Юрій Сиротюк

Олег Куцин «Кум», командир добровольчого батайону «Карпатська Січ» (23 листопада 1965 - 19 червня 2022).

навічно в строю.

Честь було отримувати перший воєнний досвід під орудою такого Чоловіка.

Ти мріяв відновити памʼять про героїчну «Карпатську Січ» на Закарпатті.

А повернув Славу «Карпатській Січі» на споконвік Українському Донбасі.

Ти мріяв пройти переможним шляхом до Владивостоку.

І так рано чи пізно буде!

А нині твої вояки героїчно бʼються в околицях Нью-Йорка…

Ти заслужено спочив на головній алеї Байкового кладовища, а російська агентура у владі так і не спромоглася реалізувати чи не найдостойніше у цій війні подання про присвоєння тобі офіційного звання Героя України.

Ти навічно Герой Української Нації. І цьому не перешкодять жодні кроти-українофоби на Печерських пагорбах.

Київ памʼятатиме своїх героїчних оборонців взимку 2022-го, коли все було на волосині. Зухвалі вилазки по тилах ворога.

І коли армада рушила на Харківщину щоб відрізати лівий берег від України, оточивши українські війська на Донбасі, «Карпатська Січ» першими вирушила зустрічати ворога.

Нині там на небі «кумуючи» з Михайлом Колодзінським знайте ваша наступальна і безкомпромісна воєнна доктрина буде реалізована.

А всі хто може згадайте нині «Кума» Олега Куцина бойовим салютом.

Оце читаю про істерику від загрози використання карликом ядерної зброї і згадую віршики які ходили одразу після Чорнобиля:

«На горі горить реактор,
Під горою паше трактор;
Українці така нація,
Що до сраки нам та радіація…»

Цей дебіл знає, що Україну нічим злякати не можна, хіба миром. Але це вже інша історія.

Ми завжди сміялися в обличчя смерті.

Реготали в екстазі бою.

Поверталися задом лише щоб показати сраку.

Тому лякає не нас, а народжених вже переляканими горе-союзників, з якими він ніби-то воює.

Тільки от якщо він їх навіть перелякає, нічого не зміниться.

Союзники на поле бою не прийшли, а ми з поля бою не підемо…

А ми така нація, «що до сраки нам та радіація…»

1000 днів трьохрічної повномасштабки одинадцядцятилітньої російсько-української війни тисячолітнього протистояння з відвічним ворогом

Отож , Україна чи не єдина країна, яка здатна фізично і психологічно протистояти відвічному ворогу- Росії.

І росія не здатна перемогти Україну в бою, навіть у божевільному побоїщі. Вона завжди перемагала Переяславами і Мінськами. Чорними радами. Не забуваймо цього.

Москва традиційно воює чужими руками.

Життями представників поневолених народів. Найманцями. Корейцями.

Ми воюємо найкращими представниками української нації.

Трагічно нерівнозначний обмін.

Ця війна і є отим щоденним плебісцитом самовизначення нації.

На початку повномасштабки нас виявилося більше, ніж очікували вороги і партнери. І ми виявилися Більшими і Міцнішими, ніж нас оцінювали.

Зараз бачу, що нас трохи менше, ніж ми сподівалися. Ніж хотілося б. Ніж потрібно.

Аксіома про те, що воювати доведеться всім для когось і досі видається неочевидною і складною теоремою для дуже багатьох.

«Зима близько» і ми дуже реалістично відчуваємо себе як мало «Нічного Дозору» залишилося на стіні.

А ще ми вже змирилися з тим, що наша екзистенційна війна лиш наших рук і життів справа.

Добре, що хоч держава не якщо не помагає в достатній кількості, то хоча б не заважає. А являю якби це була Українська Держава, а не пост і неоколоніальний покруч…

Наші союзники чомусь вважають, що це не ми ціною власного життя бережемо Європу, зрештою як і в часи монголо-татарської потопи; а це ми зобовʼязані їм за захист.

Всі тисячу днів ми воювали на жорсткому диспаритеті сил і засобів. При повній ракетній монополії ворога; при майже завжди десятикратній перевазі Москви майже в усьому.

І нам допомагають рівно стільки, щоб ми випадково не перемогли.

А ми все-одно бʼємся.

Хлопці перебувають на позиціях по сто і більше діб.

В безупинних атаках ворога.

Величезна лінія фронту тримається на малесеньких спешках, на титанах піхотинцях, кожен яких без перебільшення тримає український світ на волосинці свого життя…

Тримає сам.

