фінчер кубриком

Додивлююсь минулорічне фестивальне кіно і яке ж воно все-таки фестивальне у всіх сенсах - розтягнуте до неможливості, зі специфічними сенсами для трьох людей, з відсутністю гостроти, хоча обрана тема це і має містити у собі. У будь-якому разі, якщо у вас є під три години вільного часу на одне кіно, раджу переглянути «Насіння священного інжиру» Мохаммада Расулофа і «Про суху траву» Нурі Більге Джейлана.

Принагідно нагадую про свій профіль у Letterboxd.

Ось мій список найкращих проєктів року. 2023-тій був таким сильним, що мені доводилось розділяти «найкращий» фільм від «головного», додавати «Medal of Honor», але як добре, що 2024-тий жахливий. Звісно, я не все переглянула, вотчлист нескінченний. Уникаючи відміток лише найгучнішого кіно, основа така:

➖Головний фільм року: «Дюна: Частина друга».
➖Найкращі фільми року: «Вілл і Харпер», «Час жити», «Його три доньки», «Тьюздей», «Любов, брехня та кровопролиття».
➖Найкращі українські фільми року: «Медовий місяць», «Я і Фелікс», «Відблиск».
➖Найкращий мультфільм року: «Потік. Останній кіт на Землі».
➖Найкращі серіали року: «Фолаут», «Симпатик», «Дисклеймер», «Темна матерія», «Ніхто цього не хоче», «Ріплі», «Оленя», «Мертві хлопці-детективи», «Палм-Рояль», «Шьоґун».
➖Звернути увагу (кіно): «Пам'ять любові», «Оріон і Темряк», «Бітлджюс Бітлджюс», «MаХХХін», «Крива дорога», «Мармелад», «Іноді я думаю про смерть», «Поселенці», «Єретик», «Асфальтові джунглі», «Озеро Каддо», «Жінка години», «Квартира 7A», «Затримай дихання», «Скарб», «Самотні вовки», «Спасіння», «Догляд за шкірою», «Ребел-Ридж», «Жадібні люди», «Фемм», «Мертві не завдають болю», «Гамбіт королеви», «Останній сеанс Фрейда», «Кілер йде геть», «Материнський інстинкт», «Мерзенні посланнячка», «Космонавт», «Бастард», «Педро Парамо», «Неймовірне життя Ібеліна».

Про всі ці стрічки можете знайти матеріали у «Житомирському кінофестивалі».
#фінчеркубрикомрік

Якщо Хван Дон Хьок і Netflix наважились на другий сезон «Гри в кальмара», вклались в промо і хочуть здаватись серйозним гравцем на ринку, то і говорити про них треба саме так. Перша частина була специфічною формою розваги як для багатіїв, що спостерігають за стражданнями маргіналів, так і для глядачів. У проєкті ставили занадто сильний акцент на головному герої, тому зрозуміло, що ми його побачимо у фіналі, а несподіваних зворотів не станеться. Гра на виживання не хотіла здатись реалістичною, при цьому у ній завжди намагались відшукати критику соціальної політики Південної Кореї, впливу США, капіталізму тощо. Як на мене, це тут дуже другорядне і працює занадто погано. Так і перші два епізоди другого сезону «Гри у кальмара», цілі дві години, пішли в нікуди з усім моралізаторством, детективними елементами, натягнутими лініями стосовно гідності, честі, рівності. Розмови про те, що люди - це сміття, і таку тезу чим швидше треба закарбувати у пам'яті, втомлювали, але сцена про вибір між хлібом та можливостями хороша. Лише її я собі і залишу поміж всіх епізодів.

