Я з України

Наша земля, наші захисники і наші стяги!!! Як і наші герої, наші могили і наші пам'ятники.
Скільки поляків століттями нищили росіяни, за царя, за совєтів, путін знищив літак з польською урядовою елітою під Смоленськом , але їх тригерить УПА-ОУН і Бандера, при тому, що він був громадянином Польщі. Що за ідіотизм?
Польському міністру оборони оборони Косіняк-Камиш не подобається бачити по телевізору як воюють з росіянами на польській техніці із червоно-чорними прапорам .
Але якщо перестануть воювати ті, хто шанує ці прапори, він зможе побачити танки росіян, але вже з власного вікна у Варшаві.
Погано, що пан міністр забуває хороше польське гасло,"За нашу і вашу свободу".
Досі поляки не можуть визнати, що були для нас століттями жорстоким окупантом. І саме проти цієї окупації боролись Наливайко, Хмельницький, Палій, Гонта..., УГА і ОУН.

Цікаво, а бачити, як вже сьогодні над Польщею літають московські ракети пану міністру подобається?
А блокування українського кордону польськими фермерами під російськими прапорами подобалось?
Пан міністр рашаракети бояться збивати над своєї територією, а розповідають, кому і з якими стягами воювати, яких героїв вшановувати.
Передвиборчий дешевий популізм польського розливу.
Заява поляка -- для поляків, ще й антибандерівський недавно законопроєкт внесли. Ще й наші історики пропольське холуйське комюніке недавно підписали...
Так остогид цей передвиборчий шовіністичний сморід!
Полякам пора поважати історію українського народу, бо наразі вони уподоблюються рашаокупантам. Кожного разу, як у польських керманичів загострюється великодержавний антиукраїнський гонор, їхня держава зменшується у розмірі, або зникає з карти світу. Чи поділи РП не пам'ятаєте ? Чи медаль "За усмірєніє Варшави"?
Міністр і його виборці вже забули танки з червоними серпасто-молоткастими прапорцями?
Поляки повинні бути вдячними, що Бандерівці під червоно-чорними знаменами сьогодні воюють і за захисті Польської держави.

Зіновій Бібрецький.

Оте, що сказало х**ло про двіжуху і кулі та секунди, що свистять біля скронь, це настільки пряме послання усьому світові, що прямішого не буває. Як і пропозиція дуелі орєшніком.

І якщо і після цього всі далі робитимуть вигляд, що не розуміють послання, то він таки запустить той орєшнік. І піде ще далі.
У путіна секунди свистять і доволі швидко.

Він не знає, скільки житиме і поспішає. І він не збирається гальмувати, як каже Портников, він зараз "живе своє краще життя". Це вершина його існування. Криваві жнива, увесь світ в жахові, можна вже не прикриваючись ніякими вигаданими причинами, робити найбільші злочини і обіцяти зробити ще більші.

Можна покласти ще хоч мільйон своїх же громадян, захоплювати атомні станції, підривати дамби, кидати каби на онкодиспансер і вже навіть не брехати про центри прінятія рєшеній. А тепер з ним ще і говорять, до нього їздять, дзвонять, його випустили з ізоляції. На своїй пресусі він був натхненний.

Він починає розуміти, що Трамп нічого не змінить. Бо всі говорять не про покарання світового терориста і злочинця, а про пошук миру. І увесь час - про Україну, не про росію. Навіть генерал Келлог, замість дати конкретний суворий меседж путіну, видає якісь слабкі фантазії, далекі від реального життя.

Україна стоятиме до кінця, дороги назад немає. Але, якщо світ не прокинеться, не зрозуміє, що злочинця треба лише карати, карати і карати, то цей світ приречений. Такі думки.

Леся Москаленко.

Третій день добігає кінця після того, як стало відомо що сталася "хакерська атака" на сайт Мін’юсту... а жодних пояснень з Мінцифри, від кібербезпеки СБУ немає. Нічого... от тільки колишній міністр юстиції Малюська (він не при владі - тому йому можна) в інтерв’ю УП обмовився щодо "інформації, про яку кажуть, що «вкрали»".
Він так і сказав: "Кажуть що "вкрали"!

