Храм поезії

ПЕРЕХІД НА ОСОБИСТОСТІ

якось
в одного новоспеченого
воєнного письменника-документаліста
який їздив туристом
у зникаюче з мапи України
місто
під анонсом його нової книжки про війну
бачив коментар:
"ти навіть не уявляєш
чого мені коштувала ця книжка"

з тих пір я думаю про ціну
кожного тексту
що їх пишуть військові
про ціну кожного слова
і можливість говорити

а ще про смерть автора
про смерть

"ти навіть не уявляєш
чого мені коштувала ця книжка" - писав він

а потім розповідав
про диктофон
про записаний звук
помирання військового
в стабілізаційному пункті
про те що відчував коли слухав
цей звук
вдруге чи втреттє

він говорив про дистанцію яку потрібно зберігати
про дослідження та класифікацію чогось там
про нову українську літературу в часи війни
про її майбутнє
про якісь незримі речі

механіка війни - говорив він -
це звичайні солдати
це окопи
медики
цивільні
капелани

ми поїхали туди на 10 днів
подивитись як військові
святкують Різдво
і новий рік

подивився

написав книгу про зникаючий вид людей

в одному інтерв'ю його запитали:
- порадьте книги військових які варто прочитати

він нічого не сказав
проте згадав
свою книжку
яка мала скоро вийти друком

і хочеться на це все
сказати лише одне:
грьобаний ти чорт
кандидат філологічних наук
викладач кафедри літературознавства
воєнний сука документаліст
сходи ще на пару ефірів
розкажи про війну

і ще
я думаю
про ціну
яку він заплатив?
що це за ціна?
останнє дихання бійця на диктофоні?
чи тріщина на айфоні?

і ще
більш риторичне:
чому військові які були
у зникаючих містах
і писали про них книжки
зникають так само як і міста

але про міста пишуть інші
а про військових тільки рідні

про військових
лише в рідкісних випадках некрологи
і чорно-біле фото в мережі

хтось проросте квітами
когось змиє водою
хтось залишиться безвісти зниклим

і лише
письменники-документалісти
злітатимуться
на згарища
на місця катастроф
і битв
ніби птахи
на падаль
аби
писати свої книжки
про міста привиди
про людей привидів
про життя і смерть

аби вписати своє ім'я
в історію
до якої вони не причетні

аби
отримати премію
переклади
грант

аби

аби

аби

війна для когось -
час трагедій та втрат

війна для когось -
вікно можливостей

такий факт

Валерій Пузік

#пузік

Насправді нічого жахливого долі нам не кроїло.
Просто епохи й чоловіки стояли з великими ножицями.
Різали пуповини, родинні пам'яті, жили.
Зможеш тепер?
Відповідала: зможу.
Просто війна чи голод. Пияк або двоєжонець.
Просто липко від крові було по землі ходити.
Просто кордон посунули.
Забрали збіжжя і жорна.
Витримаєш тепер?
Відповідала: витримаю.
Просто родила від нелюба, бо той, що любив – одцурався.
Просто йшла з цицьковим двадцять верстов до ночівлі.
Просто вибили двері, приклали до тіла праску,
бачила власне м'ясо, бачила кості білі.
Просто не мали дітей, та коси чесав їй до скону.

Просто, продавши квартиру, купила кевларових касок.
Просто всі вони витримали – не витримав той бетон,
просто фрагменти тіла сняться їй час від часу.
Просто із неї вийняли темного павучиська,
що у лівій груді звив був кубло з метастазами.
Просто чужі жінки розсідаються зовсім близько,
шрамів його потаємних історії переказують.

То як тобі, соколице,
чорна вивірко, відьмо?
Скільки у тебе вміститься,
скільки ще всього зможеться?
Йдуть козаченьки крізь час –
видимо їх-невидимо.
Клацають, клацають над головою ножиці.

Катерина Калитко

#калитко

* * *

Опусти косу — нехай з них росте трава.
Пам’ять — це щось просте, як перші слова,
це щось із глибоких кишень, із старих шуфляд,
щось, що саме в сòбі життя, ніби ліс чи сад.
Відійди тепер — їх уже без сенсу кудись нести,
їх забрали до тебе. З оглушливої пустоти,
із якої все ще намагаються видертися вони,
їхні душі тепер, як рибалка, давай, тягни.
Що твій образ їм, безликий, темний, тонкий —
страх насправді вбраний в дешевий солдатський стрій,
напівп’яний; не човен, не чорний крук, не сліпий тунель —
справжня смерть виносить речі з чужих осель.
Де ти була, коли їм заради розваги стріляли у лобове?
Їхня кров в підземних ріках тепер пливе.
Вітер носить їхнє відлуння поміж спалених хат
молитвою з уст старечих, лепетом немовлят.
Що ти знаєш про те, як в долонях топити сніг,
як збирати слова прощання із вуст чужих,
як складати списки полеглих, як складати полеглих в сховища дальній кут,
як вдихати останню надію як наміцнішу з усіх отрут,
як не долічитися днів чи хвилин до кінця цієї зими?
Смерте, ти нічого не знаєш, вклякни й оплач, перепроси, прийми.

