архiви

♾ Tiësto • Elements Of Life

Сингулярність. Іскра. Два Вогні. Дві Душі, вирвані з розчахнутого серця космосу. Розірвана надвоє зоря, розщеплена на атоми світла. Ми — два прокляття, що кличуть одне одного крізь вічність, два куски слова, яке не буде сказане ніколи. Два уламки багряно-чорного сонця, що вибухнуло в глибинах Всесвіту. Ми— вирвані з єства вогню, народжені з енергій вогненної бурі, кинуті у світ, який боїться власного Полум’я. Ми маємо тут згоріти разом — спалахнути єдиним Полум’ям. Або нас поглине тьма. І цей світ — старий бездушний глухий кат, він ненавидить схожих, знищує Близнюків. Він стискає нас чорнотою бездонного неба, гасить наше Полумʼя своїми черствими руками, розсікає наші душі льодяними мечами. Він зшиває наші тіні в одне — і німо рве на шматки, розкидаючи нас по різних кінцях планети.
Ти — моя дзеркальна несумісність, моя нав’язлива галюцинація, яка на мене дивиться далекої реальності. Моє відображення у розбитому склі життя, і воно розсікає моє серце гострими кутами. Ми дивимось одне на одного через уламки, що вʼїдвються в наші серця, що перетворюють нас на розплавлений жар. Занадто далеко. Занадто близько. Занадто неможливо. Світ — наша безодня, в яку ми падаємо щоночі. Ми згораєм, і нам не долетіти до дна. Ми шукаємо одне одного серед насильно спалених міст, у закостенілих вікнах, де місяць світить крізь діри фіранки, в голосі вітру іменами тих, хто запізнився. Ми завжди запізнюємось. Наша вічність теж запізнилась. Ми всюди і не там. Ми завжди і ніколи.
Ми навічно приречені бути вогнем, і нам, Близнюкам, не стати одним Полум’ям. І я зникну, і моє Полумʼя стліє у чужих світах, у чужих очах, у чужих дотиках рук. І моє Полумʼя з попелу кричаме твоє ім’я в чужих забутих снах.

text: μ exclusively for @archives

Runin

Зустріти тебе в Кишиневі, Джес. Повірити в теорії змови. Закохатися у фатальність. Неминучість нашої приреченості одне на одного. Зайти в усі твої бутіки. У дивні світи твоїх улюблених тканин, паперових лекал, масонських символів, блокнотів Moleskine, ниток Аріадни. Дослідити відчай, Джес. Твої «Ні», «Не знаю», «Не сьогодні», «Мабуть», «Десь і колись». Усі твої незграбності, безглуздя, оргазми й відмови. Хто знає, скільки їх ще — і для кого? Кожен Ангел прекрасний. Але все, що можна описати словами — лише безумство, Джес, лише міраж, що у сузір’ї чисел скаже своє останнє слово. І як тебе забути, якщо всі степи Волощини, Молдови, й Трансильванії — до смерті — твої? І ніколи не стануть моїми. Якщо тут, у кожній румунській назві, в запаху трав, у вічному забутті Східної Європи, у кожній самотній тиші, прихований твій голос, розсипані монети і розлиті хвилини, і каштани твого каштанового волосся, і миті твого сміху, і моя неминучість, Джес. Неминучість болю. Закони всесвіту неможливо описати. Космос наповнений мовчанням. Як і твої скетчі, твої замальовки, твої ескізи суконь, які ти ніколи не пошиєш — але й не залишиш іншим — навіки зберігаючи їхні молдавські мотиви. І міражі моєї осінньої туги. І наповненість змістом у твоїх колекціях — прикрас, одягу, стилів, відео й метаморфоз — наша спільна осінь. Неминучість болю. Неминучість нашої приреченості. Коли ні я, ні ти ще не готові. Але не нам вирішувати, де й коли — у цих самотніх світах. І чому — саме ми? Все вже вирішено за нас — якимись фанами твого дитячого самозабуття. Обійти всі перепони й заборони. Пережити дивну ностальгію цієї осені. І мою тугу. І твоє мовчання. Зустріти тебе в Кишиневі, Джес.