В бруді, втомі, виснаженні війни варто памʼятати про її екзистенційний а відтак священний характер.

Путін напав, коли революція Гідності перемогла його колаборанський режим, але насамперед тому, що «Україна стала занадто українською»…

путіни з боліт завжди нападали, коли ми хотіли бути собою.

Тому наша Революція Гідності переросла у Війну за Гідність.

Війну, яку пограти не можливо, особливо тим, хто памʼятає першу точку Декалогу українського націоналіста»: «Здобудеш Українську Державу, або згинеш в боротьбі за неї».

Ця війна стирає старий постколоніальний світ маленької «ніякої» України і прокладає шлях до України Великої.

Країни, що буде матірʼю, а не мачухою для своїх дітей.

В вогні війни, яка переховує народ у націю і покозачує Україну ми нарешті йдемо до реалізації «своєї хати», зі «своєю правдою», і «силою», і «волею»…

Це довгий важкий шлях.

Частину його доведеться пройти наодинці.

Частину «пробоєм проти течії», але доки ми йтимемо, ми матимемо шанс дійти до мети і вижити.

Лиш не можна зупинятися…

Тому зціпили зуби і вперед.

Кажете важко, загляньте в очі супернику.

Йому не легше.

Уже який раунд андердог який мав лягти ще на початку першого раунду чи без бою викинути рушничок, дібрався до чемпіонських раундів і вибиває дух з противника.

Звісно не хотілося щоб результат бою визначали промоутери на кшалт Дона Кінга.

Треба перемогти без можливості оспорити чи змахлювати результат…

Зараз фаза найбільшого напруженння психологічних сил.

Противник явно пере напружений і поставив на цей раунд все.

Схоже що гонг йому буде більш потрібний, ніж нам. Головне не підставитися.

Ну і битися. Варіантів не битися в нас просто не має.

Як і варіантів нічиєї.

Бо це лиш пролог до ще більшої фази війни.

Тут як завжди в нашій історії: або-або.

Або здобути, або дома не бути.

Або Воля, або Смерть.

І в цій категоричній максимі ростуть великі чини і великі люди. Здатні долати будь-які виклики…

Вірмо в себе. І Діймо.

А перемога обовʼязково Буде!!!

Майдан під час війни очевидно неприпустимий

Але будь-який Майдан; справжній,а не технологічно імітований, завжди був проти Москви.

І ніколи проти України.

І їх було вже три: Революція на граніті 1990 року, помаранчева революція 2004 -го і Революція Гідності 2013-2014.

Все як фази незавершенної Столітньої Національної Революції.

Майдан як вияв прямої вічевої демократії і Січ як форма завжди були проти Москви і її прислужників і агентів в Україні.

Нині незакінчена Революція Гідності триває у формі національно-визвольної Війни за гідність.

Усі хто бився на революційному Майдані нині на війні.

Багато з першого дня у 2014 році. Багато вже на небі.

Майдан не можливо організувати як технологію.

Хоча спроб за часи Незалежності було багато.

Варто боятися не Майдан, а Антимайдан, багато представників якого і досі гріють теплі крісла у владі.

Треба жорстко присікати роботу російської агентури.

На жаль, саме в цьому плані робота виглядає дуже млявою.

Будь-які заклики до замирення з Росією мають каратися як злочин.

Будь-які кроки до захисту, утримання, просування наслідків російського колоніалізму жорстко зупинятися.

«Київ проти Москви» ось формула наших змагань і ось оптика визначення, хто з якого боку на фронті.

Тому варто точніше формувати думку.

Всім.

Ретельніше тримати фронт, в тому числі і Світоглядовий.

Ще більше працювати на перемогу кожному, де б він не знаходився.

Не шукати ворогів серед своїх, і не очікувати появи «хароших» серед ворогів.

І далі впевнений, що маємо найбільші шанси за сотні років перемогти відвічного ворога.

А перемога у війні це і буде Перемога Революції Гідності.

Перемога Майдану.

Тому тут на фронті зараз мій Майдан і мої Крути, моя революція і наш Конотоп.

Така моя думка…

(Писалося рік тому як реакція на недолугі заяви влади про підготовку нового Майдану.

Знаю, що він обовʼязково Буде!