Ще цікаво: чому саме росіяни? Вони візитівку залишили, чи наші слідчі органи це встановили вже? Атака точно не з Сінгапуру? Не з Китаю? Хто взнав, що саме з рф? І... "...кажуть, що вкрали"? Можливо, так кажуть для нас - щоб ми повірили? А інформація - вона грошей коштує! І іноді грошей ВЕЛИКИХ. А наша влада любить гроші!

Коли в нас щось крадуть - ми телефонуємо у поліцію, намагаємось знайти злодія, шукаємо різні можливості для швидкого повернення вкраденого: по "гарячих слідах" знайти завжди простіше.

А тут... "тішіна і благодєнствіє": міністр безДІЇ Федоров знімається в кліпі Монатіка (це важливо - анонсовано вихід фільму на 24 грудня, треба встигнути). Новий міністр юстиції і дупля не рубить в цих справах: Стефанишина перелякано дала коментар для преси і зникла з обіцянками "2-3 нЄдєлькі... і всьо наладітся".
Від преЗЕ ніяких розумних пояснень ніхто не чекає: він вибухнув лайкою і тепер "збирає лайки-вподобайки"...

А тим часом... Малюська дає натяк:
"інформація з Держреєстру актів цивільного стану — це один з найзакритіших реєстрів, де зберігається інформація, в якій, здавалося б, ніякої таємниці немає — що хтось народився або взяв шлюб. Але разом із тим є таємниця, яка жорстко охороняється законом — таємниця усиновлення."

Тобто... могли вкрасти (продати) 29 реєстрів заради одного - найціннішого!
Що там сталося насправді - невідомо і навряд чи взнаємо в найближчий час при цій владі. Але... відчувається, що влада трохи почала задумуватись "що покласти до тривожної валізи"? Може, вирішила почати з реєстрів? Це досить коштовна оборудка, якщо ще є в планах використовувати шантаж... (але це тільки припущення). І це тільки з слів Малюськи - може ще щось цікаве випливе.

До речі: в попередній день, коли стало відомо про атаку на сайт Мін’юсту, на мій акаунт в телеграм прийшло повідомлення від OpenDataUa (бот) із дивним опитуванням. Звичайно, не відповідала. Але й не видаляла... дуже дивні опитування - раніше нічого подібного не було. Скрін додаю нижче. Не знаю, чи це пов’язано з реєстрами, але дуже підозріло у зв’язку з подіями наступного дня.

От таким чином ще й після прослуховування блогу Сергія Пояркова виникли такі роздуми...
Інформація - це зброя, а держава має проти нас стільки інформації, що ця "зброя" може бути вбивчою для тих, про кого відомо аж занадто багато.
Я ДІЇ не вірила з самого початку і не реєструвалась. Але... податковий номер, звичайно є. І в списках виборців вся моя родина завжди була правильно зазначена.
ЩО із реєстром виборців? Здається - це питання також владу цікавить... можливо для цього ці маніпуляції і проводять?

Юлія Полібіна.

Чи знаєш ти,
що це і є справжнє кохання?

Не тоді, коли все ідеально.
Не тоді, коли твоє серце божеволіє.
Не тоді, коли світ здається рожевим.

А коли ти подивишся на цю людину
на її звичайнісіньку зовнішність -
у старому светрі,
без зачіски,
яка робить найпростіші речі.

І відчуваєш...
спокій.

Бо справжнє кохання
це не феєрверк.
Це відчуття, що ти повернувся додому.
Що ти нарешті можеш дихати.
Що тобі не треба прикидатися.

Це сміх з нічого.
Це спільне мовчання.
Це погляд, який розуміє без слів.
Це рука, яка знає, коли тобі потрібна підтримка.

Це усвідомлення того, що хтось знає
всі твої недоліки,
всі твої дивацтва,
всю твою історію.

І любить тебе ще більше
саме через це.