text: α ексклюзивно для @archives

On my mind

Паризька літня ніч. Покинута. Знесилена. Зупинена. Зневажена. Остання, літня ніч. Перед тим, як піду назавжди. І цього разу — назавжди. І ти. І до тебе — не в собі — не в тобі — безглуздо, кожен із них. Так відважно, коли ти одна. Одна — проти всіх — ідеально. Невоспівані миті, недопиті основи — шаленства. Миті — без назви. Мого сузір’я Лева — недосяженства. Миті про тебе, але жорстоко, і холодно, і без любові. Я і туга покинутих вулиць. Схиляючи на свій бік, кривляючи, зачаровуючи, хапаючи за руки, торкаючись плечей, залишаючи одну, впиваючись у шию — безсоромно цілувати саму твою ніжність. Перевертаючи сенс від дружби до безглуздої ночі, в якій — ти і дзвін дзвонів, і краєвиди Монмартру, і сухість листя, і відданість осені, і звуки органа, і сплутанiсть тканини, і заспане небо, і химерність стогону, і перлинність солі, і солодкість губ, і кінцевість кожної зустрічі — мислеформа, софія, валькірія, лярва, лупа, гадарина, мінерва, горгона, персея, прозерпіна. Кожній із них сузір’ями неточність — заплетенiсть неба, залишеність віри, нежданої, пролобійованої чиїмись голосами, словами, сльозами. Кожній із них не піти, не дійти, не знайти. Їм далеко до тебе. Як і мені. Залишаючи тебе — знаю, надійнішого за місто нема. Сплутанiсть тканини. Твоїх поцілунків — ніжність. Остання, літня ніч.

text: α ексклюзивно для @archives

Good Times Don't Carry Over

Iri. Моя невгамовна війна. Катую твої почуття. Топчу любов у землю. Лечу в безкінечність, розчиняючи знаки стопів, ігноруючи проміле, Iri. Кожна з колишніх була неповторна, а ти — ти була моїм прокляттям, дисгустом, анафілактичним шоком, фантасмагорією, Iri. Тисячі не прожитих днів, ярд без причин несказаних слів, втрачених на рейс квитків, розчинених у повітрі рядків, поцілунків, що розплавилися в польоті, прощань у стражданнях і ваганнях. Провалля. Сонних натяків. Забутої брехні отрута. Відчайдушні вчинки — не тобі, але заради тебе. І я зустрів тебе, але не в силах осягнути «настільки сильну любов». Якщо тобі дев’ятнадцять, а я кажу — двадцять. Якщо між нами немає ні часу, ні простору, ні вічності, Iri. Коли зрозумієш, що вже не твоя наша безкрайня зима, наша енігма, наша тиша, де ти радієш самотності в шумних нічних клубах, де ти вже не цікавишся чоловіками, де відрікаєшся від мене, від нашої неможливої любові, у якій немає ні вини, ні каяття, у якій так само холодно, як у твоїй токійській квартирі, Iri. І ти могла б виточити образ, зітканий із ретельно продуманої помсти. Ти вже давно наділена цим. У забутих, беззмістовних дублінських провулках, де всі знають, що ти — IRA, Iri. І скільки в тобі скутих тривіальних слів, типових жестів, манерності, молитв, гріхів, поривів! Сотні тисяч разів у тобі звучало слово звичайна, моя Незвичайна! Я вперше страждаю через тебе. Я вперше не топчу твої почуття. Єдина — незнана, у дешевому світі підробок. Моє покарання за таке банальне сприйняття єства Жінки. Мій лист без пароля, що вічно лежатиме закритим в архівах. Мій символ боротьби й трагедії, Iri.

