“...коли ціною неймовірних зусиль ти начебто досягаєш чогось і вважаєш, що переміг, насправді лише даєш собі шанс боротись далі”
Ще тиждень тому не міг би й подумати, що з тотального нечитуна мене виведе колишній Головнокомандувач Збройних Сил України Валерій Залужний. Прокинувся о 5-й ранку, зварив каву, почав читати, і о 17 вечора закінчив.
#прочитане
Думаю, пишучи відгук на такий текст і від такої людини, варто бути обережним. Власне, обережним настільки, наскільки є і сам Залужний, коли розповідає про залаштунки того, що відбувалось після 24 лютого 2022 року. Він протягом усієї книжки неодноразово наголошує, що є багато чого, про що не може зараз розповісти, але робить це так часто і так емоційно, що розумієш — коли він все ж розповість, то це матиме потенційно колосальний ефект на суспільство.
Натомість Валерій Федорович розповів багато чого, як для першої частини. Хто раптом не знає, то “Моя війна” — це початок трилогії, далі будуть “Наша війна” та “Їхня війна”.
Про що ж ця книжка і чому я не міг відірватись від неї протягом 12 годин? Мабуть, основна причина найочевидніша — це постать самого автора. Хочеш не хочеш, а читати від першої особи текст, в якому Залужний розповідає про те, як епічно бігав 5 кілометрів під час навчання, як випадкова ворожка у потязі пророкувала йому майбутнє, від якого мурахи по шкірі, як генерал думав, чи не зійшов з розуму у перші тижні повномасштабного, коли йому чулись у бункері дитячий сміх та ввижались силуети домашніх тварин…
Яким був його шлях до найвищої армійської посади. Які книжки він читав, якими були стосунки з рідними, друзями та колегами, як він сприйняв переведення на дипломатичну службу.
Очевидно, пересічним українським читачем, як я, керуватиме цікавість. Власне, на мою думку Залужний впорався з тим, аби створити текст, який не лише є максимально читабельним та історично і суспільно важливим зараз і для майбутнього, але й гратись з інтригою, нагнітати саспенс, якому б десь і Стівен Кінг позаздрив, закінчувати розділи в стилі детективів Ю Несбьо, та описувати дитинство так щиро і щемко, що Сергій Осока б аплодував. Не знаю, чи хтось допомагав з наративом та професійними стрибками між дитинством, навчанням, армією, війною, але результат мене вразив. Чого лише вартий з художньої точки зору розділ, де паралельно розповідається про смерть Брєжнєва та публічне “звільнення” Залужного попереднім одіозним Головнокомандувачем.
Так, є десь слабкі моменти, є певні зав’язки історій, які обривались, але це може бути логічним, якщо вони продовжаться в наступних частина.
Це текст, який вийшов не запізно, і не зарано. Певно, десь тоді, коли це і мало б органічно відбутись. Якщо уважно читати, то книжка дає вичерпні відповіді на те, як Залужний ставиться до Офісу Президента. Є потужні сцени, де не розкриваються імена “героїв”, але думаю від журналістів-розслідувачів про це дізнаємось скоро.
Післямова водночас надихає, але і лякає. Книжка однозначно вартує нашої з вами уваги, особливо, якщо ви шукаєте відповіді та причинно-наслідкові зв’язки. Гарно розкривається постать Залужного і як військового, і як людини.
p.s. окрема подяка Насті, яка виграла вчора цю книжку, і дала мені прочитати, бо я пообіцяв "прочитати всього за два дні", а прочитав за один )
Ще тиждень тому не міг би й подумати, що з тотального нечитуна мене виведе колишній Головнокомандувач Збройних Сил України Валерій Залужний. Прокинувся о 5-й ранку, зварив каву, почав читати, і о 17 вечора закінчив.
#прочитане
Думаю, пишучи відгук на такий текст і від такої людини, варто бути обережним. Власне, обережним настільки, наскільки є і сам Залужний, коли розповідає про залаштунки того, що відбувалось після 24 лютого 2022 року. Він протягом усієї книжки неодноразово наголошує, що є багато чого, про що не може зараз розповісти, але робить це так часто і так емоційно, що розумієш — коли він все ж розповість, то це матиме потенційно колосальний ефект на суспільство.
Натомість Валерій Федорович розповів багато чого, як для першої частини. Хто раптом не знає, то “Моя війна” — це початок трилогії, далі будуть “Наша війна” та “Їхня війна”.
Про що ж ця книжка і чому я не міг відірватись від неї протягом 12 годин? Мабуть, основна причина найочевидніша — це постать самого автора. Хочеш не хочеш, а читати від першої особи текст, в якому Залужний розповідає про те, як епічно бігав 5 кілометрів під час навчання, як випадкова ворожка у потязі пророкувала йому майбутнє, від якого мурахи по шкірі, як генерал думав, чи не зійшов з розуму у перші тижні повномасштабного, коли йому чулись у бункері дитячий сміх та ввижались силуети домашніх тварин…
Яким був його шлях до найвищої армійської посади. Які книжки він читав, якими були стосунки з рідними, друзями та колегами, як він сприйняв переведення на дипломатичну службу.
Очевидно, пересічним українським читачем, як я, керуватиме цікавість. Власне, на мою думку Залужний впорався з тим, аби створити текст, який не лише є максимально читабельним та історично і суспільно важливим зараз і для майбутнього, але й гратись з інтригою, нагнітати саспенс, якому б десь і Стівен Кінг позаздрив, закінчувати розділи в стилі детективів Ю Несбьо, та описувати дитинство так щиро і щемко, що Сергій Осока б аплодував. Не знаю, чи хтось допомагав з наративом та професійними стрибками між дитинством, навчанням, армією, війною, але результат мене вразив. Чого лише вартий з художньої точки зору розділ, де паралельно розповідається про смерть Брєжнєва та публічне “звільнення” Залужного попереднім одіозним Головнокомандувачем.
Так, є десь слабкі моменти, є певні зав’язки історій, які обривались, але це може бути логічним, якщо вони продовжаться в наступних частина.
Це текст, який вийшов не запізно, і не зарано. Певно, десь тоді, коли це і мало б органічно відбутись. Якщо уважно читати, то книжка дає вичерпні відповіді на те, як Залужний ставиться до Офісу Президента. Є потужні сцени, де не розкриваються імена “героїв”, але думаю від журналістів-розслідувачів про це дізнаємось скоро.
Післямова водночас надихає, але і лякає. Книжка однозначно вартує нашої з вами уваги, особливо, якщо ви шукаєте відповіді та причинно-наслідкові зв’язки. Гарно розкривається постать Залужного і як військового, і як людини.
p.s. окрема подяка Насті, яка виграла вчора цю книжку, і дала мені прочитати, бо я пообіцяв "прочитати всього за два дні", а прочитав за один )