Катерина Бабкіна

#бабкіна

Дзеркало

Навпроти мене дзеркало мовчить,
На світі, певно, вже мене немає.
Ні слова мого, бо розмовам "цить",
Не мій портрет оздоблює блакить,
Мої вірші серця не відчувають.

Тривожив літо краплями роси,
Пригріло сонце - заховався в хмарах.
Не вийду з дому, навіть не проси,
Ім'я дві риски вбили навскоси,
Зникає сенс, життя тече намарно.

Строкате людство, та мене катма,
Приніс молитву - чи потрібна Богу?
Ні жмутку снігу - це хіба зима?
Війна з косою - може, недарма?
Я є ніхто, бо вже нема нічого.

Шукаю світла в чорному вікні,
Що невблаганна доля застелила.
Константу не змінити повік, ні,
Сліди - до вітру, геть не вікові,
Не політати на відтятих крилах.

Навпроти мене - дзеркало зловтіх,
На світі точно вже мене немає.
Бо дзеркало моє - в очах твоїх,
Студене плесо слабкостей людськіх,
І відзеркалень в них нема навзаєм.

@real_dobrutskiy

#добруцький

найгарячіша волонтерка поетичного коммюніті потребує грошей на автівку, завтра крайчасся на оплату, тому кожна гривня на вагу золота

send.monobank.ua/jar/3CUoAr9Bsf

Ходити по хмарах можна лише на півночі.
Вони, як старі подушки, що колись набивались пір'ям ще,
М'які і звабливі, як ванна, що взимку піниться,
І пар випускає в сад.

Крізь хмари пухнасті як светри, як булки з корицею
Там мужні вікінги прокладали дороги лицарям.
А чи готовий зараз ти повторити це,
Пірнувши у часі назад?

Південно-сонячні пляжі ніяк не применшують,
Їдуть на пошуки прихистку сніжні вершники.
І ті, хто змогли вогонь роздобути першими,
Стали батьками нам.

Люди молились вітру дощу і полум'ю,
Руни встеляли печери, щоб ті не були голими.
Ягоди, листя, гриби рятували від чесного голоду,
А також смертельних ран.

Коні у них обростали хутром, ставали нижчими,
Довго йшли без зупинок, де сонця не видно ще.
Кожен із тих, кого грізна стихія нищила,
Не братиме грошей в борг.

Бороди їх покривались льодом і з часом важчали,
Очі їх блідли від пережитого і побаченого.
З ворогом залишались людьми або навіть кращими,
Хліб розділивши на двох.

А потім вертались у місце сили: зати‌шне й тепле,
Приносили жмені історій, синців і звершень.
І вже не важливо, чи був ти у чомусь першим,
Бо страх побороти зміг.

Пеклись пироги, варились глінтвейни, скрипіли ставні,
Там діти читали казки по складах і вірили, що востаннє
Їхні батьки зникали в походах, (туди, де льоди не тануть)
Лиш переступивши поріг.

Таня Удод

instagram.com/krylata_poezia

#крилата_поезія

Вона знімає суху білизну, і щось потріскує.
Вітер грається листям, під сукню лізе – до голизни.
Заручниця щоденних новин, і низького тиску, і
побуту, вона думає – ще трохи, і я буду з ним.

Ще день, і я виперу форму з усіма свідченнями
втоми, страху, люті, розтертої на колінах трави.
А потім ми сядемо поруч з простими обличчями,
і я вибиратиму всі спогади з його голови.

А потім поставлю чай із гілочками смородини,
вдягнуся в оте, мереживне. І буде тиша навкруг,
і сонце впаде в кропиву за чужими городами,
і нитимуть груди у передчутті його темних рук.

Вона собі каже, ще трохи, й всі будуть щасливими.
Зав’яжуться яблука, потім – ягоди, потім – гурки.
Ці бійні скінчаться, і разом з новими припливами
нас винесе в будні, цілком нормальні й ледь-ледь гіркі.

Білизна рипить у руках. Світло сточує вилиці.
Мурашка повзе виступами її худої спини.
Вона нюхає чисті сорочки так, ніби силиться
згадати, як він пахнув тоді, колись іще до війни.

А потім бере відро, набирає води пригорщу,
вмивається, думає, стоїть – дрібненька, вузька в плечах.
Так! Я зачиню двері й нікуди його не випущу!
Ну, принаймні, до кінця відпустки… Хоча би так, хоча б.