text: α exclusively for @archives

Goodbye

Германія, Кейт. Нескінченно-осіння Германія, Кейт. Загублена без сенсу для нас із тобою в безкрайніх аравійських пісках, невловимо-далека, ніби її ніколи й не було, Германія, Кейт. І я ненавидів ці чужі голоси, ці вечірки, рейви, бренди, ненавидів Audi і Porsche, вузькі вулиці, будинки, що вкрилися тінню часу — але як нам із тобою зникнути з-поміж них? І справді, я не міг просто так дарувати тобі заходи й світанки, мрії, хвилювання, квіти, цілі океани почуттів, без майбутнього, без підтвердження, без гарантій. Я мав знати, мав передбачати, мав рахувати й берегти, мав клювати своє его, наче ворон, гострим, голодним дзьобом. Бо що таке кохання, як не послуга, товар, договір, укладений без свідків, сплачений нашим страхом і очікуванням? Ми молилися на споживання. Ми вчилися нічого не віддавати без повернення. Якщо майбутнє було невизначене, ми не ризикували душею. Ми хотіли комфорту — простих рішень, правильних слів, розміреного життя. Ми залишали за собою порожнечу: недописані листи, недослухані історії, недосказані мрії. Ми загубилися в цьому світі, залишивши мільярди невимовлених думок. Ми хотіли лише доторку рук, знайомих і незнайомих водночас, поцілунків, передбачуваних, але щоразу нових, солодких, як останній ковток вина перед тим, як все зникне. І все зникло. Як дим. Як вітер. Як сон. Більше немає фальші. Більше немає брехні. Лише порожнеча. Лише осінь. Лише втрата. Я знову вільний. І я шукаю тебе — твої ілюзії, тендітні, немов срібний пил, твою ніжну втому, твої перлові сережки, твоє тіло, що тоне в холодній білі простинь, осінь твоїх сигарет, залишену десь там, у провулках нашої весни. Я готовий на все, як ніхто й ніколи ще не був готовий. Я залишаю, заради тебе залишаю, я покидаю нашу з тобою акузативну Германію, Кейт — більше жодного вечора, жодної ночі, жодного життя і жодної Германії без тебе.

text: α exclusively for @archives

🚬 YTD • Kurushimi

Ти підеш. Назвеш реальність кастрованою і потонеш в океані віртуальності. Закриєшся у смертне тіло чорної квартири. Вдень і вночі ти обмінюєш своє існування на жонглювання свідомістю Кібер Богу і Сатані. Геніальністю на межі божевілля. Безкрайні простори фракталів 0 і 1, нескінченні потоки даних по венах. Складність твоєї цифрової ментальності. Пустота моїх приречених днів. Чотири стіни. І я в них. Без тебе. Наша любов розбита на пікселі, тисячократно посічена багами, не валідна, не протестована, забута. І я смертельно втомлена. Ковтаю сіль. Стискаю біль, як перебиту вену, щоб не витекла кров. Тебе немає. Але ти… Ти! Ти тут, сидиш в сусідній кімнаті! Я тебе бачу! Ти близько! Ти на квадратних метрах цієї бездушної квартири! Але ні. Ти в цифровій комі. Глаукома почуттів і метастази далеких метасвітів. Тисячі кілометрів простерлись між нами. Я дивлюсь на тебе. Я хочу бути з тобою. Ти в чорному полумʼї ночі. Безвихідь. Сіре прострелене небо мовчить. Ти чуєш мене, чуєш моє тепле розсіяне серце, воно розказує про любов, про печаль, а ти не розумієш слів. Скривлених, заплутаних, тривожних і важких, і ти на них не знаходиш відповідь, ти оцифруєш їх, скомпілюєш, спростиш через АІ. All systems normal, все, як раніше, нудно і шаблонно, непомітно.
Ілюзія вічності часу в руках. Ми не впіймаємо його. Він крізь пальці вислизає і безслідно тече. Куди? В безодню? Пекло? Небуття? Архіви? А може, він жартує? Він висміює спроби управління ним за велінням алгоритмів.
Хто ми? Хто ти? Деформатор реальностей? Архітектор божевільних ідей? І я — голограма твого сценарію під назвою «сімʼя»? А любов нашу пофіксить АІ. І вона розпадеться в твоїй альтернативності.

