Ігумен Саватій (Собко)

Свята Православна Церква святкує одне із дванадесятих свят - День Святої Тройці, П’ятдесятниці.

Як і заповідав Господь Ісус Христос, учні після Його Вознесіння перебували разом у молитві та очікували на сходження Утішителя – Духа Святого. За переданням, усе відбувалося в тій самій Сіонській Горниці, де свого часу було звершено Тайну Вечерю.

І ось, на п’ятдесятий день після Воскресіння Христа з мертвих, з неба донісся шум, ніби від сильного вітру, а потім приміщення, де знаходилися апостоли разом з Пресвятою Богородицею, наповнилося незвичайним полум’ям, яке у вигляді вогняних язиків опустилося на кожного з них. У цей момент учні Христові сповнилися Духа Святого та почали прославляти Бога різними мовами, яких навіть не знали раніше.

Основою їхньої проповіді стала звістка про те, що Господь Ісус Христос був розіп’ятий і помер, але смерть була не в змозі утримати Його, і Він воскрес із мертвих – так, як сповіщали про це пророки.

Цей день є днем народження Церкви Христової, оскільки сходження Духа Святого знаменувало повноту дій Тройці по її утворенню: Бог Отець поклав для неї основи в Старому Завіті, Бог Син створив її, коли втілився на Землі, і Бог Дух Святий ствердив її, відколи почав постійно діяти в ній та надавати Благодатні Дари.

Не люди приходять до храму заради зеленого віття, а віття освячується заради людей!

У День Святої Тройці ми традиційно освячуємо у храмах зелене віття. Проте суть молитви в цей день стосується освячення самої людини.

Без усвідомлення цього усе те зілля, яким ми прикрашаємо свої домівки, є лише пустим ламанням дерев. Зелень слугує не просто оздобою, вона свідчить про розквіт та розвиток Новозавітної Церкви, яка була заснована у великий День П’ятидесятниці.

Зелене віття також є і символом людського потенціалу до духовного розвитку та зросту. Адже у молитві освячення священник від імені всієї громади першочергово дякує Богу за Його любов, піклування та безмежну ласку, що Він виявляє «у великих і в малих творіннях Своїх до нашого грішного людського роду, обдаровуючи нас і землю нашу всіма родами рослин на поживу, втіху й науку нашу, щоб ми навчалися премудрості й душею підносились до Нього, Отця світу, від Якого виходить всяка добра пожива і всякий дар звершений».

Так, ми просимо у Господа освятити віття, яке виростила з Його ласки наша земля в цьому році, але також благаємо у Бога простити гріхи наші.

Тож пам’ятаймо, що у велике свято П'ятидесятниці люди приходять до храму не заради зеленого віття, а воно освячується у храмах заради людей!

21 червня - Молитва Ісуса про віруючих у Нього

Ін. 17:18-26

У Євангелії, що читається сьогодні, Ісус молиться Отцю про прийдешні покоління Своїх учнів і послідовників.

Прохання про єдність повторюється тут чотири рази в близьких за змістом формулах: "нехай будуть усі єдині", "нехай будуть у Нас єдині", "нехай будуть єдині, як Ми єдині", "нехай будуть досконалі воєдино".

Єдність, своєю чергою, безпосередньо випливає з любові, якою Отець полюбив Сина і яку Син хоче передати учням ("нехай любов, якою Ти полюбив Мене, в них буде").

Наполегливе прохання Ісуса про те, щоб Отець зберіг Його послідовників у єдності, знову підкреслює, що єдність, про яку Він молиться, не є плодом людських зусиль. Ця єдність укорінена в Бозі й передається людям, насамперед, через Євхаристію. "Як послав Мене живий Отець, і Я живу Отцем, так і той, хто їсть Мене, живий буде Мною", - говорив Ісус юдеям (Ін. 6:57). Отець є джерелом життя для Сина, а Син - для Своїх учнів. Це життя передається учням разом із плоттю і кров'ю Сина Божого, яку вони вкушають на Євхаристії. Одночасно їм передається дар єдності, притаманний Отцю і Сину.

Єдність, якою Церква володіє в силу отриманого нею від Христа дару, функціонує як на вселенському, так і на місцевому рівні. І хоча в адміністративному відношенні Вселенська Церква ділиться на місцеві церкви, а кожна місцева церква складається з безлічі "парафій" (громад, храмів), кожна місцева церковна громада володіє всією повнотою єдності та має все необхідне для того, щоб з'єднувати віруючого з Христом. У кожному храмі, де звершується Євхаристія, віряни через прийняття тіла і крові Христа з'єднуються в єдине тіло і долучаються благодаті Святого Духа. Так у житті громади реалізується остання воля Ісуса Христа: "Нехай будуть досконалі воєдино".