Ірина Цілик

#цілик

Сни минулого

Там де сонце, ховаючись, вже не рахує до ста,
І знайомі дороги давно невпізнавано інші,
Де як привиди зранку, зникають позаду міста –
помирають, загублені, сни. Точніше,
я вбиваю їх сам.

…Вітер завжди зустрічний і дотиком здмухує пил
із платівок доріг, що ніколи (як я) не сплять;
Пахне липа, і ніч, зачарована, cтишує плин
розтікаючись з-під ліхтарів і коліс десь в поля

Сни помирають тут сотнями, ще ненароджені,
як кошенята сліпі, і стікають по склу дощем;
Вони квилять, лащаться – кличуть додому, отже
я допиваю каву, і зупинившись, купую ще

Ніч в дорозі, як завжди, здається життям –
просто тиснеш на газ і віриш, що далі буде;
А зустрівши світанок – жалкуєш, що ти не там
де дорога пряма, без каміння, вибоїн і бруду

Небо чисте, і видно як зорі падають вниз,
на асфальт, ніби в темну й холодну заводь
І, піднімаючись, тягнуть холодні руки; я – серед них,
але тисну на газ, залишаючи їх далеко позаду…

Сни помирають як збиті машинами пси,
і ховають в очах трохи суму і більше – подиву;
Тут не місце старим, тож я просто вбиваю їх всіх,
сни минулого, у яких так багато
спогадів…
Кажуть, від себе не втекти, але…
Я спробую.

Федір Рудий

#рудий

Як це - жити у місті, де
я не знаю нікого і ніхто не знає мене?
Коли зникну, жодна душа не знайде‌ -
бо не шукатиме. Місто ковтне
і не помітить, що я не тиняюсь уже
бруківкою, не мружусь на сонці,
не виходжу за хлібом. Місто чуже;
я застрягла, як скалка в оці.
Скільки людей мають знати, хто я‌,
щоб засвідчити, що я є і я значу щось?
Тисяча? Сто? Той один, що ніяк
не забуде, хоч би скільки не бачились?
Що таке знати? Якщо ви удвох
говорили годинами ні про що,
рахували зірки, святкували Різдво,
і вставали о п’ятій, щоб
випити неба світлого і холодного,
і відчути плин часу - то це
ви вже знаєте одне одного?
Чи достатньо знати ім’я і лице?
Скільки є тих, хто хоч раз бачили
тебе справжнього? А коли ти поста‌рів,
всі, хто знали тебе і хто бавили,
хто любив тебе і хто ні - всіх не стало,
чи існуєш ти сам по собі, чи ти -
лише кольоровий відбиток у пам‘яті
інших? Смерть знайомих загрозлива тим,
що забирає ці спогади - біле, як паморозь,
забуття, пересвічена плівка любові.
Тепер спогади тільки твої, і гризо‌ти
також, нині ти сам-на-сам із собою.
Хто ти тепер взагалі? Ну ж бо, хто ти?

@buryanpoetry

#хопта

Танці
шманці
гульки
ми танцюємо
за Україну
ми потанцюємо
за славу героїв.

Ми покопаємо
ми повмираємо
дихаємо землею
дихаємо вогнем
хто викрав повітря?

Все навколо чорне
ноги
руки
небо.

Ну що, вип'ємо
ну що, вип'ємо
тост:

за
Пе-ре-могу!

Вода закінчилась
і їжа
і сон
і світло
і сили
і престоли
і ангели.

Танцюй
танцюй
танцюйте
за контрнаступ
за звільнення міст
за ЗСУ.

"Пума" 200
"Зоркій" 200
"Ситий" 200
"Білка" 200

де ви
де ви всі
в окопі самотньо та тісно
наче в електричці з Воловця до Львова.

Танцюй
танцюй
танцюйте
під техно
техно смерті

під відірвані ноги
під відірвані руки
так щоб бачив світ
бо я нічого не бачу
крізь чорний туман.

Танцюй
танцюй
танцюйте
у всіх сьогодні війна.

Максим Кривцов

#кривцов

cказати собі чесно, якомога чесніше,
так ніби уже немає чого втрачати:
ми надто довго жили, покладаючись на інших –
як книжка пише, що люди скажуть,
ми надто звикли до цих вишитих гамівних сорочок,
до цих пишних церковно-гастрономічних обрядів,
до цих дуль у кишені, які часто видаємо за спротив.

сказати собі чітко:
не вистачить сіл і містечок, щоб кожна хата скраю,
не вистачить вояків, щоб по одному виходити в поле,
не вистачить поля, навіть китайок не вистачить, навезених із Китаю.

сказати собі безжально, не ховаючись за плечі інших,
не сягаючи щоразу по славу дідів та пам’ять героїв,
як по хусточку для патріотичних сліз і соплів,
не втікаючи у тужливу пісню.

