Я з України

Подбаймо про майбутнє своїх поколінь вже сьогодні! Зізнаймося собі, що ця боротьба - вирішальна!

Ті, хто ховаються за спинами своїх співгромадян, чекаючи закінчення війни, думають що їх мине, їх може і мине, але, вони апріорі відправляють на війну своїх дітей та онуків. Ви цього можете і не побачити, не дочекатися... але буде так. То ж, в тому випадку, чи можна називати себе люблячими батьками?

Розбудіть або виховайте в собі самоповагу, яка неможлива без гідної поваги до голосу предків, предків які, не вагаючись, боролися, кладучи свої життя за рідну Україну. Але ж, коли предки залишаються забутими, коли їхній попіл не стукає в серця нащадків, нащадки залишаються тінями.

Не пам'ятаєте чи не знаєте нашої історії, вчіть, поки не пізно! А ще, поцікавтеся подіями, що призвели до занепаду Римської імперії в час правління імператора Калігули! Накладіть на події нашого сьогодення. Як на мене, багато спільного, на жаль.

Пам'ятати історію - необхідно, тому що, як говорив Джордж Сантаяна - "вона повертається, якщо про неї забувають", погано - забувати, ще гірше - не знати її, і ніколи не цікавитись нею. Отже, замисліться, проаналізуйте!

Чим запекліша боротьба, тим величніша Перемога! Вже заплачена величезна ціна. Українські землі захлинаються кров'ю, родини, яких війна торкнулася безпосередньо, радіючи Різдву Христовому, колядуючи, вмиваються слізьми. Ця війна стосується кожного! Нас мільйони, Україна у нас одна!

І, наостанок, українці - нація переможців! Ми на правильному шляху. Плече до плеча, разом до Перемоги!

Слава ЗСУ!

Тільки нема одного брата мого рідного".
Образ чумака, створений закоханим в Україну художником, є одним із найбільш шляхетних в галереї народних типів, змальованих образотворчим мистецтвом ХІХ століття. Постаті героя та його сірих волів, трактовані в поважному, епічному дусі.

Підбірка робіт про чумаків різних художників.

"Чумаки на небі загубили жорна,
Знайшлася яма й на Чумацький шлях,
Мелють, мелють жорна тихо та проворно,
І від того небо в борошні-зірках ........."

Існує легенда, що чумаки їздили до Криму по сіль, орієнтуючись вночі на світлу смугу на небі. Повертаючись із Криму, перші чумаки нібито позначили дорогу сіллю, яка сипалася з дір у возах. Господь переніс цю соляну дорогу на небеса. З того часу чумаки знали шлях по сіль і зворотню дорогу додому.......

Корені чумацтва сягають періоду Київської Русі. Ще у «Літописі Руському» є згадка про прасолів. Вони займалися транспортуванням солі із Прикарпаття. Також в ньому згадується і транспортний засіб чумаків – мажа.

ЦІКАВІ ФАКТИ ПРО ЧУМАКІВ :

Їздили чумаки валками до 100 і більше возів, що їх очолювали виборні отамани.

Одяг чумаків був непоказний, але міцний: дві сорочки, двоє штанів, свитка, чумарка, пояс, шапка-кучма. У холодну пору брали кожуха. Одну із двох сорочок не скидали упродовж всієї мандрівки. Вона була змащена дьогтем і захищала від вологи, пилу, комах та інфекцій. Другу одягали тільки в одному випадку - коли чумак помирав...

Для того щоб в дорозі не заразитись чумою, чумаки мазали свій одяг в дьогтем.

Деякі вчені вважають, що чумаки породили козацтво. Так як вони займалися не тільки перевозкою товарів на сотні кілометрів, а й змушені були його захищати від нападів ворогів. Вони оволоділи військовою майстерністю і стали стержнем козацтва

Чумаки володіли неабиякою майстерністю дипломатів. Вони займалися укладанням міждержавних економічних угод на тих землях, де здійснювали свою діяльність. Це дозволяло їм відкривати все нові та нові ринки для збуту та імпорту товарів

„Жовте листя опадає, падає додолу, а чумаки вертаються із Криму додому..." Чимало народних та професійних мистецьких творів оспівували чумацтво.

Чумак - людина вільна й незалежна; його ремесло забезпечує родині достаток: „Везе Марко Катерині сукна дорогого, а батькові шитий пояс шовку червоного... а діточкам черевички, фіг та винограду, а всім вкупі - червоного вина з Цареграду" (Т.Шевченко).

В довгих мандрівках чумак пізнає світ, зустрічає цікавих людей і слухає дивовижні історії. Втім, таке життя має й інші наслідки: народний оповідач сміється з чумака, який не знає скільки в нього дітей .....