Другий сезон також банально гірше знятий, а акторська гра Лі Чон Че стала ще більш гіпертрофованою і її неможливо сприймати серйозно, як і перехід серіалу від такої собі притчі до ідеї месіанства. Герой з разу в раз повторює одні й ті ж репліки про те, що місце змінює людей, коли насправді людська сутність у цих умовах стає справжньою [якщо чесно, то краще передивіться «Платформу» Гальдера Гастелу-Уррутії, навіть другу, ніж витрачати 7 годин]. Хван Дон Хьок довго думав, як би викрутити нікчемний сюжет і у четвертому епізоді нарешті повертає русло проєкту до гри у всіх сенсах - тут вам і стокова музика, і комічні прийоми, і кривляння у міміці героїв, і очевидні недоліки монтажу звуку. Ледь не забула: капіталізм - це ж про страшних європейців та американців, а отже щонайменше один з молодих персонажів повинен мати проблеми з криптовалютою і спілкуватись з домішками англійської; треба щось інше, а отже додамо питання трансгендерності, яке не має ніякого сенсу навіть для цієї людини; треба трішки екшену і на екрані з'являється недолугий повстанський шутінг з кривим кліфхенгером.

Це так погано, як тільки можна собі уявити. Netflix, верни моє врем'я!
#житомирськийкінофестиваль

Невеличкий подарунок на Різдво від Apple TV+: якщо у вас є акаунт, то навіть без підписки ви можете переглянути частину першого епізоду другого сезону «Розриву» у розділі «Bonus Content». Повноцінна прем'єра відбудеться 17 січня наступного року.

Про перший сезон можете знайти випуск на каналі.

It's «Анора» time.

По-перше, чому цей фільм шкідливий. Все дуже просто - він повертає росіян у культурний світовий простір. Вони були у ізоляції з 2022-го, а найбільшим винятком був Кіріл Сєрєбрєнніков, який прописався у Каннах. Нагадаю, що це не через те, що він талановитий автор - росія була найкращим ринком (20%) за кількістю відвідувачів для французького кіно в 2023 році. «Анора» розповідає про росіянина, тут грає ряд російських акторів, яких також потенційно номінуватимуть на головні премії [чи вже запрошують у майбутні проєкти], зі сценарієм режисеру Шону Бейкеру допомагав росіянин, тут є російська мова і російська музика. Світ васхітілся. Наперед скажу, що якби замість росіян були українці, я б назвала цей шлак шлаком ще раз.

Але висловлю окреме враження про фільм поза першим пунктом. Як розвивається сюжет: ми бачимо головну героїню-стриптизерку «в роботі» - її замовляє син російського олігарха - на куражі вони одружуються після кількох його «замовлень» - про це дізнаються на росії і хочуть розірвати шлюб - хлопець тікає, кидає вже дружину з надісланими робітниками-вірменами батька - вечір вони шукають його містом, влаштовуючи у різних локаціях хаос - знаходять, анулюють шлюб, дівчина повертається додому. The End. Пропоную задуматись, про що цей фільм. Шон Бейкер любить розповідати про маргіналів, про людей у складних обставинах. Якщо сама специфіка роботи головної героїні в «Анорі» мала сприйматись за складність, тоді цей фільм про це. Але дівчину не показують як ту, яка страждає - навпаки вона намагається скористатись можливістю зірвати куш від дурного інфантильного сина олігарха. Тому це і не історія про трагічне кохання, коли грубі дорослі руйнують романтику молоді, адже любові тут не було у зародку. Це не сюжет про «Ромео і Джульєтту», але точно розповідь про гроші - хлопцю хочеться закріпитись у США, аби не повертатись до росії, де доведеться працювати, а дівчина лише впродовж кількох днів переходить від «кілька доларів за приватний танець» до «ета рускій соболь, он дароже, чєм ваша норка». Смішно дивитись моменти, коли хлопець включає телевізор, де грає один з його улюблених російських гуртів, і він дивується, що дівчина цю музику не чула; чи коли він у напівтиші називає прізвище батька, як заможної фігури, від імені якої має бути страшно, проте дівчина знову не має ніяких асоціацій. Тому з функцією зображення деградації молоді Шон Бейкер впорався, але це найгірший фільм у його фільмографії, який насправді не зачіпає тему сексуальності як інструменту. Ті зародки у вигляді сцени у машині з Юрой Борісовим ні про що не говорять, крім того, що дівчина здивована, що її не хочуть:

- Чому ти мене не зґвалтував?
- Бо я не ґвалтівник.

Absolute cinema.