сказати собі:
я – остання буква абетки, без якої мене не буде,
я – остання територія,
я – те, чого я не можу зректися,
я – тесля колоди у власному оці
я не мушу тесати із неї хреста, якщо я не хочу
я не можу віддати того, що мені не належить
я належу до цього народу, я – цей народ
я не хочу, щоб ми довіку ходили такими глухими шляхами,
отже, я починаю від себе – я розорюю межі
я – ми, я-ми, ями

Галина Крук

#крук

Соромити себе за кляту живучість:
город на руїнах того, що було мною,
ранкову каву з чужої прозорої чашки, мем, запощений так невчасно – зараз увесь час не той, бо нас весь час убивають.
Сукню, яка мені не пасує,
зате яскрава.
Майстерня мовчала – був приліт, тоді блекаут, тоді шили піксель, а тоді прийшла раптова посилка. Кожне диво раптове, бо нас весь час убивають. Як добре, що ви живі, лишайтесь на лінії, дайте номер карти, дайте вдихнути.
Думати, що це може бути востаннє, і тому робити.
Сміх на валізах,
сміх на дроті,
сміх на кутні.
Тут усе ненадовго,
тут так усе – на віки,
бо нас весь час убивають.
“Наша дитина навчилась питати”.
Питати.
Питати.
“Плюс”.
Стрілки зеленої цибулі і часнику проростають крізь моє потрощене щастя.

@rozpovid

#баткіліна

Перед очима зникають всесвіти вечорами.
Щоразу нові, деякі відблисками знайомі:
ось навпроти балкон,
зашторений сусідчиними речами.
Ось вони поступом перетворюються на попіл.

Спершу було тривожно,
тепер — байдýже.
Невидимі велети знімають з землі пошарово
кору, як теслі — з досвідченими ножами.
Нарізають кружальцями,
вмощують між повік.
З серцевини магмою ллється солоний сік.

Я вдивляюся в сон, метеори похрустують під ногами.
Все відбувається в цілковитому спокої і тумані,
таке враження, що не з нами.

Море перетікає в пустелю,
пустеля у вітер.
З-під атмосферного кришива цілим уже не вийти —
скульптурує, вигадує нові, досконалі форми
живому і мертвому. Мертвому і живому.

З лупою над мурашником
великий космічний жук,
у фасеткових скельцях проглядують
голі материки, розпечені океани.
Каже, треба загинути,
щоб відродитись наново.
Лишайся, плач
усіма придушеними словами,
я нікому не розкажу.

@snigpoetry

#мері

В піднебінні поліпропіленових склепінь
Храм великого водного
Опускався і підіймався
Чергикав потихеньку
Ото були часи
Ні війни ні дєнех
Моя пітьма біла казав сліпий батько
А мій клуб ще не відкрили відповідала йому я
І бар мій ще тоді не прибило на подільський берег
Не перевезла його на своїй спині
Ніяка розумна риба
Із глибин підводних бажань
Української нації
Та й ніхто мене тоді не питав про мої три бажання
Що лежать настільки на поверхні, що й віра не йметься

Ну окей, було діло
Я прокинулась, а ти мене граєш
Я тепер теж можу сказати
І у мене таке було
Дякую, що не дочекався, коли я прокинусь і зроблю все сама
А потім
Встану з під тієї сосни
Розправлю плечі, поправлю груди
І спитаю хто я
Що ми тут робимо
І що ж буде далі
І ти б мені дав відповіді на всі мої три бажання
Але я лише спитала де мої труси
І ти сказав, що поклав їх до мене в кишеню
Бісів ти Непитущий алкоголік безробітний бездітний і нежонатий
Якому проштиркнули нирку біля дому де колись була сберкаса
І тепер у тебе є пісюлька, що ти непридатний
Яку ти скрутив у трубку
Запхав у носа і затягнув у себе всю сіль безкрайнього горизонту надій

Приїзди у відпустку
І бігом пішли під ту сосну
Збудуємо там свій клуб
Не якийсь прости господи Каштан
І бар свій відкриємо
Прямо на березі лісу
Де будемо лише ми удвох пити і їсти все, що нам захочеться
Як в ту ніч у Гідропарку з тим сірим пластиліном
Тільки ще луччє
І приїдуть до нас такі ж перевертні з 2000-х
Опришки і різна нечесть
Будемо частуватися
І різати хліб на всіх на світі
Ліпити з нього сенси
І продавати у Китай
Поставимо залишки на кордоні
Розкочегаримо наш буль
Мені ще моя баба лишила
Вона працювала на лєнкузні
Народилася в Трипіллі
А померла на ДВРЗ
І заллємо все білим туманом
Нашим
Справжнім
Новим
Зробимо нарешті все як нам треба
Тут на окраїні Києва, де тільки починається дивовижний світ нашого вічнозеленого соснового лісу.

@Ira_Spiridonova_Poetry

#спірідонова