Бо справжнє кохання
не шукає ідеалу.
Вона бачить красу в правді.
Знаходить магію у звичайному.
Вона створює в іншій людині дім.

І це
найкрасивіше ❤️

досі, - ті "укрАінскіє журналісти", яким досить для закриття теми "культурки" згадати Жадана й Міська Барбару - і не паритись, чим там іще, крім шлюбів з обома, займалась небіжчиця?..

Не пожалійте 20 хвилин: у коменті я даю лінк на харківську "ювілейну" передачу 2019-го р. - до 25-ліття "Арабесок": розповідь про 5 топ-проектів театру за 25 років, з коментарями самої Світлани, - з усього, що я знайшла, це найліпше і найповніше дає уявлення про те, чим були "Арабески" в історії нового українського театру ("пішла епоха", - написав хтось у Світлани на сторінці). Про дві її топ-вистави "варшавського періоду" - "Планету Полин" і "Харків! Харків!" - я згадувала в минулому дописі - можливо, було щось іще, хай уточнять польські театрали... Саме таку роботу мали б зробити українські журналісти - і представити її публіці, замість жовтих заголовків, що нічим не різняться від "новин" 2000-х про Надю Мейхер. І саме такої роботи суспільство має право од них вимагати - особливо під час війни.

І нікуди нам од цього не дітися.


Оксана Забужко.

НЄФОРМАТ, АБО "ДЄВОЧКІ НА КУЛЬТУРКУ".
Рано чи пізно про це доведеться говорити. І писати. І хоч як не хочеться над неохололим тілом видатної людини, але пора.

Смерть Світлани Олешко вивела на яв один із наших найтяжчих задавнених гнійників - смерть української культурної журналістики як окремого явища (в 1990-ті вона ще була, і прекрасно була розвивалась!). Нагадаю (багато разів писала й говорила), що її було знищено в 2000-ні, коли по Україні масованим наступом пішла з півночі "путінізація ЗМІ" (термін болгарського філософа А.Гранчарова) - тотальна русифікація+обидління контенту. "Украинским журналистом" (від заїжджих шустерів-нагієвих-кісєльових до аборигенних сєрьож-лєщєнків) став зватись той, хто орієнтується в інтригах і хитросплетіннях УКРАЇНСЬКОГО ПОЛІТИКУМУ. Знати хоч що-небудь іще про Україну - про те, які в ній друкуються книжки, які працюють актори й музиканти (крім тих, котрі працюють ТАКОЖ і на Росію), і взагалі, чим вона "не Росія", - знов, як і за СРСР, для "образованного чєловєка" стало необов'язково - і для журналіста в тому числі.

З'явився феномен "дєвочкі на культурку" (с) - на клеєння "культурних новин" в редакціях брали молоденьких випускниць, і ті працьовито переліплювали з рос.ЗМІ новини про черговий шлюб Наді Мейхер (не питайте, чому я це пам'ятаю!). Про щось складніше - напр., про гастролі московських театрів і фільм Хржановського - писали вже "спєцназначєнци", різного штибу юри-володарскіє, які називались "украинскими критиками". Весь цей період інформаційної підготовки нашої анексії ще чекає своїх істориків, - у сухому підсумку, за 10 років (від т.зв. "реформи ЗМІ" починаючи) наше медійне поле було зачищене від української культури майже повністю, і коли ще недавно славні лауреати "Червоної Рути" (напр.) пробували достукатися на ТБ чи фмку з новою піснею, їм, солодко всміхаючись, відповідали: "Неформат!" - а коли в 2011 р. я видала наше з Шевельовим "Вибране листування на тлі доби", то в укрЗМІ на цю книжку вже з'явилась ОДНА рецензія: котрась із "дєвочєк на культурку" написала, що Забужко, мовляв, геть дійшла до ручки - видала своє листування з якимсь діаспорним старичком, "а разве можно публиковать частную переписку?" (я не жартую!). Таким установивсь рівень "культурки", "положеної" аборигенам.