Фільм точно має шанси відмітитись і у номінаціях за акторську гру. Дивно, що гру Борісова взагалі обговорюють - за всю свою присутність він виконує виключно фонову функцію без реплік, а тому не має ніяких емоцій. Певна частина глядачів намагається віднайти формування зв'язку Анори з його героєм, але, як на мене, це притягнуто за вуха. Сама Майкі Медісон зіграла непогано, та від неї більшого за крик, нецензурну лексику і «кіпіш» не вимагали. Те ж з Марком Ейдельштейном - я дивуюсь, чому його підписують на нові претензійні проєкти, так як представити якийсь образ йому не вдалось. Він просто хлопчик, «який завжди щасливий».

І до улюбленого. Шона Бейкера номінують за монтаж: у фільмі і дійсно нема «неправильних» склейок. Зокрема це через те, що сама зйомка нудна і нагадує репортажну, коли ми не можемо зачепитись за об'єкт чи суб'єкт, а бігаємо по квартирі, місту разом з оператором. Ми всюди і водночас ніде. Якщо і вишукувати бодай щось цікаве, то нехай це буде сцена появи вірмен у будинку, але перфоманс швидко переходить у стадію хаосу. Що ж до кольору, то це щось сіре, вицвіле і нудне, навіть та ж сцена у Лас-Вегасі, яку теж використовують для постерів. І ще - де музика?

Я не вибудовувала очікувань, не прагнула уникати того, що якісне могло мати кіно. Але воно не має нічого. Який рік, таке й кіно, мабуть. Ще й з росіянами, фу.

😐

«Бруталіст» є одним з найбільш високо оцінених фільмів цього року, але світ побачить його лише у січні 2025-го (в Україні він вийде наприкінці лютого). Коли медіа вже обмінялись улесливими відгуками, А24 як американські дистриб'ютори фільму почали обговорювати і техніку кіно.

Режисер Брейді Корбет завжди знімає у форматі 1.66:1 на легкі 35-міліметрові камери ARRI. Але це часта практика на сьогодні, тому зі своїм постійним оператором Лолом Кроулі він пішов далі, використовуючи Beaucam VistaVision - якісний, чіткий, широкий формат для підкреслення «епічного масштабу і сторітелінгу». VistaVision використовує горизонтальне положення 35-міліметрової плівки, на відміну від стандартного вертикального, і саме це дозволяє захопити більшу площу кадру, що значно покращує також якість зображення. Чомусь якщо цим форматом і користуються, то не відмічають, тому «Бруталіст» є першим фільмом з 1961 року, який знімали «повністю» чи вагому частину за допомогою VistaVision.

Це прекрасний формат для представлення архітектури, бо ви, наприклад, буквально бачите всі малесенькі частинки бетону і водночас фіксуйте всю будівлю в одному кадрі [за сюжетом «Бруталіст» розповідає про архітектора, тому це додатково важливо],

- режисер Брейді Корбет.

Ще однією причиною використання VistaVision, крім охоплення простору та настрою, було те, що Корбет захоплювався «Запамороченням» Альфреда Гічкока 1958 року, знятого цим форматом, а саме сценою з мостом «Золота Брама». Ось ця вирізка з фільму - якщо ви порівняєте її з трейлером «Бруталіста», то дійсно побачите схожості навіть у відчутті автором кольорів та їхніх акцентів.

Фільм йде 215 хвилин, тобто більше, ніж «Оппенгеймер», і на передпоказах його демонструють з антрактами. Але за любов команди до свого продукту, так як працює інтровертність фільму, як це все тендітно представляється, я, мабуть, назву «Бруталіста» фільмом року. Коли перегляну у лютому 2025, звісно.

Ще один приклад, як європейські країни стають помітнішими для виробництва американського кіно, отримуючи певні переваги - Variety пишуть, що «Носферату» Роберта Еґґерса знімався зокрема у Празі і тим самим це підвищило стимули для ігрового кіно з 20% до 25%. До того ж у Чехії поправкою до законопроєкту про аудіовізуальні послуги було введено стимул у розмірі 35% для цифрового виробництва та анімації. Крім того, максимальну суму видатків за проєкт було збільшено втричі до $19 млн.