З богословського погляду, єдність Церкви не втрачається під час відпадання від неї окремих членів або цілих груп, подібно до того, як єдність апостольської громади не втратилася, коли від неї відпав Юда. Цей погляд, виражений з граничною чіткістю і безапеляційністю Кипріяном Карфагенським ще в III столітті, зберігає актуальність у богослов'ї Православної та Католицької Церков, за всіх нюансів, що їх привнесла в нього реальність. Згідно з Кипріаном, добрі люди не можуть відокремитися від Церкви: від неї відокремлюються тільки вовки, пси і змії. І "треба радіти, коли люди, подібні до них, відокремлюються від Церкви, щоб своєю лютою і отруйною заразою не погубили голубів і овець Христових".

Ті, хто відокремилися від Церкви, - це ті, про яких апостол Іоанн сказав: "Вони вийшли від нас, але не були наші, бо якби вони були наші, то залишилися б із нами" (1 Ін. 2:19).

Завтра, напередодні дня Святої Тройці, вселенська поминальна субота, коли ми поминаємо не лише тих, кого знали особисто, але також і усіх від віку спочилих православних християн – отців, матерів, братів і сестер наших.

Чому ми це робимо? Бо так Свята Церква засвідчує нерозривний звʼязок живих і померлих, вічну памʼять про усіх християн, які завершили свій земний шлях і перебувають у вічності. Так Церква намагається підтримати порядок, коли молитва про кожного православного християнина невпинно підноситиметься навіть тоді, коли не залишиться на землі живих людей, які особисто його знали. Незважаючи на це, молитва про цю душу завжди підноситиметься християнами, братами і сестрами у Христі до кінця віку. Колись і нас з вами не буде на цій землі, але Церква молитиметься за нас.

Троїцька поминальна субота починається з вечора п'ятниці спеціальною поминальною службою – парастасом (з грецької «клопотання»). Адже, як відомо, біблійний та богослужбовий день бере початок з вечора: «І був вечір, і був ранок: день перший» (Бут. 1: 5). У суботу вранці служитиметься Божественна літургія, а після неї – загальна Панахида.

Запрошуємо всіх вірних до наших храмів, щоби у спільній молитві в цей особливий поминальний день попросити Господа упокоїти душі спочилих у Царстві Небесному, де немає ні недуги, ні скорботи, ні зітхання, але є життя вічне. Запаліть свічку пам՚яті як видимий символ вашої любові і молитви. Подайте записки з іменами своїх спочилих близьких і рідних, аби наші священнослужителі пом’янули їх під час богослужіння.

Нехай молитви за тих, хто відійшов із цього земного життя, будуть милостиво почуті Господом, Який їхнім душам нехай подасть упокоєння в Царстві Небесному.

#Церква_з_тобою

20 ЧЕРВНЯ – ПАМʼЯТЬ МУЧЕНИКІВ ІННИ, ПІННИ І РИММИ НОВОДУНСЬКИХ

Коли до церковної лавки приходять жінки з наміром придбати ікону небесної покровительки Інни чи Римми, то з подивом дізнаються, що на іконах зображені чоловіки. І сьогодні, день вшанування їхньої пам’яті: трьох мучеників Інни, Пінни і Римми. Вони вважаються першомучениками, бо жили ще за апостольських часів (І – ІІ століття), були слов’янами та учнями святого апостола Андрія Першозваного.

Як оповідає святитель Димитрій Ростовський, автор-укладач «Четьїх-Міней», на київських пагорбах апостол Андрій, звертаючись до своїх учнів, сказав: «На цих горах засяє благодать Божа, тут буде велике місто, і Господь воздвигне багато церков…». Так от тими учнями, до яких звертався святий апостол, були Інна, Пінна і Римма. Родом вони походили з північної країни Скіфії, тобто були слов’янами-русичами. Тож їх і називають першими мучениками на землях нашої Руси-України.

За Переданням, Інна, Пінна, Римма були охрещені апостолом Андрієм Першозваним, рукопокладені в священничий сан і спрямовані для укріплення віри й утвердження благочестя серед греків та інших народів, котрі проживали у Босфорському царстві. Дорогою в Таврію (сучасний Крим) вони скрізь проповідували слово Боже і хрестили народ.