Коли чумакові не щастить, родину обсідають злидні; деякі народні пісні не радять дівчатам одружуватися з чумаками. Трапляються йому й „пригоди" часом недуга забирає нещасного серед степу; останні його думки звертаються до вірних супутників: „воли мої половії, хто ж вам буде пан?".... Товариші, поховавши його, рушають у путь „а той вже там, у них над головами, додому їде, розсипає сіль..."
(Л. Костенко).
Чумак зберігає давні традиції та не схвалює нововведень. Ось вісь його воза зачіпляється об імперський верстовий стовп: „Чи здуріли москалі, чи місця не мали? На самісінькім шляху палі повбивали!" досадує він (С. Руданський).

Деякі чумаки знали дорогу до шинку; інші морили худобу голодом. „Ой, пусти ж нас, пане хазяїне, хоч у ті пусті лози", - просять воли й обіцяють: „ми з дороги не зіб'ємося, нас не треба поганяти!"

Образотворче мистецтво ХІХ століття також звертається до чумацької теми.
Картина Костянтина Трутовського належить
до раннього періоду творчості митця, коли він надавав перевагу стриманому колоритові і точному рисункові. З великою цікавістю художник змальовує деталі широкі колеса, конструкцію упряжі, полотняне вбрання і круторогі голови доглянутих, випещених волів.

Постать чумака випромінює почуття гідності. Його грубий кобеняк, накинутий на плечі, грає пурпуровими зблисками, неначе королівська мантія.
Дозріле збіжжя вказує, що чоловік зображений на шляху додому...
Ретельно укритий віз, очевидно, наповнений сіллю та таранею. Без сумніву, перед нами добрий господар, який дбає про майно й худобу. Та суворе обличчя сповнене турботи й печалі, а темні хмари, які затягують небо, натякають на пережиті в дорозі пригоди. Спадає на думку пісня, в якій чумак поважно відповідає на докори селянина про „ледаче" життя: „я і сію і орю, і раненько з Криму йду, і всіх чумаків веду.

Цього тижня мер Львова Садовий розмістив дві фотографії з міста.

На першій - похорони Воїна. На другій - Різдвяна хода. Різдвяні зірки, вертеп, чорти, янголи, пастушки, царі. На тій самій вулиці, на тій самій площі. Різниця між цими світлинами - якась година.

25-го, вдосвіта, на Різдво бомбили Київ, а вдень, через пару годин - Різдвяна хода від Михайлівської. Зірки, вертеп, чорти, янголи, пастушки, царі... Маси людей, діти, люди...

Ой, як же було ізпрежди віка... Напроти Софії. Напроти себе.

То є сила Нації і Народу. Ми живі. Ми живемо. Не злякались, не зламались, не сховались у нори, зберегли гідність і честь. Син Божий народився!

То є те саме Різдвяне Диво, про яке ми багато читали, але часто не ладні побачити в своєму житті. Не бачимо, не чуємо, бо воно прямо тут, поміж нами - писав Сковорода.

На таких принципах побудовані українські народні казки. Добро перемагає. Зірка Різдва долає темряву. Микита Кожум'яка перемагає чудовисько. Івасик Телесик обманює змію. Котигорошко вбиває змія... І навіть Пан Коцький має свою сатисфакцію.

Ми віддали ядерну зброю. Але ми не віддали ту силу, яку ніхто не помітив, і не уприявнив. Ми зберегли ту силу, про яку й самі не знали. Бути укранцями, бути Україною!

Вчені, які досліджують космос, кажуть: ми, по-суті, нічого не знаємо про Всесвіт. Ми кожен день відкриваємо якісь неймовірні речі, що спростовують всі наші ранішні припущення.

Те саме можемо сказати про себе. Ми про себе нічого не знаємо. Ми тільки починаємо себе відкривати. Ми ще самі не свідомі тої сили, яку маємо...

Ой, на горі та й женці жнуть!

Чепонога Віталій.

- Хросько, хай твоя Свєтка прийде до нас.
- А твоя мала до нас..
Таку змову робили баби в канун Святвечора.
Гарно вдягали, нас, давали хусточку-клуночок з "вечерею", перевіряли знання віршика й ми радісно стартували.

- До Оришки не ходи. До Марфи теж. А баба Параска чекає. Ще до Саньки, до Хведори на хутір, тіко там скажи, чия ти. Бо ще переплута з Захарьковою й одних пирогів дасть.

Політика й дипломатія - це не тіко про Брусель та інститути міжнародних відносин.
Цього навчали нас з дитинства.
З цими мої баби-діди дружили сильно.
З цими не дуже, просто приязнь.
З цими - тиха неприязнь.
А отут ворожнеча.
Усе, як в великій політиці, тіко маненьке, сільське.