У виробництві кіно Чехія і дійсно розвивається - там знімаються «Той, що біжить по лезу 2099», «Фундація», «Балерина» Лена Вайсмана тощо. Страшно порівнювати з нами і скільки ми втратили до 2022-го. Якби зараз у таких складних умовах ми могли хоча б своє виробництво забезпечити, але ж це занадто неприємна розмова.

«Порцелянова війна» Слави Леонтьєва і Брендана Белломо у шортлисті на премію «Оскар» до номінації «Найкращий документальний повнометражний фільм». У короткометражній категорії відмітився «Once upon a Time in Ukraine» Бетсі Вест і Тетяни Ходаківської про те, «як діти в Україні виживають від російської військової машини, мішенню якої стали вони та їхні родини».

Голосування за повноцінну номінацію призначено на 8-12 січня, а офіційно номінанти будуть названі 17 січня.

Є ряд елементів у сценаріях, які мене дуже вкурвлюють. Переважно це зображення інфантильності, разючої невпевненості, що блокує прийняття рішень, надмірна романтизація алкоголю тощо. Тому мені було неприємно дивитись початок «Дисклеймеру» Альфонсо Куарона - людина відчайдушно тримається за свою таємницю, що їсть її зсередини, і при цьому псує абсолютно всі складові свого життя. Звісно, це розвіялось з останнім епізодом.

Особливість проєкту у тому, що він викликає дуже багато протиріч. Наприклад, ми маємо складати пазл з кінця, не розуміючи, за що вхопитись, і цей клубок розгортається задовго. Або ж витончені музичні композиції Фіннеаса О'Коннелла [так, того самого брата Біллі Айліш], що гідні відзнаки на «Еммі», розрізнено працюють з дивакуватими операторськими рішеннями Бруно Делбоннела і Еммануеля Любецкі, коли навіть приглушені тони говорять про увагу до деталей, слів та настроїв, але нам демонструють стилізоване мок'юментарі з хиткою ручною зйомкою і навмисним коригуванням зуму. Цим не нехтували у «Спадкоємцях», проте там глядача одразу кидали у цей формат нескінченної біганини, укладення вигідних бізнесових угод та складного сімейного життя з сильним патріархом. Джессі Армстронґ у свою театралізовану постановку додає реалізм, утворюючи відчуття нашої присутності біля героїв. «Дисклеймер» Куарона не запрошує нас у такі глибини сімейних проблем та внутрішніх переживань - холод на вулицях Великої Британії такий, як і у самих її жителів. Тому ця видозміна операторського стилю виглядає грубою, попри прекрасні крупні акценти на дірці на шкарпетці сина, коли батько оглядає стан його самотньої оселі; на краплі дощу, що стікає з вікна, коли до нього притулився чоловік у вразливий момент.

Наратив від кількох осіб, цей «ненадійний оповідач» - це точно те, що треба було «Дисклеймеру». Як би ми ще краще зрозуміли почуття, емоції уникаючих батьків щодо їхніх дітей? Або ж те, чи дійсно вони уникали, чи переживали щось повністю протилежне? Вся історія зав'язана на двох людях - Кетрін Рейвенскрофт і Стівену Брігстоку, які у різний момент ранили одне одного через одну подію, яка сталась 20 років тому. При цьому мені не вистачало на екрані Кейт Бланшетт, але доводилось споглядати на душевні муки Роберта Рейвенскрофта. Саша Барон Коен не є драматичним актором, як би не намагався - емоції відчуваються занадто штучними, тому й складно повірити чи то у сльози розпачу, чи то у рішучість. 6 епізодів нам малювали історію, яку вщент розбили у фіналі: тепер Кетрін не молода сексуальна жінка, що зваблює 19-річного хлопця, а ґвалтована протягом 3.5 годин; Джонатан не є маминим хлопчиком, який залишився сам у іншій країні - він той, для кого загибель навряд чи є індульгенцією; Роберт тепер не чуйний чоловік і батько, а тюхтій і егоїст. Дивно читати відгуки до серіалу, у яких люди пишуть, що це банально, або ж що це неправдиво. У 7 епізоді наратора нема, тепер це істина. Навіть логлайн епізоду звучить так: «It's time for my voice to be heard». Ми чуємо, що дівчина Джонатана була вимушена раптово втекти від нього з Італії додому (а про причини не говорять, бо занадто соромно), бачимо його мати, яка часто проявляє агресію, спостерігаємо за батьком, абсолютно засліпленого жагою відплати невинній дитині (тому будучи поруч у лікарні з хлопцем, який у несвідомому стані звертається до матері і шукає руку для підтримки, Стівен Брігсток «відпускає свого сина»). Але не тільки природа зла для мене є наскрізною/важливою у «Дисклеймері», а травматичний досвід дитини, мозок якої сам її й рятує.