(М.ін., це і про сьогоднішні істерики "вати", серед котрої може бути не тільки рос.агентура, а й щиро-нетямущі маші-єфросиніни: коли вони тепер в шоці витріщаються на "засільє", в їхніх очах, укр. книжок по книгарнях, музики в ефірах, вистав по театрах і т.д., вони справді не розуміють, звідки ці "гєографічєскіє новості": інформаційно вони всі попередні 30 рр. НЕ ЖИЛИ В УКРАЇНІ, і в глибині душі сподіваються, що це мода, яка "пройде", - і їм не доведеться тут "коренізуватись"; ну, але це вже інша тема...)

А тепер погугліть "померла Світлана Олешко". І відчуйте, бодай частинку, того пекучого сорому, який переживають нині всі, свідомі того, ким вона була в українській культурі.

Бо коли вмирає один із провідних у країні реформаторів театру, а ЗМІ навперебій висипають гирилицю заголовків "Померла перша дружина Жадана" (sic! - а під тим, на відчіпного, кілька криво склеєних рендомних фактів біографії), - це, розуміється, бидложурналістика. Але це, хай Бог простить, і бидлокраїна: така, якою нас 20 років були високотехнологічно робили. От воно й починає даватися взнаки. І даватиметься далі.

Авжеж, за цей час виросло покоління, яке поняття не має, що в Харкові 30 (ТРИДЦЯТЬ, прописом!) років був уперто працював істинно революційний театр (в дусі, коли не букві Курбаса, недарма ж саме про нього була остання Світланина вистава!), - покоління, яке взагалі про українську культуру має дуже бліде поняття (і тому, коли йому вже нині той самий "цех юри-володарського" вкидає, буцімто Курбас "все життя намагався звільнитись від впливу Станіславського", воно не рже від хуцпи, а слухняненько цю хуцпу перепощує: інформвійна триває!), - не їхня вина, що їм того в свій час не розказали й не показали: чим горщик накипів, тим і смердітиме, - але ж, кУрча, редактори всіх тих видань - куди дивилися? Чи вони теж, і

Легеньке нагадування.


20 лютого 2014 року російська армія починає захоплення Крима.
На прес-конференції Усик заявляє: "Крим - це Україна!".
Влітку 2014 року, вся родина Усика отримує російські паспорти в окупованому Криму.

9 жовтня 2014 року Усик разом з кримським сепаратистом Аксьоновим (Гобліном) відкривають боксерський турнір в окупованому Криму.

23 лютого 2015 року, відразу після важких боїв за Дебальцеве, Усик публікує пост із колорадською стрічкою.

8 травня 2015 року дружина Усика - Катерина робить пост в соцмережі, де на фото діти в російській військовій формі з ворожою символікою. Серед них, дочка Усика - Єлизавета.

3 квітня 2016 року Усик дає інтерв'ю:
- Люди кричать «Слава Україні», а як вони її прославляють? Ніяк. Вони країну лише заганяють в глухий кут.
- У Криму за мене вболівають, по всій Росії у мене дуже багато шанувальників.
- В принципі, я не розділяю наші народи, бо ми слов'яни. Давайте так і будемо говорити - слов'яни.

9 липня 2016 року Усик заявляє: "Крим - це Крим!".

У 2017 році Усик виводить татуювання "З нами Бог і Україна!" яке було наколоте у нього на правому плечі.

22 липня 2018 року Усик їде в Москву де обнімаеться з російським боксером Муратом Гассіевим.

2 серпня 2018 року Усик дає велику прес-конференцію, де називає Шарія "красунчиком"

22 вересня 2018 року Усик приїждить в Лондон вболівати за російського боксера Повєткіна. Від літа 2018 року Усик активно виступає на підтримку церков Московського Патріархату в Україні.

12 грудня 2018 року Усик заявляє, що готовий захищати церкви МП: "Якщо підуть захоплювати Лавру - піду захищати ченців".

15 грудня 2018 року Усик отримує "Орден Іллі Муромця" від Московського Патріархату.

Віктор Баранов "До українців"

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми українці?

І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,
І що ми на Вкраїні – таки український народ,
А не просто населення, як це у звітах дається.