Тож, уроки товарно-ринкових відносин входили через голову, шлунок і кишені.
Від перших я отримувала шоколадні канхвети, мандарини й бумажняні рублі, аж десятку могли дати.
Від других все таке ж , але з бумажняних - рубль й купа залізних грошей, "мілоч".
А від третіх - льодяники, "ракові шийки" та пироги.
До четвертих я й не сунулась навіть.

Я ж в свою чергу зобов'язана була:
Бути чистою, не заїденою шоколадними канхветами ( трималась з усих сил до свого дому).
Ноги обтрусити від сніга-грязюки, не тягти в чиїсь сіни.
Не розлити кутю, не згубити клуночок з вечерею, що тягався один з дому в дім.
Всим розказати гарно, без зупинки й однаково :" Прислали мама й тато з хлібом-сіллю-з вечерею....".
Розказати ще віршів, як попросять старі чогось "культурного".
Поклонитися, як зайшла в дім.
Усміхатись, не бути "кисломордою".
Всих знати , як кого кличуть.
Не переплутати ненароком, й не назвати бабу Хведору "богомольною сектанткою", або діда Онисима "отой приймак Марфин", як називали між собою дорослі..
Як питають, то не бурмиситись, а розказати : чиїх я, як звуть, де живу, як дід-баба, мама-тато, тітки-дядьки..
Запитати, як вони.
Вміти "поговорити за жисть" на свому рівні.
Не збовкнути зайвого.
От баби це любили, страшне: "у Саньки Лариска така язиката, все розбазіка, кумедія та й годі !",- і довольні такі, що взнали щось не афішоване.
Передати найщиріші вітання від баби Хросі й діда Яшки.
(Хоч напередодні я чула краєм вуха, що бабця обіцяла сусідці "не прийти на її похорони, як та дуба (якогось?) вріже".)

Ааа, ще одне: не кривити мордяку, якщо дали дві каклети й одні пиріжки.
-спасибі, спасибі - усміхатись.
Бо раз ми вигребли трандюлів за те, що понаштрикували на забора вареники, які в кульку нам дала баба Пашка, тіко від неї вийшли.
А собаки позбігались , обліпили забора й виїдали потріпку.
Дипказус вийшов тоді, на нас бабі вручили ноту, нас було вислано назавжди з Пашкиного двору:
" Разтакіть вашу мать, бісові діти! Щоб вам пусто було! До двору й не підходьте близько Пашкиного.."
Але я підслухала раз, як моя баба і баба теж висланого дипломата Ванька іржали між собою з нашої витівки й називали оту Пашку " жадною старою сучкою".

Таку сільську дипломатію ми всі вивчали з пуп'янка. Дніпрянщина.
Та кругом таке було.
Зараз дивишся, дивишся на оте все дійство наших притирків невмиваних, нечесаних, кисломордих у Хранціях, в Гамериках...
Чи пуцвірки баби не мали?
Чи звідкись незвідси?

Світлана Сілаєва.

Міста, засновані римлянами поза межами Італії. Як бачимо, до берегів Понту і Меотиди римська хвиля містоутворень не дійшла, хоча укріплені табори типу Харакс на мисі Ай-Тодор (тепер с. Гаспра) чи римська фортеця Аліобрикс біля с. Орлівка Одеської області свідчать, що Рим намагався закріпитися на понтійських берегах. Тут панувала розвинута еллінська культура і морська торгівля, інтегрована в бізнес, побут і політику десятків місцевих племен і народів.

Північне узбережжя наших морів у римський період панування (яке датується з 63 р. до н.е. по сер. ІІІ ст.) перебувало під контролем сарматів, у Криму – скіфів і таврів. На початку ІІІ ст. до цих берегів відбулося вторгнення готів. Для укріплення дунайського кордону імперії римські регіони з Понту передислокувалися на Істр, посилили флот. Але це не врятувало південні понтійські міста і села та все Східне Середземномор'я від грабіжницьких морських походів готських племінних союзів.

На реконструйованій карті Птолемея в сер. ІІ ст. завдяки вказаним координатам у місці впадіння р. Лік (теперішній Кальміус) вказане місто Нigrey (Hugris). Краєзнавець Маріуполя Віктор Мазур прив'язує його локацію до сучасного Лівобережного парку поруч з Азовсталлю, орієнтовне ж заснування як римсько-сарматської торговельної факторії локалізує в другій половині І ст. до Р. Х.

Хоча в гирлі Кальміусу та на морському узбережжі поруч існувало кілька поселень кочовиків від епохи бронзи (Маріупольський могильник дніпро-донецької культури майбутніх аріїв) до позначення міст на генуезьких портоланах (Рарасоmа) і турецькій мапі ХVІІ ст. (Аdamah, назва якого залишилася в назві озера Домаха і легендах про козацький сторожовий пост А/домаха), значна частина маріупольських істориків і краєзнавців вважають новою датою заснування міста 1743 рік.

