Здається, я загубила щось важливе.
🗣Відчуття, ніби я стою у кімнаті, куди раптово вимкнули світло, і ти вже не впевнений, де двері, а де лише стіна. І це не страх темряви, ні. Це щось інше. Тут лише порожнеча, гнітюча й липка, як ранковий туман, який не розсіюється навіть під сонцем.
Я втратила своє світло…
🗣Я не можу сказати, коли це сталося. Можливо, світло не зникло раптово, а згасало поступово, віддаючи себе кожному неправильному вибору, кожному відчайдушному компромісу, кожній зраді самої себе.
🗣Невже я це заслужила? Так, світ справедливий — це єдина істина, яка б’є мене в обличчя. Але чи легше від цього знання? — не легше. Це лише додає ваги до того каменя, що тягне вниз.
🗣Сьогодні я на дні своєї хвилі. І це не те дно, про яке кажуть, що від нього можна відштовхнутися. Це не вигоряння чи втома. Це щось глибше.
🗣Ця безмежна прірва, де крок вперед чи назад — одне й те саме. Немає виходу. Але є питання.
Що я втратила? І, головне, чому?
🗣Мені страшно дивитися в себе. Я бачила ці куточки своєї душі: вони холодні, гидкі, їх запах неприємний. Це місця, про які легше забути, ніж побачити.
Але хіба можна жити, не визнаючи власної пітьми?
🗣Можливо, це і є причина, чому я зараз тут. Можливо, світло зникло не тому, що його поглинула темрява, а тому, що я сама його зрадила, залишаючи ці частини себе в тіні.
🗣 І ось я стою перед вибором: втекти чи зануритися глибше. Я розумію, що пітьма не піде сама. Вона чекає на мене. Вона, можливо, завжди чекала. І я вирішила: я прийду до неї.
🕯️Я візьму ті крихти світла, які залишилися, навіть якщо їх вистачить лише на те, щоб побачити найстрашніше.
🕯️Бо, можливо, саме цього і потребує моя темрява — не боротьби, а подарунка. Тієї маленької іскри, яка розтопить її холод.
🕯️А якщо світло згасне остаточно? Тоді нехай. Але я буду знати, що зробила все, щоб дізнатися, чи може пітьма бути не ворогом, а втраченим домом.
🗣Відчуття, ніби я стою у кімнаті, куди раптово вимкнули світло, і ти вже не впевнений, де двері, а де лише стіна. І це не страх темряви, ні. Це щось інше. Тут лише порожнеча, гнітюча й липка, як ранковий туман, який не розсіюється навіть під сонцем.
Я втратила своє світло…
🗣Я не можу сказати, коли це сталося. Можливо, світло не зникло раптово, а згасало поступово, віддаючи себе кожному неправильному вибору, кожному відчайдушному компромісу, кожній зраді самої себе.
🗣Невже я це заслужила? Так, світ справедливий — це єдина істина, яка б’є мене в обличчя. Але чи легше від цього знання? — не легше. Це лише додає ваги до того каменя, що тягне вниз.
🗣Сьогодні я на дні своєї хвилі. І це не те дно, про яке кажуть, що від нього можна відштовхнутися. Це не вигоряння чи втома. Це щось глибше.
🗣Ця безмежна прірва, де крок вперед чи назад — одне й те саме. Немає виходу. Але є питання.
Що я втратила? І, головне, чому?
🗣Мені страшно дивитися в себе. Я бачила ці куточки своєї душі: вони холодні, гидкі, їх запах неприємний. Це місця, про які легше забути, ніж побачити.
Але хіба можна жити, не визнаючи власної пітьми?
🗣Можливо, це і є причина, чому я зараз тут. Можливо, світло зникло не тому, що його поглинула темрява, а тому, що я сама його зрадила, залишаючи ці частини себе в тіні.
🗣 І ось я стою перед вибором: втекти чи зануритися глибше. Я розумію, що пітьма не піде сама. Вона чекає на мене. Вона, можливо, завжди чекала. І я вирішила: я прийду до неї.
🕯️Я візьму ті крихти світла, які залишилися, навіть якщо їх вистачить лише на те, щоб побачити найстрашніше.
🕯️Бо, можливо, саме цього і потребує моя темрява — не боротьби, а подарунка. Тієї маленької іскри, яка розтопить її холод.
🕯️А якщо світло згасне остаточно? Тоді нехай. Але я буду знати, що зробила все, щоб дізнатися, чи може пітьма бути не ворогом, а втраченим домом.