Але спершу треба розібратися з кремлівськими імперцями. А вже за ними з проросійськими колаборантами, ворожою агентурою, диверсантами-саботажниками, інформаційними торпедами…

Але поки всі зусилля на війну за Гідність…

Традиційно ілюструю свіжим фотом заходу сонця зі споконвік і навіки українського Донбасу…

Тому як равлик, ти маєш нести на собі їжу, БК, внутрішню гармонію і трішки води, мінімум діб на 30…кілометрів так надцять…

«Крайній раз ми заходили на позицію «Стікс» на 46 діб», - каже останній піхотинець. Але це було літо, нехай навіть і дуже посушливе.

Коли закінчилося все що тягли на собі під пильною увагою дронів розвідників і дронів вбивць, провізію поставляли небесні янголи - наші пташки.

І ми мали щодня по 50 грам усміхається «Останній піхотинець».

50 грам води на пересохлі губи.

Рація яка було нашим провідником у всесвіт кричала: тримайтеся, вас скоро поміняють».

Тільки ті, що мали поміняти давно зайняли позицію «СЗЧ» і далекий район оборони «Ухилянт».

На 45 добу ворожий скид затратив нас газами. Коли вибігли з нори (людська еволюція непередбачувана, тепер ми як плазуни живемо в норах), добивали скидами.

Товаришу пробило легені, а іншого важко паранило в чоловічу гідність.

Товариш хотів жити.

Він біг і важко харчав, добіг до «водокачки» і впав замертво.

Йому пощастило. Тут давно не забирають поранених і загиблих.

Легка смерть.

Іншого пораненого в пах він дотягнув до нас. Так ми і познайомилися. Тепер він знову йшов до своєї нори, і невідомо чи знайдеться замінити його навіть через три місяці.

Ця війна до останнього солдата, до останнього піхотинця, повторив якось потайбічно і усміхнувся останній піхотинець.

Бо щоб закінчилась війна, треба щоб закінчився він.

І як не міняй у цій формулі частини, результат ясний…

Ти знаєш продовжив він, нікому не потрібно щоб ми повернулися до дому.

Ванькі, яких женуть на смерть не мають ніколи повернутися до дому, бо вони смерть і імʼя їм смерть і принести додому вони можуть лише смерть.

Бо ніякий парад перемоги не проведеш доки вони живі.

Ну якщо живими можна назвати спустошені душі з розірваними і абияк скрученими тілами.

Ваньки одноразові так і гниють всіявши густо поля своїми кишками переповненими червʼяками.

Але і наш піхотинець не повернеться ніколи.

Це тут він перший на лінії, а якщо обернути карту і поглянути в перспективу він останній і зовсім не потрібний.

Там вже є намальовані герої і генерали-рятівники.

Не заважай щасливому майбутньому своєю брудною окопною правдою.

Чи приміром дома…

Кому ти треба.

Вже давно звикли, що тебе не має.

Тобто ти є як щомісячний грошовий переказ. А покажись ти вживу, з вигнившими кінцівками і випаленою душею, ти суцільний дискомфорт.

Як на родинному святі посадити тебе за столом разом з цими прекрасними люблячими чоловіка, що залишилися з сімʼями, не кинули їх як ти, що тепер важко гарують відновлюючи знищену тобою країну.

Кому ти потрібен?

Ти мовчиш коли не треба і збуджено кричиш уві сні.

Тебе не покличеш у школу розповісти про подвиги.

Бо сльози і мовчання будуть твоєю оповіддю.

Там тепер інші лектори.

І слова їхні великі і героїчні, особливо тих, хто мав колосальну сміливість наблизитися до нуля кілометрів на …дцять.

О, їхні історії прекрасні, а їхні груди всіяні орденами свідчать самі за себе.

Тому не штовхайся перед ногами.

Він говорить це спокійно. Він розуміє. «А знаєш що» - каже він.

І каже дуже серйозно. Ми піхотинця приречені програти, бо кинули виклик богам.

Ми титани, які тримають землю, а вони боги, які нею володіють.

Тому наш кінець в землі. Тай людям більше не треба щоб ми її тримали.

І він помаршував далі. Спокійно і навіть здавалося розслаблено…

Думав вже не побачимось.

Але ні.

Зустрілися вже за великим столом за Тризною в Трахтемирові. Як і домовлялися.

Довжелезний стіл з штофами і серед живих.

Вони всі тут живі.

Мертві на війну не пішли…

Останній піхотинець

«Комусь з вас не повезе. І ви вернетеся живими…»

Я бачив останнього піхотинця.

Я його бачив.

І я його Пророк…

Крайній раз зустрів я його на СПешці в чорта за рилом.