text: μ exclusively for @archives

Le Vent

Агресивна відстороненість. Свята недоторканність. Незбагненна спонтанність, укушена безсмертям. Незнана на вулицях найдивніших міст світу. Особливо ти і Ēmile Acollas Avenue. У Парижі. У місті, що не терпить любові. І все ж я тебе знайшов. Коли, як? Ти і досконалість — єдність без коливань. Ти і цей місяць — як ніколи раніше, як ніколи знову. І ти кажеш «Ні». І ти граєш зі мною. Ти мовчиш, але все ж кажеш «Ні». Ти дозволяєш мені торкатися тебе, цілувати тебе, боготворити тебе, губити тебе. Ти дозволяєш мені кохати тебе, принижувати тебе, забувати тебе. Перебороти тебе. Переосмислити тебе. Ти дозволяєш так багато, що я не можу повірити в це «Ні», приречене без вороття. Я не знаю тебе. І, не знаючи тебе, я розчиняюся у власних міражах, гублюся в міфах, легендах, апокрифах, пророцтвах, тінях про тебе — витканих моїм розумом. Я дозволив цим фантомам стати моїми днями, моїми снами, моїми ночами, моїми стінами. Я кохав тебе. І я не можу повірити, що ніколи нічого не буде. Але буде. Нічого не буде. Тепер все ясно, найнедосяжніша з жінок. Найхолодніша, найневблаганніша, найасексуальніша з жінок. Жінка, для якої мене не існує. Агресивно, байдуже — мене не існує.

text: α exclusively for @archives

Mia

Мені сумно. Твої пересадки, бездоріжжя, найсамотніші місця на землі, закриті вольєри, неорані ниви, непереставлені шафи, підвішені антресолі, світильники зізнань – кудись, у бік твоєї невимовної Японії, Iri. Останні дні твоєї осені – вони спантеличені, здивовані, що незабаром кінець. А їхні обличчя давно заметені снігом – асфальтові, трикутні, фіолетові, будь-які. Бо ця осінь не має більше меж, Iri. Усе, що колись було сказано, змило дивним ураганом, що налетів нізвідки — чи, може, звідти. І як мені не любити твою осінь, якщо тільки в ній ще залишилася ти? Та й вона скоро мине. І тоді, за будь-яким поворотом, довго-довго тебе не буде. Знаєш, я щасливий, що ми не разом. Тепер можна не боятися твоїх мінливих настроїв, твоїх незавершених історій, твоїх поцілунків і твоїх кривавих днів, Iri. І говорити з тобою про що завгодно, знаючи, що ти не почуєш, не зателефонуєш, не напишеш ніколи, не відкриєш мої "архiви", якi ти так ненавиділа, Iri. Що б ти не подумала — "тут і зараз" більше не існує. Залишилася ти — десь там, а я — за межею хаосу. В душі настала весна. А твій андеграунд, твої мінорні вбрання, твої сімнадцять років, твої дотики жаги й поцілунки відчаю — вони залишилися далеко-далеко, за обрієм сенсу, Iri. Я щасливий. Бо я знайшов спосіб вирватися з твоєї нав’язливої любові — такої невимовно ніжної, що аж боляче. Ти піднесена? О, не треба, не варто нагадувати, як я був принижений, як тобі пощастило, і як боляче було падати звідти. Осінь — це символ розлуки! Я назавжди запам’ятаю цю холодну, засніжену, жорстоку й нестерпну осінь, Iri. Вона зробила мене вільним. Але чи прагнув я цієї свободи? Хтось про це питав? Ні. Ніхто. Більше ніколи не приходь. Ні в цей, ні в жоден із сотні мільйонів світів. Я не хочу твоїх перевтілень і не хочу твоїх віршів. Мені сумно.