Альфонсо Куарону хотілось створити кіно, а не телевізійний продукт. Аби все відчувалось цілісним, незважаючи на різножанровість оповіді. І, як на мене, йому вдалось - серіал хочеться переглянути «за раз», вловлювати всі сюжетні лінії. Тому я назву його одним з найкращих проєктів цього року: якщо «Темна матерія» піднімала питання вибору людини і його впливу на майбутнє життя, маючи у основі тендітну лірику, то «Дисклеймер» кидає нас у вирій хиткої інституції шлюбу поруч з кричущою еротикою та сексуальними зґвалтуваннями.
#житомирськийкінофестиваль

У статті «The best films of 2024: all the votes» Британський інститут кінематографії (BFI) опитав 118 журналістів, аби укласти списки найкращих фільмів року. Лі Сінгер (The Guardian) та Келім Афтаб (BBC Radio London/Red Sea International Film Festival) відмітили «Ти - космос» Павла Острікова, а Джим Гоберман (NYT) і Тревіс Джеппесен - «Мирних людей» Оксани Карпович.

Одна з причин, чому я хотіла, аби саме «Мирні люди», а не «Ля Палісіада» Філіпа Сотниченка, представляли Україну серед претендентів на номінацію на 97-му премію «Оскар» в категорії «Найкращий міжнародний повнометражний фільм». Стрічка пройшла на Берлінале тихо, але помітно для критиків, зокрема через свою форму. І у цьому є своя маленька перевага.

Поки ми всі чекаємо на весну наступного року, аби подивитись «Ти - космос» Павла Острікова, раджу переглянути режисерський розбір фінальної сцени «Mia Donna» - короткого метру про те, як життя 46-річної Оксани змінюється, коли її чоловік Толік перетворюється на 7-річного хлопчика. Так, в українському кіно теж є метафоризм.

Кастинг-директорка Алла Самойленко виклала величезний пост про нову крінжу, пов'язану з майбутнім проєктом Даррена Аронофскі «Caught Stealing» - режисером, який допомагав появі лімітованому показу «Кита» у нашій країні, який продюсував документальний фільм «Віктор» Олів'є Сарбі про молодого глухого чоловіка із Харкова, що отримав прем'єру у Торонто. Якщо коротко: треба були актори «зі Східної Європи», обирали зокрема серед українців і росіян, ролі отримали Юрій Колокольніков і Нікіта Кукушкін.

З одного боку, я не дивуюсь, американцям мало русачків, а брати в антагоністи мексиканців їм вже не так цікаво. З іншого ж, у доволі, здавалося, адекватного Афонофскі та одного з амбасадорів UNITED24 Лієва Шрайбера, який теж зіграє в «Caught Stealing», ніяких питань щодо кастингу чомусь не виникло.

2025 року на Sundance у категорії «World Cinema Documentary Competition» буде представлено два фільми щодо подій в Україні:

➖«2000 Meters to Andriivka» (Україна) Мстислава Чернова про те, як серед невдалого контрнаступу журналіст документує події з українськими військовими, що виконують завдання - звільнити стратегічне село від російської окупації, але чим далі вони просуваються, тим більше розуміють, що ця війна може ніколи не закінчитися.
➖«Mr. Nobody Against Putin» (Данія, Чехія) Девіда Боренштейна про те, як з початком повномасштабного вторгнення в Україну школи росії перетворились на пункти вербування для участі у війні - зіштовхуючись з етичною дилемою роботи в системі, яка визначається пропагандою та насильством, сміливий вчитель йде під прикриття, щоб зняти те, що насправді відбувається в його власній школі.