Це були крайні теплі і бездощові дні осені.

Коли ще спів птахів акомпанував розривам мін та протяжному блюз арти.

Звично шелестіли Гради, а поранений у ногу фазан, що приходив щодня на позицію ще не зустрівся з котом, що відвідував нас з іншого боку.

Обгорілі ванюшки навколо поверталися в природній стан небуття.

Позиція була на цвинтарі правічного лісу.

Могутнє дубове урочище, що здавалося б пережило все і всіх, перетворилися в друзки, яких вже не розпізнає жодне ДНК.

Цей праліс бачив козаків і повстанців, сюди ходили збирати жолуді наколишні в часи Голодомору, глибокий Яр посередині часто ставав безіменною могилою.

Праліс пережив колективізацію і індустріалізацію. По його краю блистів промисловий операційний шов - шпали від залізниці, що тепер ведуть в нікуди.

Тепер ми ходимо по цих шпалах, як по драбині, що зʼєднує світи.

Ліс пережив розлуку з братами, бо його перерізав канал «Сіверський Дінець».

Тепер це сухе марсіанське днище перемежоване трубами в яких живуть червʼяки…гнилі московські ванюшки одноденки.

Отут на позиції «Карпати» ми і зустрілися.

Спочатку почув сухий тріскот гілок, що напружив облогу; бо були тепер наші позиції без тилу і флангів, все перемішалося на цій шашковій дошці і останній солдат рвався вперед щоб стати офіцером.

Можливо це був його єдиний шанс вижити.

А можливо він просто підкорився провидінню.

Та він вперто йшов вперед…

Застрибнувши в укриття «останній піхотинець» мугикав народну «Де ж ти будеш зиму зимувати», а тоді запитав мене «Насіба» («найгіршого солдата бригади»), то де ж зимуватимемо цю зим, весело підморгнув і додав: «і головне як»?

Це питання різануло як кулаком під дих.

Четверта зима на війні душу не гріла.

Першу 2022/22 ми зустріли в обороні і реконкісті Київщини.

Був запал, адреналін і віра в швидку перемогу. А ще непоганючі каміни на Київщині.

Озолоті часи солдатської юності.

Зиму 22/23 ми зустрічали в мандрах.

Околиці Майорська, Шумів, Зілізного, викопана баня в Нью-Йорку і день народження Бандери в Юрівці.

Коляда на нулі і святкова вечеря.

Романтика підвалів зі щурами.

Коли минулорічний Мороз передав естафету новому 2023-му ми потрапили до гарячого Соледару і вижили в Благодатному.

Далі нас чекав козацький Бахмут стінами і мурами фортеці якого були ми.

Тоді ще можна було рухатися вуличками, насипати з гранатомета з люка M113, годувати залишених домашніх свинок в Іванівському.

Зимку 23/24 ми зустріли в крайній посадці перед Бахмутом збоку Іванівського.

Війна і зима затягували паски.

Ми вже забули що таке ходити по поверхні днем.

Ворожі дрони чигали як яструби, а перший сніг видавав сліди.

Ландшафт мінявся миттєво. Вчорашній горб будівельного сміття і бетону за спиною зранку ставав вирвою, а нічні дрони остаточно загнали нас під землю.

Далі було незабутнє вояцьке різдво і несподіване відрядження до золотоверхого. «найгірший солдат бригади» виявився потрібен і там.

Найгірші завжди в ціні.

Але я повернувся назад. Сюди на тонку стежку між життям і смертю. Бо там - ти бачиш переважно «мертвих». Тому й повернувся сюди. До живих і справжніх.

І от це питання про яке неприємно було навіть думати руба задав «останній піхотинець».

І сам і відповів.

Цю зиму тебе зігріє лише твоя віра, якщо ти збережеш вогонь.

Бо для генералу «ОТУВ» ти клітинка на карті, брудна воша - надокучлива і навʼязлива, але яка займає клітинку, що ми можемо назвати «нашою».

А вже тому генералу «ОСУВу», який грізно проводить лазерним вказівником указки по карті твоєї долі, байдуже, де ти будеш спати і срати.

В його тактичних розкладах ні сон солдата, ні їжа не передбачена.

Ти клітинка.

Будь добрий хоч вмри, але тримай свою клітинку.

Бийся за свій гробівець.

Так і є на цьому полі навколо.

Багато клітинок вмерли але тримають.

А спостережливі осінти одразу ставлять на твоєму трупі прапорець сіра зона.