text: α exclusively for @archives

🌕 Save me

Я віддав тобі все. І в кожній з них — я любив тебе. І в кожному місті, де я на тебе впливав, де я до дна всю тебе випивав — намарно тобою велів. Повелителька. Я — фатальна нервова клітина в тобі. І ти кричиш, що більше не пʼєш, ти вщент бʼєш наповнений келих вина — а дарма. Тебе доїдає втома до тла, тобі не потрібні ні віра, ні жага, ні почуття, ніяке спасіння і каяття. Покаянна. Твоїх перших кроків, де нема мене — тьма, і ти будуєш тепер все сама — ти права. Разом прожити в муках життя — спалити до тла. Ти права: раунд два. В імʼя всього доброго, що між нами було — нічого доброго більше не буде. Не взмозі зненавидіти — відкласти «на потім» всю біль, відчути всю сіль і букет божевіль наших дій. Я і ти. Спасіння. Спасителька. Месія. Ми напились дурних антидотів для тих, хто більше не хоче любити. І ми вже не взмозі ні одужати, ні позбутись, ні померти, ні воскреснути. Ми не взмозі усім володіти. Володарка. Ліків немає. І ми з тобою смертельно хворі. Приречені. Ми можемо дальше, але в чому сенс? І дальше, і більше: на зйомних квартирах, менше — скромніше: де ночі безсонні, без розкоші, в обідраних стінах, без спокус твої важкі очі. Спокусниця.
В розбитій Одесі, де в процесі простіше судитись, а не тонути у пошуках сенсів. А може сенсів не було ніколи? А може і нас теж ніколи не було?

text: α exclusively for @archives

Ти всюди маришся мені. В кожному куточку світу, ти в моїй квартирі, в кавʼярні внизу, ти поселився в будинку сусідів, сідаєш зі мною в таксі. Ти — шепіт і одночасний крик в моїй голові, в лабіринтах моєї памʼяті. У сні. Слухаєш в моєму лівому навушнику огидну колись тобі Rammstein — Amour. Сидиш в душі моїй, вселився в неї і ґвалтуєш її. Одна свідомість навпіл на межі божевілля. В полоні психічної болі. В твоєму свавільному рабстві. Невидима всюдисуща злочинно-безкарна примара. Від неї нема антидоту. Немає астрального суду. Не існує зброї від тебе. Як і тебе. Тебе не існує! Твоє тіло померло давно. І туманна примара пахне твоїми улюбленими Fantomas Nasomatto, і дивиться твоїми очима, і торкається мене твоєю пробитою розпʼяттям безкровною рукою, яку я ніколи не відчую в своїй. І примара крізь роки вже стала повністю моя. Я зачиняюся з нею в своїй кімнаті, і ніхто, навіть я, не почує мовчання між нами, і ніхто, навіть я, не побачить її, і ніхто, навіть я, не буде знати про це. Я не взмозі стерти тебе з голови. Ти в моїй памʼяті маришся і знову зникаєш. І я не пробачу. Я буду знати про тебе. Я побачу тебе знову у снах, я буду тебе пам’ятати. Завжди.