Принаймні перші письмові згадки перебування запорожців риболовів і болоховців (мисливців) на Кальміусі та перелік імен кальміуських полковників та інших паланкових старшин йде саме з цього року. Сотні козаків і українських селян проживали в межах майбутнього Маріуполя і його околиць у період Нової Січі й до депортації в 1778–1780 роках з Кримського ханства румеїв і урумів.

Не російська і не римська імперії заснували місто, а запорозькі козаки. Які разом з українськими селянами, іноді з кримськими татарами жили на землях, де невдовзі розквітли великі міста і багаті села України..

Карта зі сторінки Костянтина Хіміченка

Олексій Петров ©

Після цього допису, я напевне знов стану лейтенантом, але коли справа стосується бойових побратимів, я мовчати не збираюся! Та й «ромбіки» мене ніколи не цікавили. (Якби лише в них був сенс щастя)…

Спочатку було слово. Так, так… Від тієї самої…кгм… Марʼяни. Читайте уважно.

«Ну а Юра, звісно, догоджає генералам — без цього красунчиком у військовій формі не залишишся... (А тепер УВАГА!!!) Крім того, за моєю інформацією, у підрозділі Федоренка вже було кілька смертей та поранень під час розбирання вибухівки, зокрема з російських снарядів. Один із них було навіть доставлено прямо до Харкова, де він вибухнув. Однак усе це зам'яли і в звітах подали як «приліт». Зам'яли завдяки зв'язкам, незважаючи на те, що такі випадки призвели до загибелі людей. Коли ти дружиш із генералами, таке можливо...» (с)

Я сподівався, що у цієї ЗЕленоі потвори, є якісь гальма. Ну хоч якісь. Нехай примітивні, але гальма. Помилявся наївний хлопчик. Безумна тварина зірвалась остаточно з ланцюга. І питання не в командирі підрозділу «Ахіллес», Юрії Федоренко. Він людина впізнавана, поважна і сам собі дасть раду. Мене, мʼяко кажучи вкурвило те, що ця безумна істота через «Ахіллеса» атакує тисячи пацанів які…

Хвор@ба ти ЗЕлена, як ти думаєш, чому це хлопці, зовсім зненацька починають розбирати боєприпаси, зокрема снаряди? Ну ти дійсно, уявляєш що все виглядає так?
- О, бля! Монка девʼяноста. Давай розберемо?
- А навіщо? Там шість кілограм пластиду. Якщо п@здане, нас не те що не знайдуть… Шукати не будуть. А ще і уламків пару тисяч.
- Та хз. Не знаю. Просто так.
- А, ну якщо просто так, то давай тягни болгарку, зараз будемо пиляти. Ги-ги-ги.

Тобто військові розбирають боєприпаси ризикуючи життям… ПРОСТО ТАК, (як кажуть) від нех@й делать?! Чи все виглядає трішки по-іншому? Десь приблизно так?

- Командир. Суміжники намутили трофейних мінометних, вісімдесят других «кабачків»! Забираємо?
- А що хочуть взамін?
- Та нічого. Два пака енергетика кажуть, вистачить.
- Супер. Забираємо. Підривачі памʼятаєте як переробляти?
- Звичайно ж.
- Плюс. Тільки обережно. Потім скрутить той рідний хвостовик, поміняємо його на пластиковий. І гоу-гоу.
- Плюс, плюс, командире! Зробимо!

Або беруть боєприпас з … і знов таки, (шалено ризикуючи життям) пилять його, дуууууууже обережно пилять, аби дістати суббоєприпаси, які вже потім будуть скидати з дрону? Або пилять снаряд, (одразу до речі набуваючи собі кримінальну статтю), достають з нього дещо, потім це додають ще до чогось, і потім все це скидають на голови окупантам. Або… Або… Або…

Як ти думаєш, Марʼяно, чому вони це роблять? Іноді гинуть підриваючись, але роблять. Знов гинуть. Але продовжують пиляти, щось вигадувати, додавати одне до іншого, аби все це потім подарувати під@рам. Так чому? Може тому, що просто хтось тупо забив хер тоді, коли треба було терміново готувати країну до повномасштабного вторгнення і продовжує забивати той же хер зараз? Забивати на виробництво широкої номенклатури і в достатньої кількості боєприпасів для ударних дронів, аби пацани не пиляли снаряди (і не тільки), розбирали міни, щось вигадували аби у них було чим вражати окупантів! Роблять тому, що там, в окопах наша піхота, яку треба прикрити. Зробити неможливе, але прикрити.

Не знала про це, потворо ЗЕлена? Ну тепер знаєш…

p.s. Дуже сподіваюсь, вірю в те, що колись ти опинишся в залі суду де відповідатимеш за все, починаючи зі справи «вагнерівців», яку дехто дуже ретельно прикривав.