І що хміль наш – у пісні, а не у барилах вина.
І що щедрість – в серцях, а не лиш у крамничних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край – територія, а не Вкраїна.

Я до себе кажу і до кожного з вас – Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитайте у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?

Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чим солодший од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога.

Українці мої! То вкраїнці ми з вами, чи як?
Чи в «моголах» і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у думах смиренністю «меншого брата»?

Українці мої! Як гірчать мені власні слова...
Знаю добре, що й вам вони теж – не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.

Я вже й сам ладен мовить: «Воно тобі треба?.. Стерпи!»
Тільки ж хочу, вкраїнці, спитати у вас нелукаво:
Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?
Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?

То хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря,
І хіба не зотліє на тлін українство між нами,
Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря
Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами?

Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до Ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна...

В Німеччині, насправді, не так уже й багато громадян з українським корінням. Саме громадян. Щоправда, їх кількість зростає: наприклад, минулого року німецького громадянства набули 6 тисяч осіб, це третій показник серед іноземців (перший, ясна річ - в арабів, самі лише сирійці дали в 2023 році цифру в 75 тисяч нових бундесбюргерів. Навіть турків набагато менше - 10,2 тисячі). Загалом же, німецькими громадянами є десь так близько 60-70 тисяч, як ото кажуть, етнічних (чи, як я - фотоетнічних) українців. З них повнолітніх - ну, кругом-бігом 50 тисяч.

Це навіть не піввідсотка німецьких виборців. Але мені б все одно кортіло, аби вони проголосували за мою партію. Бо FDP - це партія проукраїнська. Партія, яка першою висловила відкриту підтримку Україні в її спротиві кислобздіям і яка запхала глибоко в сраку чи не єдиного власного лідера, який бодай мугикнув щось про "переговори з Владімір Владіміровічєм", такого собі Вольфґанга Кубікі. Я справді вже багагато часу не бачу ні кубіки, ані шаріки, зник кудись із горизонту. А FDP за час навали виділилася саме тим, що організувала кампанію за надання Україні "Леопардів", а зараз веде таку ж кампанію за надання "Таурусів" - щоправда, дехто вважає, що з "Таурусами" вже так проволинили, що кислобздії встигли підготуватися.

Є ще одна німецька партія, яка безумовно підтримує Україну - це "зелені". Але мені вони, як німці кажуть, "suspekt", позаяк вони невиправні ліваки та рожевенькі понічки, які "за фсьо харошейє". Останнім справді компетентним "зеленим" був Йошка Фішер, але це було давно.

Саме тому я повернувся до FDP після довгої перерви. Відверто скажу: партія позиціонує себе, як "партію економіки", а я в економіці не вельми петраю: так, шість семестрів в університеті, де один професор постійно хворів, а інший, родом із Венесуели, зі страшним південноамериканським акцентом, на лекціях грав на гітарі та розповідав про свою онуку. Але їх дієва підтримка України та, до речі, Ізраїлю - це моє. :)

Хтось із моїх підписників назвав її "партією адвокатів та зубних лікарів" і висловив здивування - мовляв, що я з цими людьми забув. Ну, оте й забув. Ліпше я буду з компетентними в своїй справі адвокатами, бухгалтерами та зубними лікарями, аніж із "птєнцамі гнєзда Шрьодерова" чи ще з кимось.

Зараз у FDP справи далеко не найкращі: за опитуваннями, партія набирає 5% голосів - на минулих виборах було набагато більше. Якщо втримає або збільшить цю кількість, то пройде до парламенту, як ні - то не пройде, хіба що кілька кандидатів, які отримають прямі мандати. Але це не змушує лібералів шукати, що б такого приємненького сказати виборцям, як би їх обдурити, аби ті за них проголосували - а там бодай півень зозулею кує. Є програма, в якій чітко написано, що пропонується. І, як сказав один із лідерів партії, такий собі Марко Бушманн (він зараз виконує обов'язки Генсека FDP): "Ліпше взагалі не бути владою, аніж бути поганою владою". Мене це цілком влаштовує. Це й є демократія, а не зелене багно, яке заради голосів ладне називати себе "соціально-консервативно-ліберально-національно-лібертаріансько-казнаякою силою", під час війни роздумувати про "ребрендінг" (хто не знає, це така штука, коли якась партія, яка повністю обкалялася ріденько, раптом бере іншу назву, малює інші кольори та співає іншої пісеньки - і робить вигляд, що ті, які обкалялися - були зовсім не вони), аби лише їм дозволили й далі ремигати грошима.