text: μ exclusively for @archives

🔞 Siyah • Hatef Mehraban

Мрію навчитись тебе ненавидіти. Знаю, ти вже втомилась від нашої гри. Всі ми втомились. Твій чоловік, всі твої подруги, твої віртуальні друзі мене ненавидять і заблокували в усіх соцмережах. Наше випадкове знайомство обернулось дивним діалогом і набрало шалених обертів пристрасті. Це нереально, я знаю. Це не про нас. З нами таке неможливо. І, так, ти права: я тебе вигадав. Твоє світло-русяве волосся, твою ідеальну фігуру, твій чарівний голос, і твій інтерес до мене: його, до речі, я теж вигадав. Я забагато вигадував, щоб ти стала реальністю. У стосунках, де більшість твого образу — моя вигадка, простіше сказати собі, що тебе не існує, що ти — нереальна, ніж повірити, що така, як ти, могла статись зі мною в житті. Я придумав тебе, полюбив, і не хочу тебе відпускати. Твоя божевільна теорія в тому, що між мною і моєю мрією - прірва. В якій я страждаю. Бо знаю, що реальна ти моєю не станеш. І, щоб не збожеволіти, коли ти виявишся фантазією, я страждаю від драми про твоє уявне зникнення з мого життя. У твоєму образі немає чогось магнетичного, то чому ж я тоді додумав тебе? Нащо намалював твій характер, вніс барви невинних примх, довершив тебе? Якщо ти не така, чому я тебе бачу такою? А якщо і така, земна і звичайна, чому ж тоді я люблю тебе? Чого я чекаю? Чому я хочу продовжувати любити тебе, свою фантазію? Згадай нашу гру: "ти — фантазія", "реальна — ти". Хіба це не прокляття, любити земну жінку, з її всіма недоліками і буденними проблемами? Хіба це не прокляття, що я люблю тебе і більше не зможу розлюбити? Якщо це прокляття, будь ласка, викличте священника. Твоя самотність і моя нездатність зробити тебе щасливою — нестерпні. Мені потрібна допомога. Я хочу визнати свій гріх і стати на праведний шлях. Шлях, на якому не буде тебе. І що, чорт забирай, зі мною не так?

text: α exclusively for @archives

🤩Nonsense • Philipp Wolf, Anaté

Сингулярність осені. Фрактальна. Трансцендентальна. Спіритуальна. Свавільна і безжальна Сингулярність, тільки вона в силах обмежити безмежність мук. Чергова осінь вбиває мою душу, втомлену під літнім сонцем, втоплену тугою за тобою. Остаточні уточнення питань до себе, і їх стає паранормально більше. Паранормально менше відповідей. І знов у напівмареві я неустанно шукаю їх дорогами Києва, де тебе немає. Я відтворюю у голові твої маршрути, я блукаю в твоїх лабіринтах, і ні відповіді, ні тебе немає. Це сіре спопеліле небо, мариться димним привидом, схилилось над моїм страждальним містом, отруєним повітрям смерті. Безнадійно-трагічний здичавілий світ, покараний Богом, проклятий самим Сатаною, наповнений бомбами і страхом і проваллями розбитих чорних вікон, за якими ми ховаємося від самого Неба і втікаємо від себе на інший край планети і планет і в точку сингулярності Всесвіту безкінечної мультиваріантності. Розщеплення. Амбівалентність. Невідʼємність. Однозначності буття, байдужість до безсмертя і скінченності, існуючого і неіснуючого. Упорядкований світ чистих форм і формул, тихих, відшліфованих абстракцій. Без простору і часу. Без болі. І без тебе.

