний вірш. Кожен римований рядок складається з одного слова, ці слова розчиняються в мелодії, лишаючись римами й тонами, проте якщо вслухатись в зміст, це захоплива сюжетна листівка з подорожі, романтичне кіно, яке прискорюється недарма, адже відображає внутрішній трепет ліричного героя перед наближенням того самого моменту, підкреслює святкову кульмінацію.
Інструментальний «Музей змарнілих ентузіазмів» трохи просаджує весь альбом: звучить як заявка на нову сміливість, свободу самовираження, відхід у психоделічні експерименти, гру без правил, проте лишається тільки обережним ескізом. Данило дражниться такими замальовками вже в другому студійнику поспіль. Але сама наявність інтерлюдії виправдовується, бо відокремлює особливий фінал. Коли стихають змарнілі ентузіазми, пошуки звуків, пошуки себе у звуках, крики стамбульських (до речі) чайок, вступає делікатний «О мій світ», один із найвиразніших скарбів Blooms Corda.
Наостанок Данило знову мріє про райдужне майбутнє, та тепер усвідомлюючи його крихкість і себе в сьогоденні. «Я стомився вкрай», — зізнається він в самому кінці. Але ця втома відчувається світло, не кінечно. Адже в цьому альбомі стільки ніжності й прийняття, адже цей альбом існує, адже він звучатиме на концертах і в серцях людей, і серця їхні квітнутимуть, і цей квіт проростатиме крізь окам’янілості, як ніколи підтверджуючи назву гурту.
У синьому альбомі Данило немов шукає емоційну свободу, і в підсумку виходить із клітки зі спогадами та знаходить себе у цій новій реальності, непростій, та все ще сповненій краси. Він ще не відчував так гостро і яскраво світ. А наш світ, як кажуть люди, які бачили Землю з космосу, синій.
Своєю чергою «Слоу моушн» встигла зібрати достатньо реакцій, щоб зарекомендувати себе як наступний хіт Blooms Corda. Це кінематографічно згущений, життєдайний ескапізм. Слова «пам’ятай про війну» з попередньої пісні ще свіжі у відгомоні, але задля психічного розвантаження можна хоча б спробувати вдати, що це не день, а чистий кайф.
Мінімалістична повторювана мантра «Все не ок, але я ок» слугує як заземлення, ще й здобрене атмосферою домашнього затишку наприкінці, коли в коду вкрадається вокал кота Батиста. А заземлившись, Данило відкривається найбільше за всі альбоми у пісні «Тато», особистій, лагідно тужливій, як ніколи щемкій. У синьому альбомі Blooms Corda стає гуртом, який може довести до сліз.
«Стамбул» — напевно, найоригінальніша та найбільш ейфорійна тутешня композиція. Постійно прискорювана босанова в кращих бразильських традиціях, делікатна й повітряна (до речі про повітря: в цьому альбомі особливо багато акустичної гітари), під яку Данило проспівує винахідливий лаконічний вірш. Кожен римований рядок складається з одного слова, ці слова розчиняються в мелодії, лишаючись римами й тонами, проте якщо вслухатись в зміст, це захоплива сюжетна листівка з подорожі, романтичне кіно, яке прискорюється недарма, адже відображає внутрішній трепет ліричного героя перед наближенням того самого моменту, підкреслює святкову кульмінацію.
Інструментальний «Музей змарнілих ентузіазмів» трохи просаджує весь альбом: звучить як заявка на нову сміливість, свободу самовираження, відхід у психоделічні експерименти, гру без правил, проте лишається тільки обережним ескізом. Данило дражниться такими замальовками вже в другому студійнику поспіль. Але сама наявність інтерлюдії виправдовується, бо відокремлює особливий фінал. Коли стихають змарнілі ентузіазми, пошуки звуків, пошуки себе у звуках, крики стамбульських (до речі) чайок, вступає делікатний «О мій світ», один із найвиразніших скарбів Blooms Corda.
Наостанок Данило знову мріє про райдужне майбутнє, та тепер усвідомлюючи його крихкість і себе в сьогоденні. «Я стомився вкрай», — зізнається він в самому кінці. Але ця втома відчувається світло, не кінечно. Адже в цьому альбомі стільки ніжності й прийняття, адже цей альбом існує, адже він звучатиме на концертах і в серцях людей, і серця їхні квітнутимуть, і цей квіт проростатиме крізь окам’янілості, як ніколи підтверджуючи назву гурту.
У синьому альбомі Данило немов шукає емоційну свободу, і в підсумку виходить із клітки зі спогадами та знаходить себе у цій новій реальності, непростій, та все ще сповненій краси. Він ще не відчував так гостро і яскраво світ. А наш світ, як кажуть люди, які бачили Землю з космосу, синій.