Заради Бога, не подумайте, що це такий передвиборчий спіч. Ні. Я просто пояснюю сам собі, а також тим, хто дивується, бачачи мене в "партії зубних лікарів" - що я там забув. Мені правда було б дуже приємно, якби я дізнався, що бундесбюргери українського походження проголосували за FDP, але це навряд чи матиме вплив на загальну ситуацію. Бо таких тут малувато буде. Ми - не араби, араби - не ми. :)

Борис Немировсикий.

..Дідо заходив з морозу до хати і сповіщав, що Святий Вечір уже почався, бо на небі засяяла Вифлеємська зоря.
На стіл клали 12 страв, які мали нагадувати про 12 апостолів. Коли дідо обійшов всю худобу, ми усі разом навколішки ставали на молитву, проказуючи “Отче наш”, “Богородице, діво, радуйся”. Після дідового благословення сідали до Святої Вечері, яку починали з пшениці (куті). Також, кутю та узвар ставили окремо для покійних родичів.
Ми знали, що під час вечері не можна виходити з-за столу, не годиться ставити ложку на стіл, багато теревенити – теж не добре. Після вечері ми з кузинками лізли під стіл “квокати” – “щоб квочки сідали”:
– Квок-квок, сорок курок, два когути, нема куди перейти!
– Кво, кво – завтра Різдво!
За це вуйко Стах і тато кидали нам в солому копійки.
Після Святої Вечері мама перша починала колядувати. Мама мала гарний голос, тому перші хвилини усі слухали, а потім і собі підхоплювали:
“… Христос родився, Бог воплотився,
Ангели співають, царіє вітають,
Поклін віддають, пастиріє грають,
“Чудо, чудо!” – повідають”.
Мама знала усі колядки від початку і до кінця, і коли ми збивались десь посередині, вона продовжувала удвох з бабою:
“…І ми рожденну Богу поклін даймо.
“Слава во вишніх!”
Йому заспіваймо”.
Баба вважала, що після Святої Вечері ми маємо зоставатися за столом. Баба тішилася, що ми святкуємо усі разом, здорові і просила Господа, щоб весело відсвяткувати і дочекати “віднині за рік”.
Такої чистої радості і всепоглинаючої віри, як на Святий Вечір, не приносили жодні свята року. Після Вечері ми усі колядували “Бог Предвічний народився…”, “Нова радість стала, яка не бувала” і дійсно раділи, що уся родина зібралася разом, усі здорові і просимо “Небесного Владаря” дарувати “літа щасливії цього дому господарю!”
Вже пахне Різдвом...
Твердими, як криця, сніговими заметами, завірюхами і Йорданом. Колядками і щедрівками, дідухом й сіном, що встеляли під стіл на підлогу. Коли за вікном завиває сердита хуртовина, а в хаті потріскують у печі дрова - тепло і затишно.
Й увесь Святий Вечір та Різдво на небі яскраво світитиме та чарівна зірка, яка не дасть упасти й згинути в невідомості. Не дасть забути найсвятіше - своїх рідних й Україну.
Чи є щось у світі більш величніше? Ніж родина, свої традиції, віра, мова й рідна земля?
Сьогодні насправді вдячна усій тій купі родичів, бабам-дідам, тетам, цьоцям, вуйкам, хресним, юрмиську кузинів в другому і третьому і ще дальшим, що були у мене, і кожен по-своєму залишив свій слід в моїй душі.
Дякую Всевишньому, що у моєму житті було те Різдво й ті Святі Вечері.

Olga Ruda.