text: μ exclusively for @archives

🌕 Canto del Pilón

Омріяний Берлін. Чи досяжний ти для нас знову? Недосяжний. Чи забудеш ти нас? Відпустиш додому? Дозволиш нам розійтись? Стерти в прах, переступити, пережити, закрити главу і віднайти в собі сили жити далі? Не дозволиш. Ти плоско-раціональний, стальний, нестерпний, по-німецьки складно-красивий і нещадний. В тиші чатуєш. І благословляєш нас на прощання в далеких просторах своєї весни. І повільно варитимеш в муках, коли я благатиму смерті. Відібравши у мене все, лишивши мені лиш себе. Насильно зробивши мене німцем. Ти в мене свавільно вселився, ти вже до огиди нестерпний, непереможний, вʼїдливий і пекучий. І нащо тепер мені ти, якщо її нема? І вона ніколи більше не напише, не візьме слухавки від мене? Їй буде байдуже. І коли я згадую тебе, твої очі, твої вуста і твої слова: «ця ніч, ця берлінська ніч вічна!», твоє мовчання і дотики рук, осінь твоїх сигарет, твої mittelstraße валізи, парфюм твій Chanel у волоссі — я сумніваюсь… то була зі мною ти, чи бліда потвора Суккуба в шатах німецької ночі? І коли я казав тобі «прощай», я мав на увазі не це, а тяжку пекельно-нетерпиму втому від наших з тобою розмов про Гайдеґґера і Шпенглера, Гегеля і Файербаха. І від наших із тобою вечірок, що стали в цьому місті, бувалим, легендою. Від наших спільних сторінок, недописаних книжок, недоцілованих жінок, неповторних історій, скарбів, численних зрад і злочинів. І коли я казав тобі «люблю» — я тебе справді любив. Не вміючи, не знаючи про любов найпростіших речей, я тобі зраджував тисячі раз, кидаючи тебе саму, одягаючи тебе в молекулярно тонкі наряди божевілля, віддаючи тебе на шматування снам, спостерігаючи за твоїми зрадами з чужими чоловіками, я пʼянію від тебе по телефону, випиваючи тебе усю до дна, до нескінченності глибин твоїх очей, твого смачного голосу asmr, осені твоїх сигарет, твоїх поцілунків печалі, принижуючи тебе, підставляючи, приближаючи і відторгаючи тебе, лиш би ти пішла, я ж і справді любив.

text: α exclusively for @archives

🌟 Ulver • So falls the world

Незнайомець. Хто ти і звідки? Простий перехожий? Артистичний ураган, який у неочікувану мить нагло увірвався в моє життя, щоби рознести його вщент? Щоб безслідно вкрасти в мене щось. Хто ти? Проклятий чорнокнижник? Карпатський чаклун? Граф Каліостро? Ти в хаосі знайшов мене в далекім безголоссі простору інших світів, ти просканував усю мене наскрізь, ти побачив мої очі, затоплені любовʼю з бездонною ніжностю. Дні і ночі прискорених інтонацій, без анотацій. З тобою. І ти тримаєш мене на плаву у вічно вируючих бездонних водах, які не стихають ніколи. Гра на півтонах за принципом ентропії, де ти хочеш мене роздобути, дістати, використати і спробувати любити. Де неможливо осягнути в турбулентності стабільність і вийти на першій зупинці, просто натиснувши кнопку. І я, насправді, щаслива від цього. Щаслива, що ти тонеш спокоєм у моїй ніжності, а моя однобока любов дає тобі крила. Як ти зумів надихнути мене на цей абсурдний союз? Я знаю: крізь товщу одноманітності років наш з тобою шлях безжально-очевидно обірветься. До нас прийдуть закоренілі звички і людські бездушні базові інстинкти. Припиняться усі наші дивацтва, які народжували особливість. І не зможемо відчути таємничості душі одне в одному. Вона відкриється і безповоротно щезне назавжди. І з нею ти. То хто ти, і звідки? Найкраще — не знати. Ні хто ти, ні звідки.

