Є ряд елементів у сценаріях, які мене дуже вкурвлюють. Переважно це зображення інфантильності, разючої невпевненості, що блокує прийняття рішень, надмірна романтизація алкоголю тощо. Тому мені було неприємно дивитись початок
«Дисклеймеру» Альфонсо Куарона - людина відчайдушно тримається за свою таємницю, що їсть її зсередини, і при цьому псує абсолютно всі складові свого життя. Звісно, це розвіялось з останнім епізодом.
Особливість проєкту у тому, що він викликає дуже багато протиріч. Наприклад, ми маємо складати пазл з кінця, не розуміючи, за що вхопитись, і цей клубок розгортається задовго. Або ж витончені музичні композиції
Фіннеаса О'Коннелла [так, того самого брата Біллі Айліш], що
гідні відзнаки на «Еммі», розрізнено працюють з дивакуватими
операторськими рішеннями Бруно Делбоннела і Еммануеля Любецкі, коли навіть приглушені тони говорять про увагу до деталей, слів та настроїв, але нам демонструють стилізоване мок'юментарі з хиткою ручною зйомкою і навмисним коригуванням зуму. Цим не нехтували у
«Спадкоємцях», проте там глядача одразу кидали у цей формат нескінченної біганини, укладення вигідних бізнесових угод та складного сімейного життя з сильним патріархом. Джессі Армстронґ у свою театралізовану постановку додає реалізм, утворюючи відчуття нашої присутності біля героїв. «Дисклеймер» Куарона не запрошує нас у такі глибини сімейних проблем та внутрішніх переживань - холод на вулицях Великої Британії такий, як і у самих її жителів. Тому ця видозміна операторського стилю виглядає грубою, попри
прекрасні крупні акценти на дірці на шкарпетці сина, коли батько оглядає стан його самотньої оселі; на краплі дощу, що стікає з вікна, коли до нього притулився чоловік у вразливий момент.
Наратив від кількох осіб, цей
«ненадійний оповідач» - це точно те, що треба було «Дисклеймеру». Як би ми ще краще зрозуміли почуття, емоції уникаючих батьків щодо їхніх дітей? Або ж те, чи дійсно вони уникали, чи переживали щось повністю протилежне? Вся історія зав'язана на двох людях -
Кетрін Рейвенскрофт і Стівену
Брігстоку, які у різний момент ранили одне одного через одну подію, яка сталась 20 років тому. При цьому мені не вистачало на екрані Кейт Бланшетт, але доводилось споглядати на душевні муки Роберта Рейвенскрофта. Саша Барон Коен не є драматичним актором, як би не намагався - емоції відчуваються занадто штучними, тому й складно повірити чи то у сльози розпачу, чи то у рішучість. 6 епізодів нам малювали історію, яку вщент розбили у фіналі: тепер Кетрін не молода сексуальна жінка, що зваблює 19-річного хлопця, а ґвалтована протягом 3.5 годин; Джонатан не є маминим хлопчиком, який залишився сам у іншій країні - він той, для кого загибель навряд чи є індульгенцією; Роберт тепер не чуйний чоловік і батько, а тюхтій і егоїст. Дивно читати відгуки до серіалу, у яких люди пишуть, що це банально, або ж що це неправдиво. У 7 епізоді наратора нема, тепер це істина. Навіть логлайн епізоду звучить так:
«It's time for my voice to be heard». Ми чуємо, що дівчина Джонатана була вимушена раптово втекти від нього з Італії додому (а про причини не говорять, бо занадто соромно), бачимо його мати, яка часто проявляє агресію, спостерігаємо за батьком, абсолютно засліпленого жагою відплати невинній дитині (тому будучи поруч у лікарні з хлопцем, який у несвідомому стані звертається до матері і шукає руку для підтримки, Стівен Брігсток «відпускає свого сина»). Але не тільки природа зла для мене є наскрізною/важливою у «Дисклеймері», а травматичний досвід дитини, мозок якої сам її й рятує.
Альфонсо Куарону
хотілось створити кіно, а не телевізійний продукт. Аби все відчувалось цілісним, незважаючи на різножанровість оповіді. І, як на мене, йому вдалось - серіал хочеться переглянути «за раз», вловлювати всі сюжетні лінії. Тому я назву його одним з найкращих проєктів цього року: якщо
«Темна матерія» піднімала питання вибору людини і його впливу на майбутнє життя, маючи у основі тендітну лірику, то «Дисклеймер» кидає нас у вирій хиткої інституції шлюбу поруч з кричущою еротикою та сексуальними зґвалтуваннями.
#житомирськийкінофестиваль