За наказом херсонеського князя-язичника за християнську проповідь вони були схоплені і віддані на страшні муки. Тоді стояла сувора зима; ріки були сковані морозом так, що по льоду пересувалися не лише люди, але і коні з возами. Князь наказав поставити в лід великі колоди і прив'язати до них святих, поступово опускаючи їх в холодну воду. Коли лід дійшов до шиї святих, вони, зморені страшним холодом, віддали Господу свої стражденні душі.

Християни таємно поховали тіла угодників Божих. Пізніше, коли настав сприятливий час для християн, єпископ Гедца, керуючий місцевою єпархією, знайшов мощі святих і поклав їх в раку соборного храму. Через кілька років мученики явилися єпископу і наказали йому перенести їх мощі в «суху пристань» – місто, назване Алікс (нині – це окупована росією кримська Алушта).

У 1950 році святитель Лука (Войно-Ясенецький), архієпископ Сімферопольський і Кримський у документі, адресованому «усім священикам Сімферопольської і Кримської єпархії», писав: «Прошу вас, отці всечесні, поминати на відпусті Літургії, вечірні й утрені святих мучеників Інна, Пінна, Римма, бо їх треба вважати кримськими святими. Це – дуже давні мученики».

Святі мученики Інна, Пінна і Римма, моліть Бога за нас!

19 червня - Від скорботи до радості

Ін. 16:15-23

У сьогоднішньому читанні ми чуємо слова про скорботу, яка чекає на учнів після розлуки з Ісусом. Ця скорбота описується через образ жінки, яка мучиться пологами.

Іоанн Златоуст так тлумачить цей образ: "Слова Його означають ось що: вас спіткають нібито хвороби народження, але хвороба народження буває причиною радості. В один і той самий час Він і запевняє в істині воскресіння, і показує, що відхід звідси подібний до виходу на світ із материнської утроби. Ніби так говорить: не дивуйтеся, що через такий сум Я веду вас до корисного; і мати також через сум досягає того, що стає матір'ю. Тут Він натякає і на щось таємниче, саме - що Він зруйнував хвороби смерті і зробив те, що народилася нова людина. І не сказав тільки, що скорбота мине; але що про неї немає і спогаду: так велика радість, що йде за нею. Так буде і зі святими. Але ж жінка радіє не тому, що прийшла людина у світ, а тому, що в неї народилася дитина; якби вона з тієї причини раділа, то ніщо не перешкоджало б і жінкам, які не народжують, радіти за інших, які народжують. Для чого ж Він так сказав? Він навів цей приклад тільки для того, щоб показати, що печаль тимчасова, а радість постійна, що смерть є перехід до життя і що від скорботи буває велика користь. І не сказав: народилася дитина; але "людина". Цим, мені здається, Він натякає на Своє воскресіння і на те, що Йому належало народитися не для цієї болісної смерті, але для царства".

У словах із Нагірної проповіді "Радійте та веселіться, бо велика ваша нагорода на небесах" (Мф. 5:12) Ісус говорив не про те, що радість на небесах стане нагородою за страждання й скорботу на землі: Він закликав радіти й веселитися тут, на землі, серед переслідувань і скорбот. Схожий заклик міститься в словах апостола Петра: "...Як ви берете участь у Христових стражданнях, радійте, щоб і при явленому прояві слави Його зраділи, і піднеслись і торжествували" (1 Пет. 4:13). Тут "зраділи" вказує і на ту радість, яка на землі супроводжує тих, хто страждає за Христа, і на ту, якої вони удостояться після смерті.

19 ЧЕРВНЯ – ПАМʼЯТЬ АПОСТОЛА ІУДИ ЯКОВЛЄВА, БРАТА ГОСПОДНЬОГО

Святий апостол Іуда, з числа 12-ти учнів Христових, походив із роду царя Давида і Соломона, був сином праведного Йосипа Обручника від його першої дружини.

Святий апостол Іоанн Богослов у своєму Євангелії пише: "Ані брати Його не вірили в Нього" (Ін.7,5). Святитель Феофілакт, архієпископ Болгарський, пояснює ці слова так: на початку земного служіння Господа Іісуса Христа сини Іосипа, зокрема й Іуда, не вірили в Його Божественну сутність. Переказ вказує, що, коли праведний Йосип Обручник, повернувшись із Єгипту, став ділити між синами землю, яка належала йому, він побажав виділити частину і Христу Спасителеві, народженому природно і нетлінно від Пречистої Діви Марії. Брати чинили опір цьому, і тільки старший з них, Яків, прийняв Христа Ісуса у спільне володіння своєю часткою і за це був названий братом Господнім.