text: μ exclusively for @archives

🪐 Chaim, Trikk • Your Mulana

Молю, не люби мене бідним. Ніколи! І не потрібне твоє милосердя. Без грошей я хочу бути самотнім. Безжально самотнім: без твоєї любові. Без зв’язків і без твоєї ласки. Прокляни мене за мою бідність. Зненавидь мою нездатність забезпечити тебе усім, чого ти хочеш. Стань самою жорстокою Стерво на землі. Зрадь мене! Відречись від мене в бідності. Зітри трикляті слова з клятви: “В радості і в горі”, і ніколи, нікому не клянись у вірності. Люби в мені жагу і пристрасть до життя, віру в статки і мільярди, які я віддано принесу тобі до ніг. Без віри мене нема. Мене нема без тебе! Я не хочу бути жебраком. Мені стане соромно бути з розкішною тобою, якщо я за одну лиш ніч не витрачу на тебе десятки, сотні тисяч. Тобі потрібен прохідний найманий працівник? Примітивний, у зношенім лахмітті, який тільки базікає про “вічні затори” з місячним абонементом на метро? Бо не існує ніяких заторів. Існує відсутність грошей на машину. Якщо він не має машини, то нащо тобі бути з ним? Куди ви підете? Яке вбрання ти обереш для поїздки в метро? Чим похвалишся перед подружками? “І що, що він бідний? Він любить мене!”. І не нудить саму від цих тупих слів? Будь нестерпною Стерво. Не давай мені зупинитись. Або я мільярдер, або ніхто. Або ти купаєшся в грошах, або ми з тобою не разом. Жодних помилувань. Невдаха негідний бути з тобою. Любов без розкоші — зрада! Брехня! І я не брехатиму тобі, мій ніжний Ангел, моя зла Богине, моя безжальна Стерво!

text: α exclusively for @archives

✨ It's deep, it's love

Невблаганна швидкість часу. Частинки фотонів яскравого світла щезають. Дивні події наповняться фальшивим шлейфом. Старі фотокартки відкинуть туги поспіхи вільних падінь. Ранок жадатиме нічних метаморфоз. Вирій сніжинок не подарує вже привичну радість. Наївність неминуче зітре слід. І гелієві кульки в суботу і неділю тріснуть як бліді надії. Кровні заробітки статків стануть неважливі. Мильна бульбашка знецінених грошей перетворить на рабів нових помилок. Юність невблаганно скоротає час. Всі сядуть на глу швидкості. Лекція в університеті — до пʼятнадцяти хвилин. Фільм скінчиться раніше, ніж страждання. Побачення не бачать поцілунків. Одноманітні ігри. Дейтинг тепер автокіллер, без сенсів, як шлюха, навгад. Планета летить зі швидкістю світла навколо осі. Послуги втратили цінність. Ніхто вже не візьме своїх книг в літак: тепер на сидіннях, у кожнім планшеті — популярні голови із серіалів. В древніх буддистських церквах свічки будуть тліти не вічно, а швидше. Цинічно. Їх панічно міняють на протязі дня, тисячолітні свічки. І станеться щось ось-ось. І ніколи не взнаємо, що. Ми пропустимо. І не дізнаємось завтра.

text: α exclusively for @archives

🪐 Where do we go

Капкан для таємниць. Божеволію від твоєї краси. Я кричу від неї. Банально неможливо бути щасливим від твоєї присутності, що я саме тебе зустрів, про тебе знати, тебе цілувати. Так жити, щоб ти й гадки не мала про це. Я не збережу в собі цю таємницю, цей невблаганно безупинний ураган. Молю, дослідіть мою душу, знищте бомбу сповільненої дії, видаліть її навічно. Щоб ти ніколи не знала, що я відчуваю. Бо як тільки всі карти відкриються — таємниця спопелиться, замість казки прийдуть примітивні сірі будні з безжальним відліком часу до нашої розлуки. І я скасую кляту долю! Вирвусь з уробороса банальних стосунків. Давай кохати таємно! Без зізнань, стосунків, сексу. Без надії на взаємні сподівання. І станеться вічна чарівність, ми створимо справжній капкан для наших таємниць. Знайдемо ключ від вічної молодості і гармонії стосунків. Тихих, таємних стосунків. Ідеальних. Але ж ні. Ми з тобою — примітивні гедоністи. Ми збуджуємось від думок про те, що закохані в нас знають про наші почуття. І що вони кохають навзаєм. Жага влади над почуттями інших, несумісна з коханням. Бо справжнє кохання не чекає взаємності. Коханню байдуже, що воно невзаємне. І, так, справжнього кохання не існує. Воно щезло вже давно, змінено брехнею і сурогатами насилля особистості: шлюбом, стосунками, вірністю, відданістю.

text: α exclusively for @archives