Пізніше Іуда повірив у Христа Спасителя як очікуваного Месію, усім серцем навернувся до Нього і був обраний Ним у число найближчих 12-ти учнів. Але, пам'ятаючи свій гріх, апостол Іуда вважав себе негідним називатися братом Божим і у своєму соборному посланні іменує себе лише братом Якова.

Святий апостол Іуда мав й інші імена: євангеліст Матвій називає його "Леввеєм, прозваним Фаддеєм" (Мф.10,3), святий євангеліст Марк теж називає його Фаддеєм (Мк.3,18), а у Діяннях святих апостолів він згадується під ім'ям Варсави (Діян.15,22). У той час це було в звичаї.

Після Вознесіння Господа Ісуса Христа апостол Юда вирушив із проповіддю Євангелія. Він поширював віру в Христа спочатку в Юдеї, Галілеї, Самарії та Ідумеї, а потім - у країнах Аравії, Сирії і Месопотамії та, нарешті, прийшов у місто Едессу. Тут він завершив те, що не було завершено його попередником, апостолом із числа 70-ти, Фаддеєм.

Збереглася звістка, що святий апостол Іуда ходив із проповіддю до Персії і звідти написав грецькою мовою своє соборне послання, у коротких словах якого укладено багато глибоких істин. Воно містить догматичне вчення про Святу Трійцю, про втілення Господа Ісуса Христа, про відмінність Ангелів добрих і злих, про майбутній Страшний Суд.

У моральному відношенні апостол переконує вірян берегти себе від тілесної нечистоти, бути справними у своїх посадах, молитві, вірі та любові, заблукалих навертати на шлях порятунку, охороняти себе від учень єретиків. Апостол Юда вчить, що недостатньо тільки віри в Христа, необхідні ще й добрі справи, властиві християнському вченню.

Святий апостол Іуда мученицьки помер близько 80-го року у Вірменії, в місті Арат, де його розіп'яли на хресті і пронизали стрілами.

17 червня - Ісус залишає мир учням

Ін. 14:27-15:7

"Мир залишаю вам, мир Мій даю вам", - говорить Ісус Своїм учням. Сьома заповідь Блаженств із Нагірної проповіді говорить: "Блаженні миротворці, бо вони будуть названі синами Божими" (Мф. 5:9).

Ця заповідь далі розшифровується у словах: "Примирись із суперником твоїм скоріше, доки ти ще на шляху з ним" (Мф. 5:25); "Не чини опору злому. А хто вдарить тебе в праву щоку твою, зверни до нього й іншу" (Мф. 5:39); "Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, благословляйте тих, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить вас, і за тих, хто гонить вас" (Мф. 5:44). Ісус закликає до послідовної миротворчості, до непротивлення злу насильством, до утримання від дій у відповідь при нанесенні шкоди або образи.

Але звідки людині черпати внутрішні сили для того, щоб не відповідати злом на зло, образою на образу, насильством на насильство? З того миру, джерелом якого є Сам Господь. Цей мир Ісус "залишає" учням; мир, що належить Йому, Він "віддає" їм. Вони стають повноправними спадкоємцями та володарями миру, який Він має в Самому Собі.

Природа цього миру інша, ніж той мир, який можливий в умовах людського суспільства. Мир серед людей - це перемир'я між сварками, конфліктами, міжусобицями, війнами. Мир, яким володіє Бог і який Він викладає Своїм учням, має вічну природу, як і всі інші якості та властивості Бога. Даний людям як надприродний дар, він стає в них тією внутрішньою якістю, яка дає їм змогу не відповідати злом на зло, любити ворогів, благословляти тих, хто ненавидить, молитися за тих, хто ображає.

У серці миротворця, яким заповідано бути учнем Ісуса, прокляття, що посилається ззовні, покликане перетворитися на благословення, що надсилається у відповідь, ворожнеча має перетворитися на любов, ненависть - на благословення, образа - на молитву.

Але якщо для Бога мир - природна властивість, то для людини такий мир - надприродний дар, що отримується разом з Ісусом, коли Він вселяється в людину. Цього миру неможливо досягти без єдності з Ісусом.

У сьогоднішньому ж читанні ми чуємо, що Христос говорить про себе як про виноградну лозу та Отця як виноградаря. А Церкву Свою він уподібнює гілкам винограду. У святоотцівській традиції одним із тлумачень образу лози і гілок слугує символ єдності Церкви як "одного тіла у Христі", що складається з багатьох частин (Рим. 12:4-5).